«Смертний спів» Михайло Івченко

Читати онлайн оповідання Михайла Івченка «Смертний спів»

A- A+ A A1 A2 A3

Із-за печі виходить жінка, по-міському вбрана. Бачу: очі її сині-сині, як польові волошки, а підборіддя одвисле, гладке й жовтувато-бліде, як у підстаркуватої повії. Сині дитячі волошки — й повія!

Вона підходить, схиляється на плече Коханцеві й про щось шепоче.

Та за кілька хвилин вони обоє починають разом зо мною співати, і голоси їх повним струменем зливаються з моїм.

Чудно було дивитись! Я собі одним куточком голови трохи посміхаюсь.

Це ж точнісінько як в українській старій мелодрамі! Та що ж поробиш, коли збіглось так життя!

Моя компанія дійшла до смаку, й ми проспівали ще кілька наших пісень. Я бачу — у мого теперішнього життєдавця сум в очах. В його подруги в синіх очах рясні сльози, що горять, як синява нічного неба влітку,— і лише підборіддя повії! Коли скінчили, Коханець важко зітхнув і поглянув не мене теплими, сумними очима.

Його подруга крізь сльози дивилась вдячно й захоплено.

— Ну, що ж, товаришу, вип'ємо! — сказав Коханець.

Я змучений, стомлений, якось байдуже погодився. ,

— А ви, хлопці, мабуть, пора спати! — І він спроквола махнув рукою.

Гурт поволі розійшовся.

Жінка схилилась до Коханця й тужно, ледве чутно промовила :

— А завтра знов у дорогу... пригоди... Боже, Юрку! Коли це скінчиться?

— Що ж поробиш, моя любко!—лагідно відповів він.— Наша доля така — палити землю рідну!

— Доля... доля...

Ми сиділи, поволі цілячи самогон, і уривками розмовляли. Одного разу я нахилився й тихо поспитав:

— А куди ви йдете? За що б'єтесь?

— Я? А хіба я знаю? Мене штовхає, а я йду! Як я можу вдержати? Та один біс тепер — хоч так, хоч інакше, однаково помирати, як розбишаці. А поки гуляємо...

Він сумно похитав головою, приліг на руки й задрімав.

На світанку ввійшли вояки, щось зашепотіли. Коханець виймав з кишені гроші, роздавав їх товстими пакунками. Щось коротко говорив... Усі метушились... А коли почало розвиднятись, загупали вершники, зацокотіли тачанки.

Коханець швидко одягся у звичайного кобеняка, його дружина в свитку — й вийшли з хати.

Я пішов слідом за ними.

Коханця оточив гурт хлопців і щось говорив. Він раптом спалахнув і почав кричати:

— Як? Куди ви дивились? Як вони могли втекти?

— Та чорт його вглядить! — хтось обізвався з гурту. — А ти нащо тут? Розстрілять вас мало.

— Не дуже! Що ми тобі, заприсягалися, наймити?

В цю пору у двір ускочив вершник і щось прошепотів Коханцеві. Вся компанія швидко вгамувалась і вибралась із двору.

Востаннє в мене промайнули жорстокі вузенькі очі ховрашка й пристрасть гадюки коло рота в нього".

І сині дитячі волошки в полі, а підборіддя застаркуватої повії!

Я непомітно вийшов з двору.

Тіло моє було як побите, безсиле, але десь зісподу вставала глибока соковита радість життя.

Я поволі йшов до себе, а ранок яснів.

Білі пухкі інеї коронували мене цвітом травня, і сміялись зимовою радістю сизі простори степів.

І цілий день тоді стояв радісний пухкий ранок.

А в моїй душі все снувались і снувались глибокі тужливі пісні.

Це я співав землі моїй.

Лютий, 1924 року м. Київ