«Смертний спів» Михайло Івченко

Читати онлайн оповідання Михайла Івченка «Смертний спів»

A- A+ A A1 A2 A3

Добродій зловтішно хитнув головою, а далі впився в нас очима.

Комісар в цю пору легко чмихнув, і по обличчю йому розійшлась тонка презирлива посмішка.

— Хто з вас комісар? Ну? — поспитав добродій суворо, але стримано.

— Я! — твердо відповів мій товариш.

— А-а! Я бачу! Ти?

— Да, я!

— Партійний?

— Да!

— А-а! Дорога рибка! Ти хто? Жид?

— Латиш!

— Так ти сюди, до нас, хліба?

— У мене отечества нет!

— Інтернаціонал? Брешеш. Шахери-махери! Знаєм твій Інтернаціонал! Де твоя свобода, равенство? А мать твою... Людей дурить!

— Ми боремся за всєх трудящіхся, і нікого не обманиваєм, ето всьо ложь! С намі все! Ето бандіти протів, проходімци разниє!

— А хто ж я, по-твоєму?

— А сам знаєш.

— Бандіт?

— Конечно, бандіт! Зачем людей подбіваєш, зачем мєшаєш нам работать?

— Работать, щоб старцями усі стали? Сволочі!

— Неправда! Ти на несчастії республікі іграєш! Бандіт ти! Разбойнік!

— А ви? Хто ви?

Добродій підвівся, підійшов на кривих ногах до комісара і впився в нього блискучими сірими очима.

— Що з тобою робить? Кажи, що мені робить з тобою? Комісар знизав плечима:

— Я нічого не боюсь!

— А-а! Так! Хлопці!

Він ляснув у долоні, моргнув оком. В гурті хлопців почались якісь суперечки, та швидко один з них підступив, запопав комісара під руки й чекав.

— Ну, хіба не знаєш? Там! — зневажливо махнув добродій і, тиняючись на ногах, кривих, як у доброго вершника, подавсь до столу.

Я несамохіть рвонувся за комісаром. Неймовірний біль і співчуття штовхнуло до дверей. Але до мене зразу підскочив вояка з рижими вусами.

— Жалко? Товариша жалко? Хі-хі-хі! Підожди, ще встигнеш!

Він попав мене за плече й так тримав.

На хвилину я зустрівся очима з комісаром і бачив: очі йому безпомічно й злякано забігали, обличчя перекривилось. Але за мент комісар раптом напружився, застогнав і тоді зовсім спокійний і холодний поволі й твердо вийшов з хати.

Добродій усівся за стіл і так само гостро, з лукавим посміхом поглянув на мене.

— Ну, а це що за мазня буде? Я мовчав.

— Я тебе питаю, хто ти? Агент?

— Рахівник!

— Який рахівник? Що це за слово?

— Я щетовод!

— Партійний?

— Ні!

— А що ж, кацапня, чи ще який чорт?

— Українець!

— Українець? Чого ти пішов сюди?

— Однаково ми мусимо сюди йти, чи з рушницями, чи старцями.

— За хлібом?

— За хлібом!

— Що ж ти приніс за це?

— А що ж я можу принести?

— Нічого не вмієш?

— Я артист, співака.

— Інтелігенція! — ще з більшим презирством він вимовив.— Сволочі ви, дармоїди! Куди ви кинули людей? Затуркали його! А тепер що ти тутеньки? Ех, сволочі!

Він підвівся до мене через стіл і не то грізно, не то насмішкувато різав мене гадючими очицями. Я мимоволі вдивлявся в нього й бачив довгий чуб з широким лобом, як у сільського вчителя, й кислі складки навколо рота, жорстокі й хворобливо-пристрасні.

Я напружено питав: хто ти є— гадюка, чи бунтар, чи великий гріх мого народу, злочинник? Усмішка коло рота в нього розпливлась в щось м'яке, як драглі, й пристрасно-кисле, як у діда, що сюсюкає над повією, й чимсь безмежно далеким були гострі, жорстокі очі.

Було до нестями моторошно.

— Що мені з тобою робити?

Я мовчав. В цю пору десь в тиші ночі глухо залунали три постріли.

— Чув? Чув? Ха-ха-ха!

Я мимоволі скривився, а бандит тим часом говорив:

— Мало вам, сволочі! Буду четвертувати, пекти на вогні, на колеса сажати! Облітаю усю землю, замучу вас! Ге, ви ще взнаєте Коханця!

— А хіба від того легше буде — мутить, мутить людей? Навіщо це?—докірливо мимоволі вирвалось-у мене.

— Навіщо? А ти не знаєш, навіщо? А розвьорстка, а знущання? Ти цього не бачиш — повилазило? Продався за черствий шматок!.. А знаєш, куди вони йдуть? До чого вони ведуть?

Коханець раптом сів, поклав на руки голову й так застиг. До хати увійшов один з вояків і грубо сказав:

— Готово!.. І не дриґнув!..

— А!.. Компартія!..

І він голосно зареготав.

І та ж сама хвороблива пристрасна й жорстока посмішка в зморшках коло рота.

— А тепер ось з цим! —сказав Коханець. Вояка підійшов до мене й презирливо оглянув.

— Стривай! стривай!.. Я ще хочу з ним поговорити. Це Цікаво! Коли там ще доведеться зустрітись? Грицьку, налий йому оцей стакан! Він каже: українець. Побачимо, який з нього українець.

Коханець тряс довгим чубом, кокетуючи,-і дивився мене вчителем якогось маленького глухого села.

"Кари моєму народові за давні провини, за гріхи й безглуздя",— думав я.

Якась важка й пекуча хвиля залила мені груди. Тепер я вже знав: я чимсь навіки спаяний з тими, хто послав мене сюди. І смерть чомусь здавалась зовсім не страшна.

Грицько налив шклянку, очевидно самогону, бо від нії потягло пахом перегорілого жита й спиртом. Я лише тепер побачив на столі скибки білого хліба, глечики, тарілки сметаною, пляшки з самогоном.

— Ну?—рішуче сказав Коханець. Я завагався.

— Пий, а то!.. Та однаково!.. Пий, веселіш буде, браток! Тоді я од важив ся, підійшов і в один раз вицідив усю горілку.

В животі мені разом запекло, у ноги побіг гарячий струмок а в голові великий шум.

Коханець насмішливо дивився на мене.

— Молодчина, хоч цим не поганиш свого роду!

Він ще який час дивився на мене, наче щось зважуючи. Тоді моргнув воякові й, звернувшись до мене, сказав:

— Ну, а тепер іди ти спати, хлопче! Чуєш?

Грицько підійшов до мене, ласкаво озирав, як свою здобич, що вже ніколи не втече.

Він міцно запопав мене за руку й поволік із хати.

Я відчував: ноги мої тинялись, в голові шуміло, в ухах хтось дзеленчав завзято в малі дзвони.

І в ту ж пору перед очима пройшла така яскрава смуга червоних променів весняного ранку й пахощі вербового цвіт^!

Я мимоволі вхопився за одвірок у сінях і застиг.

В той же час хтось грізно постукав у вікно, із хати почувся крик:

— Назад! Назад! — Грицько одірвав мене від одвірка й поволік до хати.

Крізь туман, що стояв мені в очах, я помітив: Коханець сидів і нахабно-огидливо сміявся.

— Ще трохи рано! До світу далеко! Ти той... поспівай нам трохи... А то, брат, щось скучно...— сказав він.

Хтось із гурту хлопців зареготав.

— Бачиш, і хлопці охочі послухать. Я мовчав.

Мені в грудях підводилась якась лють і ненависть. Тим часом Коханець звернувся до мого цербера.

— Грицьку, налий йому ще, нехай його підохотить! Грицько слухняно підійшов до столу і забулькотів у шклянку самогону.

Я тоді наближаюсь до Коханця й рішуче кажу:

— Я не буду пить! І співать не стану!

— Чому? —єхидно поспитав Коханець.

— Я не хочу більше знущання. В ідіть мене, куди вам треба.

— Ще вспієш, хлопче! Ми й тут можемо.

— Не мучте мене, слухайте! — істерично прокричав я. Коханець прижмурив ліве око:

— Слухай, не валяй дурака! Як на те пішло, то знай: я вбивать не стану, а візьму з собою! Брешеш, заспіваєш мені!

Я несамохіть поточився назад і сів на лаву.

— Ги-ги-ги! Будеш нас розважати! їй-бо! Скучно, братуха, їй-бо, скучно.

Він таки справді поневірявся.

Обіперся об стінку і так насмішкувато дивився на мене. Я похнюпив голову й байдуже чекав, що буде далі.

— Слухай сюди,— знову звернувся до мене Коханець.— Ось тоді так: як проспіваєш зараз, на ранок одпущу. А ні — будеш гуляти зо мною ще довго!

Я поглянув на нього здивовано й недовірливо.

Якийсь маленький чортяка шепотів мені на вухо, підбивав мене на цю спокусу. Але було сором за зраду своєму товаришеві, обурення клекотіло в мені важким туманом.

Та раптом так гостро запахло мені знову вербовим цвітом і червоними проміннями весняного ранку!..

Я підводжусь й похапцем, з огидою випиваю шклянку самогону і, як наймит, похнюпивши голову, починаю співати.

Мене пече зненависть і обурення, голос мій бренить грубо, але... звіряча жага життя перемагає...

Я згадую за тисячі, мільйони люду, обшарпаного, зголоднілого, —що пнеться вийти на кращий шлях, за землю мою радісну й беспутну, що розкинулась тепер, як запльована повія.

Тоді біль цей вливається гарячим потоком у моє серце. Що моя зневага й смерть за їхні муки, за їхні змагання!

Я, не думаючи, беру одну з пісень, котра в цю хвилю приходить мені в голову: "Ой доле, моя доле", що відповідає моєму глибокому болю, й голос мені бренить тоді соковито й сумно. Напівсвідомо в цю пору я помічаю усе, що діється в хаті.

У двері раптом входить гурт бандитів, диких, неохайнш в якихось чудних убраннях. Хто це? Останки Запорозьке Січі, татарва чи сини мого народу? Очі їм затуркані повол ясніють. М'який спокій лягає на обличчя.

Мій магнат в цю пору з насолодою дивиться на мене, яі ситий крамар, котрого тішать. Та щодалі очі йому туманіюті слізьми, на обличчя лягає сум.

(Продовження на наступній сторінці)