І бачить Дмитрик крізь дрімоту, як із західних пропастей Чорногори, із Срібної землі, крадеться син Чорнобога й Мари – пекельний ватажок Пекун, – тривожна була тоді провесінь і тривожною була мова ватага Штефана, який водно говорив про війну, що може накотитися з Хуста – нечутно крадеться до Веснярки лютий Пекун, який хоче погасити вічне вогнище в колибі, і та вкрита зітлілим кожухом купина – спузар Іван – деколи поворушиться й крізь прошивку в кожусі дмухне на поліна, по яких бігають і тут же згасають іскринки; від подиху спузаря вони спалахують чадними пломінцями й зелено мерехтять… А коли проколювався світанок, бачив Дмитрик, як із заросляка, що обступив звідусіль колибу і стаї, виповзають гадюки, яких він не боїться, бо знає, що їм призначено навчати його мови квітів, трав і вміння знаходити в день весняного рівнодення, на Зміїне свято, цілющі рослини.
Так ночами й досвітками, бо вдень не мав часу, навчався Дмитрик розуміти потаємне життя гір і себе самого в тому житті, й знав він уже: он та ропуха, що виповзла, зачувши теплінь, з підземного царства, була, можливо, взимку звичайною жінкою, яка під весну перемінилася у відьму, й добирається тепер до стаї, щоб знайти в ній скритне місце, звідки зручно буде вилізати вночі й висмоктувати молоко в корів, – а вбивати її заказано, треба заворожити, і це може вчинити тільки ватаг… А ось їжак, наймудріший із тварин, уже прокинувся і, чмихаючи, залазить у люфт під колибу, де виїдатиме жуків, тарганів і всіляку гадь, яка шкодить чабанам – гризе, докучає і загрожує болістю; і вже пробує простору легкокрилий кажан: кружляє над головою, вибираючи мент, щоб вчепитися за волосся, проникнути до черепа й випити мозок…
А під самою небесною банею, осяяний першими променями сонця, ширяє беркут, що народився зі сльози Божого всевидячого ока, й пильно стежить за молодими відьмами, які, прокидаючись зі сну у своїх домівках, виганяють душу з тіла на відьомські герці й наготовляються варити чарівне зілля для приманки любасів, спивати веселки й роси, щоб набратися сили для вальпургієвої ночі під перший день мая, коли вони злетяться на Лису гору й зупинять весну. Заскиглить беркут у належну пору й поверне душу відьми в сонне тіло.
Прокинувшись урешті від сновидінь, стане Дмитрик на коліна й прошепоче вранішню молитву, якої навчив його неньо: "Добрий день тобі, сонечко ясне, освіти мене перед усім миром добротою, красою, любощами й милосердям!"
Так минав час на полонині до половини марта – дні в роботі, а ночі в мареннях – і ті дивовижні чари й батькова наука на господарці мали тривати до Святого Юрія, коли на верхи вийде товар і для ворожби не залишиться ні крихти часу, – й так мали минути перші два весняні місяці. Та враз у половині марта сталося те, що, незрозуміло для Дмитрика, пророкував неньо.
Одного березневого досвітку з боку Хуста вдарилося в західний схил Чорногорського хребта, немов хто шутром жбурнув, кулеметне торохтіння, й продірявили світанкову тишу постріли з карабінів.
То почалася війна, й ватаг Штефан Мочерняк звелів Дмитрикові й спузареві Іванові класти дошки на дилини в гуртожитній кліті, чей можуть леда день прийти сюди вигнані із Срібної землі закарпатські вояки – уцілілі й поранені, й доведеться Штефанові виймати із сховку пістолі, призначені для ведмедів, щоб оборонятися перед шандарами – угорськими й польськими, бо може й таке статися, що вийдуть вони до вогенного пограниччя.
Війна в Срібній землі як раптово спалахнула, так і стихла; ще впродовж двох днів чутно було короткі перестріли, а далі стало глухо в горах, і той спокій для Штефана, та й для Дмитрика – бо що неньові, то і йому – був украй тривожний, і почували вони себе так, ніби опинилися в густій мряці, що німо запала на верхи й доли сизою непрогляддю, в якій немає ні напрямку, ні висоти.
Тільки спузар Іван непорушно чапів купиною над ватрищем, і нічого, крім вогню, що ледве тлів і випростовував стовпик диму до отвору в даху, його не обходило; той Іван гейби не мав обличчя, а тільки сіру машкару, з якої прозирали більматі очі, і впевнювався з кожним днем ватаг, що то не парубок з Теребіжа приплівся до нього на службу, а болотний арідник приповз до колиби, й не знає він людської мови, бо ніхто від нього ще й слова не почув; а коли спузар засинав біля ватри, Штефан деколи пильно приглядався, чи не визирають з його порваних постолів чорні копитця, й не раз хотілося йому стягнути кучму з голови спузаря й намацати пальцями в завошивленому волоссі тупі ріжки, та не робив цього, добре знаючи, що навіть якби й був Іван арідником, то ментрожити його не варто, бо чортівське плем'я помагає в господарстві, аби тільки його чимось не роз'юшити…
Повзли дні в липучій тиші, а Штефан усе поглядав на захід, очікуючи, що хтось із кривопільських Гулейчуків, бистреньких Баб'яків, ілинецьких Петришиних та зеленчуцьких Шумеїв, які напровесні подалися воювати на Закарпаття, таки переступить колишню чеську границю, до якої – подейкували чабани, котрі, минаючи Веснярку, добиралися до своїх полонин, – підходять мадярські пограничники, щоб встановити з поляками спільний кордон. Бо прем'єр Карпатської України Волошин і командант Климпуш покинули Хуст й опинилися в Празі, а на карпатських січовиків пішло сорок тисяч мадярського війська – і вчинили вони страшну масакру на Красному полі біля Хуста. Кілька сотень січовиків, а теж галицьких добровольців полягло, і як уже не збиткувалися мадяри над живими і мертвими! А більше тисячі перейшло на румунський бік, і ще не знати, чи не передадуть постолешники мадярам наших хлопців… Та вже втікають інтерновані вояки з румунських таборів, добираються до польського кордону – й може таке статися, думав Штефан, що хтось із тутешніх леґінів вернеться на Веснярку, звідки вони подалися місяць тому в Срібну землю воювати за окраєць України. А тут, у Чорногорі, – дим та й нитка, тут є де сховатися від польських шандарів.
Й не забарилися карпатські стрільці й галицькі добровольці: прийшло їх зо два десятки, обдертих і роззброєних, на Пилипову полонину – три брати Гулейчуки з Кривопілля, Микола Грабар із Зеленої – цих знав ватаг, і ще гурт незнайомих хлопців: привів їх хорунжий – красень Петро, у мазепинці й засмальцьованому стрілецькому мундирі, з топірцем у руці – закарпатець з Колочави.
Два дні відпочивали вони в гуртожитській кліті, що її поспіхом обладнав ватаг, сподіваючись пришельців; усі разом з хорунжим напевно походили з опришків, й подумав Штефан Мочерняк, що не мине йому плазом, якщо, не дай Боже, приплентається в полонину ґазда Пилип, який з давен-давна мав погані порахунки із збойниками.
То порадив Штефан хлопцям, щоб забиралися з Веснярки на Чорну гору, в ті недоступні недеї, де печер і довбушівських комор много – там перебудуть до осені, а далі як Бог дасть. Нині така непевність у світі – не знати, що й з Польщею станеться, бо он німці вже повоювали чехів і на тому не зупиняться: переможець, як той картяр, не припиняє гри після першої і другої, і третьої взятки… А від Чорної гори недалеко Зелена, там свої люди, якось допоможуть…
Послухався Штефана хорунжий Петро, з дякою взяв від ватага пістоль, на ведмедів призначений, бо ж зброю румуни забрали, залишили йому лише прадідівський келеп, й повів він недобитків на Чорну гору, в найпропасніші карпатські ізвори. Вислизнули втікачі в саму пору з Веснярки: налетіли в полонину польські шандарі, перетрусили колибу, гуртожиток і стаї, та жодних вояцьких слідів не знайшли й забралися – тільки й того, що якийсь заюшений злістю поліцай ждюхнув Штефана в груди кольбою, аж той на землю повалився, дякуючи проте в душі Богові, що на тому стало.
А на другий день після жандармської облави прибрів до стоїща Пилип Апостол, бо приснився йому сон, нібито з димом пішла його колиба і всі статки. То аж зів'яв з утіхи, дізнавшись, що все обійшлося миром, і запитав у Штефана:
"А ті приходили? Лиш не викручуйся, правду кажи!"
"Та були… Але вже їх нема".
"А куди пішли?"
"Та на Чорну гору, де їм ще сховатися?"
Довго сопів Пилип і смикав вуса, а потім сказав таке, чого ніяк не сподівався почути Штефан від фудульного ґазди:
"Най ся страчу… Якби, коли вже худобу виженуть на пашу, прийшов хтось із них зголоджений, то дай йому якийсь там гарнець бриндзи. З мого паю… Як-не-як, а за Україну воювали".
Минуло Зміїне свято – рівнодення, й десь там, на долах, вже прокололося із землі лічниче зело, а гори почали молодитися на весну: набухало ялинове гілля м'яким жовтуватим чатинням, зачервоніли гілки свиду, підвів свої кучері до неба чорний заросляк, царинки замаїлися синіми бриндушами й заталаніли на схилах підсніжники, опустивши долі в тузі за зимою білі дзвіночки.
(Продовження на наступній сторінці)