Я підходжу до неї і цілую їй руку. Один мент ми дивимось один на одного. Я помічаю, як полохливо бігають в неї очі, як чогось вона чекає. Одну хвилю вагаємось, а потім раптом обнімаємо і міцно цілуємо один одного. Ніжна жіноча теплінь охоплює мене. Пахощі густих темних кіс туманять голову, і здається, що в них, як в тенетах, закружляєш і заплутаєшся.
— Ольго Петрівно! Ольго Петрівно! Зостаньтесь хоч трохи, — шепчу я.
— Е, ні-ні, Василю Павловичу! Пізно про се дбати. Не треба, не треба…
Чути з сусідньої кімнати кашель Івана Івановича, а Ольга Петрівна раптом виривається, як кішка, з рук і легкою ходою зникає з кімнати.
Зранку чую в кімнаті Ольги Петрівни метушню. Вона складає свої речі в скриньки, дає розпорядження Фені і наспівує тиху веселу мелодію.
Я заходжу до неї.
— Ну от і добре, будете помагати, — весело звернулась вона до мене. — У нас без діла зараз нікому не можна сидіти — такий закон.
— Знаєте, мені чомусь сьогодні нагадує весняний день, коли вперше я познайомився з вами. Ви не помічаєте?
— Ні, Василю Павловичу. Може, й похожий. Та чи не все одно?
За сими дрібними клопотами непомітно проходить день. На вокзал викликаюсь проводжати Ольгу Петрівну я.
Іван Іванович нервово метушиться. Ходить то в одну, то в другу кімнату, заклопотано протирає окуляри.
Нарешті викликали візника, Феня, байдужа до всього, починає зносити речі. Іван Іванович нарешті входить в кімнату.
— То ви вже й їдете? — питає він.
— Їду, Іване Івановичу. Спасибі вам за все. Вибачайте, коли що було не так.
— Ну що ж, — покірно говорить Іван Іванович. — Хай Бог помагає! То, може, поцілуємося на прощання, Ольго Петрівно? — несміливо питає він.
— Ну що ж, і поцілуємось, — спокійно відповідає Ольга Петрівна. — Ми з вами старі приятелі, Іване Івановичу. Можна й поцілуватись.
Виходимо надвір. Феня суворо вклоняється на прощання. Іван Іванович махає рукою, і ми поволі од’їжджаємо.
— А куди ж ви їдете все-таки, Ольго Петрівно?
— Не знаю, Василю Павловичу. Не знаю, і не питайте! — сумно говорить вона.
— Але все-таки? Невже ми так і розійдемось з вами? Може ж, хоч листа коли-небудь прислали б? — настоюю я.
— І теж зарані нічого не скажу вам. А все-таки чомусь шкода, — трохи помовчавши, додає вона. — Знаєте, є свій болячий сум, коли од’їжджаєш з якого міста. Наче одриваєш частину власної душі з тим, щоб ніколи не знайти її, не повернути назад.
— Але в сьому є і своя краса — нові шукання, нові невідомі враження, — кажу я.
— А що ж з тих вражень, коли всі вони, як нескінчена пісня, схочеш скінчити її, а тобі не дають? А проте, може, се втома. А знаєте, що саме краще, так се те, що часто сам себе не впізнаєш й не знаєш, хто ти і чого ти бажаєш. Але мені шкода, Василю Павловичу, — додала вона, — що ми так мало знайомі були з вами. Так якось не склалось. А можна було б гарно час провести.
— А я не жалкую. Може, так краще, Ольго Петрівно, — відповідаю я. — Хтозна, чим би все скінчилось. Чи не опинився б і я в лікарні? А так у нас зостаються найкращі враження від зустрічі.
— Хтозна. Може, й так, — задумливо відповідає Ольга Петрівна.
На вокзалі людності мало. Кілька дам в першім класі з розкладеними речами, снують стомлені офіцери, дзенькаючи шпорами, клопотливо ходять крамарі— євреї. Ми легко дістаємо квитка і виходимо на перон.
Там уже готуються до потягу. Розклали вузли речей, вистроїлись в довгий ряд. Кілька чиновників гуляло з панночками в кисейних вбраннях, осторонь стояв гурток солдат. Незабаром почувсь різкий гудок і з голосним сичанням, розпускаючи густі клуби пару, прийшов потяг. Ми поволі входимо в вагон. Знайшли місце, розклали речі. Через якийсь час угомонилась метушня. Нарешті б’є другий дзвінок. Я прощаюсь з Ольгою Петрівною і цілую їй руку. Якийсь хитруватий вогник пробіг у неї в очах.
— Ну, то ви не сумуйте, Василю Павловичу. Листа то я пришлю вам, але з тим, що й ви будете писати мені.
Я вклоняюсь і виходжу. Загуркотіли тормози, і потяг одходить. Ольга Петрівна стоїть в коридорі, і дивиться вслід мені, і здається схожою на якусь хитру звірину, яка знає напевне, що не впіймають її.
Хутко зникає потяг, зоставляючи густу хмару кучерявого диму. А на заході розіслалась довга жовто-рожева смуга. Стоїть і не згасає. Темні силуети високих тополь на тлі її. І дерева, і смуга заходу такі засмучені в своїх застиглих фарбах. Наче жалкують, що од’їхала Ольга Петрівна, що зникли найкращі почуття мої до Наталі, що взагалі нічого нема цікавого, яскравого. Ех, мабуть, і я поїду звідси. Годі плутатись. Поїду на дослідне поле, оселюсь в тому журливо-тихому будинку і почну роботу. Скучила душа за живою цікавою працею, може, хоч там спочину.
X
Здається, якусь величезну вагу скинув з себе, коли переїхав на дослідне поле. Марусинка зраділа, що їй стільки клопоту досталось, коли вона улаштовувала мої речі. Вона охоче розкладала їх, привішувала, весело розмовляла з ними і висловлювала своє здивування, переглядаючи ту або іншу річ. Інстинкт господарського хисту заговорив в ній, і тому певне, така весела вона. Кімнати несподівано набрались приваблюючого до спокою затишку, привітливості.
В покоях стоїть заніміла тиша, тільки голосно стукає каблуками по підлозі Марусина. А знадвору в одчинені вікна ллється розпалене, налите золотом сонця повітря, гудуть бджоли, радіючи сяйву й квітам, стиха шелестять темно-зелені листя дерев.
Поволі співає в полі хліб, спокійно співаючи ситу музику втоми. Заполовіли жита. Певне, скоро доведеться косити їх. Яскраво-червоними плямами майорить молодий соковитий мак, розпускаючи міцні пахощі опіуму. Поле просторе, кінці його ледве помітні по густих рядках осокорів, якими обсадили межі сієї землі.
До мене інколи приходить Петро Мотузок — агрономічний староста, який зараз слідкує за роботою дівчат на тютюновій плантації. Для мене багато тут нового, несподіваного. До сього поля, як виявляється, належить ще ліс. Ліс великий, густий, з старими гіллястими дубами, які на цілу голову виходять понад деревами, наче вартові, спостерігаючи, чи все до ладу в їхнім царстві. Густі, зарослі верболозом і березами провалля, круті спуски з густою ліщиною і легковажно-веселі полянки.
Ліс і клапоть землі належав колись старому графові. Дітей у нього не було, і тому усі маєтки одійшли другому колінові родичів, а сього шматка старий граф подарував земству. В лісі на одному шпилі зосталась старовинна маленька двоповерхова будівля. В ній зараз ніхто не живе, і вона стоїть, як живий монумент старих часів. Надзвичайно чудна будівля. Перший поверх — комора, з тяжкими, від часу потемнілими дверима. А підіймаєшся по східцях наверх — там покої з двох кімнат, чисті, з двома столами і кількома стільцями. Все потемніло від часу, віє від нього якоюсь давньою старовиною. Оповідають, що в сих кімнатах жив колись один з останніх запорожців Петро Кайдан. Зостався і портрет його. Фарби потемнілі, але обличчя, написане в іконописних тонах, все ж зберегло якусь індивідуальність. Дивишся в очі, холодні, розумні і гіпнотизуючі, і ніяк не можеш одірватись від них.
Серед околишніх людей багато байок ходить про сього Кайдана. Оповідають, що він був характерником. Повернувся з Запорожжя і не захотів оселитись в кріпацькому селі. Знайшов в лісі, який в ту пору нікому не належав, місце і оселився там. Ловив рибу, стріляв дичину, лічив людей і скотину, заговорював від укусу гадюк, шептав від погані і давав поради. З того і жив.
Але гонорлива графиня ніяк не могла погодитись з тим, щоб побіч з нею жив якийсь вільний козак. Закріпила буйні предковічні ліси, до яких можна було в ту пору лише на човні приплисти, а з лісом і Кайдана. Не помирився з сим суворий вільний козак, і почалась між ними довга боротьба. Графиня обходилась з ним ласками — з власного столу страву надсилала, призначила його садівником в лісі і доручила розвести сад, прислала маляра, щоб написав портрета з Кайдана. Розвів сад Кайдан, доріжки попроводив, дістав кращих сортів дерев і кожен рік на Спаса надсилав графині овочі. Але сам ніколи до неї не з’являвся.
Увесь вік воювали — графиня ласками та увагами, а старий Кайдан суворою любов’ю до волі. Так і померли, не помирившись.
До другого поверху прилаштований балкон. Балкон і колони коло нього з старовинними поплутаними візерунками. Вийдеш на нього, і розстилається неосяжний простір — широкі болота, пологі очерети і густі кущі лісу. Де-не-де виблискує річка, а далі піднімаються в ліловім тумані помережані лани.
— Ей, ловко старі люди жили! — зітхаючи, говорить Петро Мотузок.
Якась хвиля котиться широкими просторами, коливається в синій млі, і без кінця сумно стає від сієї просторої пишної краси.
Кажуть, що в ті часи Петро Кайдан виходив на балкон спостерігати, чи не надходить до нього ворог, а в часи спочинку тут дрімав.
Серед боліт в одному місці помітний шпиль. Кажуть, там ховався другий козак Смусь, і кожного ранку перегукувались Кайдан з Смусем вибухами з рушниць, перевіряючи, чи живі зостались обидва за ніч. Зосталась і могила Кайдана. Хрест час від часу поновляють.
Повертаємося звідти з чудним настроєм. Наче упірнув в другий давній вік і виніс звідти, з могил, крихотки старовинного життя, і тому так моторошно стає.
А високі віковічні дуби меланхолійно гудуть верхів’ями, наче переспівують якусь давню таємну мелодію, якої ніхто не в силі розгадати.
(Продовження на наступній сторінці)