Й Дмитрика поманили до себе пропахлі свіжою живицею бори, якими понижче заросляка оперезалася Попова гора, немов березівська молодиця темнотканою опинкою на Великдень, й хлопчина рахував дні, а то й години, що зосталися до неділі, коли неньо одягне новий вибиваний кептар, крисаню з павою й ходитиме повагом довкола стоїща, вдивляючись у закарпатську синяву, аж поки вона не почне виїдати очі – чи не уздрить когось, хто нипає рагашами, прокрадаючись на польський бік. Й наслуховуватиме ватаг хоча б тихого тріскоту сухого галуззя в низовинах, зарослих лісом, – немов на чатах пантруватиме Штефан недільні гори. А для Дмитрика настане воля, і неньо й слова не скаже, коли хлопчик покотиться царинками, немов клубочок, аж поки заховається в густому борі, звідки цілий тиждень озивався до нього Полісун, запрошуючи до забави. Свисне, гукне Дмитрик, а лісовий бешкетник відізветься, й розкотиться відлуння увсібіч, а ти вгадай, у якому дуплі він засів. Проте хлопець чуйно наслуховувати буде, щоб таки добратися до нього й уздріти волохатого й збитошного Полісуна… Але як непричком перейде дорогу рогатий Чугайстер і заграє на сопілці, то Дмитрик умить забуде про Полісуна, пуститься з Чугайстром у танець і доконче перетанцює його, щоб утвердитись у своїй молодій силі; а вже як Стрибог нашле на нього своїх онуків – аби лишень не Шарґуна і не Смерча, а Буревія, Вихора чи Крутія – ото буде диво, коли застугонить, зашумить, заклекоче весь бір, і той величавий лісовий хорал дійме невимовною втіхою хлоп'ячу душу, аж та втіха, диви, й бризне сльозами з віч.
І так мине свята неділя в забавах з душами пущі, й Дмитрик за цілий день таки встигне побачити волохатого Полісуна в дуплі столітньої смереки, а той умить сховається в глибоку розколину, перед тим лукаво підморгнувши до хлопця, і вволю натанцюється Дмитрик з Чугайстром на круглій галявині й покине його, змореного, щоб віддихувався після гульби, й нарешті зіпреться спиною на невидимі крила Буревія, які винесуть його на просіку, що перетинає бір аж до Прелук, – там стоїть таємнича колиба, про яку знає тільки Дмитрик: він нечутно підкрадеться до неї й прудко вскочить досередини, щоб застати там нявку, найкращу лісову дівицю, яка не встигне сполошитися й утекти в нетрі…
Й уже він зупинився біля тієї колиби, тихо прогорнув пересохле гілля, що нависло над входом, увірвався й сторопів з дива: жива нявка лежить на торішньому сіні, в неї перелякані очі й уста розтулені до крику, а видобути з себе голосу не може; нявка схоплюється, сидячи відсувається вглиб колиби й заслоняється руками перед напасником, за якого узяла Дмитрика, а сама неймовірно вродлива, таких у справжньому світі не буває… Дмитрик набирається нечуваної відваги, хапає її за руку, виводить з колиби і не йме віри, що насправді знайшов живу нявку; вона слухняно йде за ним, а він при світлі придивляється й сліпне від її вроди.
Хто ти така?; я голодна; то біжім до неня, ти годна йти?; годна, а твій неньо мене не вб'є?; чи ти здуріла, мій неньо добріший за всіх на світі, але скажи – ти привиділася мені, як той Полісун або Чугайстер, чи ти жива людина?; я голодна…
Й він веде її за руку просікою, вони минають столітню смереку, в дуплі якої заховався лісовий збитошник, переходять через галявину, на якій Дмитрик щойно до змору танцював з Чугайстром, продираються обоє крізь заросляк; нявка вже не йде – безсило тягнеться за хлопцем, аж колінкує, та Дмитрик став дужим легінем, бо ж таки перетанцював Чугайстра – він волочить нявку за собою, і вже вони обоє допадають до стоїща, де походжає ватаг у крисані й вибиваному кептарі; Штефан запримічує їх й біжить назустріч, він бере на руки дівчину, заносить до колиби, садовить на лежак, підносить до уст збанок з молоком, вона п'є і п'є, а далі сон її долає; в напівзімлінні дівчина падає на лежак, й питає Штефан, схилившись над нею:
"Хто ти?"
"Я Калина. З Колочави".
"Падоньку гіренький, аби-сь лиш не вмерла…" – забідкався ватаг над красунею.
"А то нявка?" – невпевнено запитав у неня Дмитрик.
"Певне, що нявка, сину… Бо звідки могла б тут узятися така красна дівка?.. Ти як сюди забрела?" – спитав Штефан, діткнувшись долонею до дівочої щоки.
"Я втекла від мадярів…" – прошепотіла Калина й мертво заснула.
…Старий Мочерняк збивав у будзи стяте овече молоко в котлі – то його щоденна робота – й безугаву говорив, ніби сам до себе, згадав про те, як хорунжий Петро, наречений Калини, забрав її з собою в партизанку; але робота закінчувалася – в казані залишався зелений дзер – й стихала Мочернякова мова, хоч як просив Данило Бога, щоб ватаг не змовк… Та старий підвів нарешті голову й, витерши руки рантухом, проказав недбало, ніби йому вже надокучила власна бесіда:
"Ти питав про нечисту силу… Нема в горах нечистої сили, а як є – то в людях… Той спузар Іван, що служив у мого неня, був арідником – сатана сидів у його нутрі, я про це добре знав. І мені й донині шкода, що Пилип Апостол відіслав з ним на доли мою нявку, коли вона, в тяжі, вернулася на полонину…"
"Та розкажіть докладніше, вуйку Дмитре, – занаглив Данило, побачивши, що ватаг більше розмовляти не хоче. – Далі що було?"
"А далі спати. Всьо! – підвівся Мочерняк з лавиці, кивнувши головою на двері. – Най тобі решта досниться… Але й ти, бачу, свою нявку загубив".
"Загубив, вуйку", – продерся сухий шепіт з Данилових губів.
"На те вона й нявка… З'явиться, мов блудний вогник, і зникне, залишивши в серці смуток. І моя Калина навіки зникла. Отаке-то…"
Розділ дев'ятий
"Ото з'явиться вона тобі, мов блудний вогник, зачарує і зникне", – проказував Данило в думці, немов молитву перед сном. Лежав скраю на нарах, там само, що й позавчора, тільки тепер не блукали по його устах вологі й м'які губи дівчини, не чув її чистого, як у дитини, подиху, й не дотикалися до його грудей тугі горбочки персів, захованих під чоловічою сорочкою, яку дав Оленці ватаг, щоб переодягнулася в сухе, – й залишилася лише терпка млість у чреслах і невтримне бажання роздерти від прошивки аж донизу ту згрібну робу й злитися з дівочим тілом; та жага була така всеможна, аж реальна, й Данилові митями здавалося, що сталося те жадане й неймовірне, і в його обіймах тріпоче й звивається в'юнка, немов куниця, нявка, обпікаючи своєю голизною.
Було тихо в гуртожитній кліті, на нарах покотом спали чабани й пастушки, їхнє глибоке рівномірне дихання підсилювало тишу, згущуючи її в тягучу патоку, й тому так виразно вилущувався з неї шепіт – той самий, що й позаминулої ночі, ніби він ніколи не припинявся, не стихав, хіба що заглушувався вдень робочим шарварком, і був таким живим і безперервним, мов биття серця, стукіт якого чутно тільки вночі.
"Марічко-любасочко, вийдім надвір, там горить трава під місяцем, а ми ляжемо на ній і до світанку гей як налюбимося…" Ці слова весь час повторювалися, й побачив Данило, як підвелася з нар дівоча постать, тихо опустилися ноги на долівку, й випливло з кліті щось, мов дух, а за нею так само нечутно, ніби ступав по місячній доріжці, що втиснулася знадвору досередини крізь відхилені двері, виходив Іванко – обоє тихо зникли й, напевно, десь там, за воринням, вже тліла під ними трава, не місяцем запалена, а їхніми жагучими тілами; намагаючись заснути, гасив Данило в собі невтримну хіть.
Спав чи не спав, уві сні це бачив чи наяву: лежить на нарах осяяна сніпком місячного світла небаченої краси нявка на ймення Калина, пазушина розщінкана, й прозирають крізь прошивку, стримуючись, аби не виплигнути, білі груденята з брунатними зернятками; нявка розкидає руки, а в гуртожитній кліті немає нікого, тільки Данило по-злодійськи причаївся й чекає чужої гріховної яви, яка ось-ось засвітиться, осліпить і спалить його пекучою заздрістю; нявка безсоромно наготовляється до любові – підбирає з колін сорочку, закочує її до шиї, з-поміж ніг виростає чорний кущик і розхиляється; нявка жде й тремтить від пекельного бажання, а тоді дверну пройму заступає висока постать хорунжого в мазепинці, він іде місячною доріжкою тихо й невпевнено, достоту як щойно виходив за Марічкою Іванко, роздягається й покриває собою нявку; вони зливаються в одне тіло навіки – аж до ранку, й не чутно ні поруху, ні млосного стогону, тільки слова: "Калинко, Петрику – Калинко, Петрику", начебто пристрасть відібрала коханцям живу мову й залишила тільки імена, якими назвалася їхня любов.
Й бачить Данило, як, згорнутись купиною на порозі, підглядає чужий гріх болотний арідник, в якого немає обличчя, тільки сіра машкара, проколена двома кружалами більматих очей, хлопець упізнає спузаря Івана з Теребіжа, про якого розповідав ватаг, й струшує ним огида до ницого потороччя, яке втішає себе чужою радістю, бо на свою власну не спроможне; Данило уві сні поривається до дверей, щоб виштовхати мерзотника за поріг, в злості прокидається й никне від сорому, усвідомивши враз, що подібним нікчемою щойно був сам; та заспокоює себе виправданням, що все те йому лишень наснилося, й що він уві сні додивлювався розповідь ватага…
Лежав непорушно й тупо вдивлявся в стелину, а коли почув, як надворі зашелестіли кроки, заплющив очі, щоб не бачити: то верталися, випрасувавши траву за воринням, Іванко з Марічкою; втихомирені й спустошені любов'ю, вони тихо влягалися на те саме місце, де щойно кохалися Петро з Калиною, й міцно поснули.
(Продовження на наступній сторінці)