Ідемо мовчки, кожен думаючи про своє. А в сій первісній таємності панує свій глибокий занімілий спокій, як свідок того, що пройдуть віки, а тут все зостанеться незмінним, таємно-первісним — і нічого по-пустому клопотатись.
Одного разу поїхав в місто. На розі однієї вулиці коло саду зустрічає мене Наталя.
— Уже й здороваться не хочеш, рано, Васильку! — з докором говорить вона.
— Наталю, то я просто не замітив! Як живеш, Наталю?
— Нічого, — покірно відповідає Наталя, — плаваю на човні, гуляю, лежу на сонці. Тільки нудно. Інколи приїздить Євген Григорович. Знаєш, Васильку, він держить себе героєм. Хоче виглядати суворим, замкнутим, з печаткою, мабуть, страждання.
Наталя дуже загоріла і зробилась свіжою, міцною і дуже інтересною.
— Ну, а коли ж ти приїдеш? Усе обіцяєш, обіцяєш, а ніколи і не заглянеш.
— Ніколи, Наталю. Ось улаштуюсь, скінчу роботи, тоді напевне приїду.
— Неправда твоя, — задумливо відповідає Наталя. — Не приїдеш ти, бачу вже я. Проте, як знаєш.
— Знаєш, Наталю, що? — весело говорю я. — А чом тобі не приїхати до мене? Було б і оригінально, і дуже мило.
— Правда? — недовірливо питає мене Наталя.
— Ну, розуміється. Вшанував би тебе чаєм з липовим медом, показав би тобі місцевості, а в нас дуже цікаві, Наталю, місця. Справді, приїзди!
— Ой, як інтересно! Приїду, неодмінно приїду, — весело киває мені Наталя і крізь сльози посилає мені теплу промінясту усмішку.
Звечора приходить до мене інколи Петро Михайлович. Він стомився за день, а проте кортить побалакати.
— І-і… Якби ви знали, Василю Павловичу, — жаліючись, каже він, — як мені кортить кинути все і піти в артисти.
Здається, все оддав би, ладний би і голодати, і все, аби тільки в артисти. А от… характеру не хватає, — сумно додає він.
Інколи до нас пристає і Марусинка. Вона кожен раз уважно слухає Петра Михайловича і, певне, жаліє його.
— Ну, тепер, Марусинко, зостаюсь тут постійно, — кажу я, коли ми зостаємося вдвох.
— Ото й добре. Так краще… — говорить вона тихо, спокійно і радісно киває мені головою.
Я підходжу до неї, беру її за руку і кажу:
— Спасибі тобі, Марусинко, за твою ласку до мене!
— Ні за що, паничу, — тихо говорить вона, і я помічаю в неї покірливу ласкаву готовність до всього.
"Ех, Марусинко, Марусинко! — думаю собі. — Ти така славна, тендітна і хрупка дівчина, і боюсь я, щоб не розбити тебе".
А темна хвиля підпливає до горла, така гидотна, і сором стає за себе перед Марусинкою.
Вона ще якийсь час стоїть у мене, розпитує про справи і потихеньку одходить до себе. А через хвилину чути, як вона шепоче щось, певне, молиться, але також повільно, з м’якою задумливістю.
А я ще довго сиджу за роботою, і в задумливій тиші з пахощами засушених рослин так легко працюється. Забуваєш все навколо, поглибившись в роботу. А проте коли-не-коли так і спиниться думка на всьому пережитому. Так, ненароком підкрадуться старі почуття та й шарудять десь всередині.
Проходять шуми весняні. Лише відгуки останні залишили. Наспівали, наспівали, та й одійшли. Але чому такий глибокий смуток залишився на серці? Чому зоставив він такі глибокі скорботні ноти?
Вранці мене будить або Петро Михайлович, або ж Марусинка. Через який час виходжу в поле. Сонце вже високо піднялось і сліпить очі яскравими променями. Дзвенить музика літа і заповнює свіжими соками мою душу. Петро Михайлович бадьорий.
— Ай, добре робота йде сьогодні, Василю Павловичу! — потираючи лисину, говорить він.
Поволі вплітаєшся в роботу і не помічаєш, як проходить і день. А на тютюнових плантаціях довгими рядками сапають дівчата. Понахилялись за роботою, з-під високо піднятих спідниць видно міцні загорілі литки, а вони тягнуть довгу журливо-тоскну пісню "Петрівок". Нервово-тремтячий вітер підхвачує їх пісню і несе її на луки, до шумів верболозових.
1918