У п’ятницю верталася Марія з коломийського ярмарку й несла в руці три жовті свічки, які виміняла в ятці за грудку масла, бо совітських грошей не мала, й біля вчителевого будинку, від якого збігав крутий вивіз у Потоки, побачила Йосафата: він стояв, як і кожної днини, на березі, вдивляючись у Маріїну хатку; Марія водно бачила хлопця й не раз важилася вийти до нього й попросити, щоб не сушив себе жалем за Наталкою, бо не для нього прийшла вона на світ, лише для свого гріха з жонатим або ж для Бога, який хоче забрати її до себе; позаздрив Господь на створену ним самим красу, подібної якій ще не було в Боднарівці та й бути не повинно: ось порізниться через неї сільський світ на світле й темне, красиве й потворне, чисте й брудне — розколеться на обаполи злоби й радості, й коли одна людина до решти вигребе Божу скарбницю, а іншим не залишиться нічого — зламається рівновага під небом; уздрів Творець свою помилку, яку вчинив у захопленні власним умінням виплавлювати із світової руди чисте золото краси — і забере назад свій власний архітвір.
Так, певне, думав Господь, дивлячись на розпуклий дивоцвіт боднарівської красуні, на пекучу тугу Йосафата, який день у день стояв на березі вивозу, не відриваючи очей від Маріїної хатки, на Василів блуд, на муку Софіїної душі, й вирішив виправити вчинену несправедливість; Марія розуміла Божий намір і готувалася до неминучого — несла з ярмарку три похоронні свічки, проте в серці матері ще жевріла надія, що забудеться Всевишній, чей так багато справ у нього, й може, залишиться її Наталка жити для радості світу, може…; Йосафат здригнувся, коли Марія діткнулася рукою до його плеча: "Йди, синку, додому, не туди тобі дорога стелеться, — показала на вибоїстий спуск у Потоки, — в інший керунок біжить твій шлях, — змахнула рукою вбік міста, — і не для тебе моя дитина, та й ти не для неї, так хоче Бог, а я три свічки купила, і як одужає Наталка, то засвічу всі три у притворі нашої церковці, а коли ні, то дві на могилці скапаються…"; Маріїна мова була спокійно–приречена, й тільки одна сльоза — печалі чи то надії — скотилася зморшкою по обличчі; і тієї миті обірвалася в душі Йосафата остання нитка, яка ще в’язала його з селом, і він враз відчув себе вільним — та воля зазяяла порожнечею й пустотою, тож мусило на ній умить щось прорости, мусила вона новим зіллям покритися, новою живністю заворушитись, бо інакше прийде на пустку смерть, пустка створюється для самогубця.
Марія зникла у вивозах, а з учителевого подвір’я вийшов Мирон, й стали обидва приятелі один супроти одного — відчужені, й кожен у створюваному ним світі окремішний, і кожен відокремлений мереживом свого власного, недоступного для інших мислення, й готовністю до самостійних рішень; перед ними пролягла вже своя перспектива, і жоден не насмілювався її перед іншим відкривати; до цієї миті все у хлопців було спільне: село, сусідство, помешкання в пані Бурмістрової, дитинство і гімназійні роки, — та ось опинилися вони на розстанях, й те прожите, що залишилося за ними, враз для кожного набуло іншого значення: смерть Томенків спонукувала Йосафата до надмірних зусиль у навчанні, бо невільно взяв на себе чуже непрожите життя й думав, чим заповнити своє, щоб воно вартувало за чотирьох, а для Мирона і Томенки, і Юрко Васютин перетворювалися в свідомості в образи, хлопець посягав на недосяжне — хотів продовжити недожите життя погиблих; для Йосафата з небуттям Наталки — а в уяві хлопця вже спливали воском дві свічки на її могилці — рідне село ставало пустирищем, Мирона ж кожна сільська трагедія прив’язувала до села посторонками болісної пам’яті, немов бранця до кінського хребта, і він уже знав: де не опиниться, а до цієї місцини під небом, яка зветься Боднарівкою, завше буде вертатися — пішки, в думках або ж на сторінках книг, якщо оволодіє письменницьким ремеслом; і так стояли два побратими на місці розстані й не розходилися: кожен хотів знати, що наміряється чинити інший.
Сказав урешті Йосафат, що надумав: він покине село назавжди, щоб забути біль, до якого воно невільно спричинилося, й сюди ніколи не повернеться; я не вважаю, зрештою, що працювати для народу можна тільки живучи серед нього й співаючи разом із ним невольничих пісень, можливо, наша нація й вижила завдяки пісні та слову, проте в майбутньому вона зможе існувати тільки за допомогою науки: приходить вік техніки, і якщо ми не бажаємо довіку залишатися разом із блаженним Юзьом на буколічних толоках, то мусимо навчитися ту науку творити, я вже давно готуюся до вступу в світ великої математики, ще за німців написав у Львів листа професорові Зарицькому, послав йому розв’язане рівняння четвертого ступеня, і він мені відповів: працюй, хлопче, може, з тебе виросте український Галуа, тож як тільки німці залишать Львів, а це станеться нині–завтра, фронт давно вже перекотився за перевал, — як тільки звільниться Львів, я поїду до професора, закінчу екстерном середню школу й буду вчитися в нього — в університеті; а я, — відказав Мирон, — залишуся тут і житиму життям, яке судилося людям, нині ще співає Юзьо, ми ж бо так змаліли, що віддали пісню на відкуп блаженному, а мусимо створити нову, сучасну — якою ж бо стане нація, якщо залишиться лише із зором, слухом, мозком, а голос втратить, хто з німим, хай і вельми розумним, схоче порозуміватися, хто рахуватиметься з безпам’ятним, а тільки слово може пам’ять зберегти, ти ж пристосуєшся до нового окупанта, віддаси йому свій розум, й тобою вибудованими формулами буде користуватися й проти тебе використовувати твій ворог; у ворога, Мироне, треба вчитися й проти нього спрямовувати почерпнуту в нього мисль, тебе ж вкинуть до тюрми за твою пісню, й вона навіки змовкне; ти ступаєш на шлях конформізму, Йосафате, а тому й на волі будеш невільним, й створена тобою наука стане надбанням чужинця; неправда — створена мною наука залишиться на моїй землі; я не визнаю жодної угоди з ворогом, я кину йому у вічі свою ненависть, свій біль, а якщо і в тюрму потраплю, то пісню мою ніхто не ув’язнить, і залишиться моє слово серед людей…
Змовкли два вірні приятелі — не змогли порозумітися: кожен стояв у своєму окресленому крейдою від супротивних йому сил крузі, й не знали хлопці, бо ще не могли знати, що ті кола колись–таки перетнуться.
Й обидва, зрештою, прощалися в цю мить з отчим порогом. Тільки Наталка Слобідська не збиралася від нього відступати: рідне село було для неї чарункою в сотах вулика, а вона бджілкою в ньому, його життям, душею і окрасою, й дорога її могла закінчитись хіба що на Шпаєвім.
XV
Вуйко Мироняк давно надумав податися, але так, щоб ніхто не бачив, за Прут і власними очима глянути на других совітів, бо перші прийшли та й пішли і такого натворили, що страшно згадувати, а дурні були, люди ж бо їх чекали — ну не всі, певно, що не всі, але Мироняк, як був молодий, то ходив аж у Микитинці на маївки і такого там наслухувався про щасливе й радісне життя за Збручем, що напевно й Адам з Євою подібного раю не знали, то чому він мав не чекати на червоних визволителів, коли на покутські села налітали, немов шуліки, польські жандарми — вікна розбивали, зерно з нафтою мішали, за фунт уторопської самоварної солі чи за вирощене в городі стебло тютюну печінки відбивали, і якби перші совіти розумно поводилися, то мали б від народу любов і послушенство, але ж через ті вивози в Сибіри та мордерства по тюрмах страшної слави зажили: ади, нині партизани й на крок їх за Прут не пускають, та добре знає Мироняк, що все це триває до часу, бо ж другі совіти вже ніколи не вступляться з української землі; а може, цього разу прийшли не ті, що тридцять дев’ятого, а зовсім інші, — вуйко Мироняк хотів би лишень про одне в них запитати, аби впевнитись, що біди великої вони не принесуть: чи там, на сході, може християнин хоч раз на день добре попоїсти, а коли так, то нема чого совітів боятися, чей же він, Мироняк, зранку ніколи не їсть, бо в горло не лізе, хіба що гарячого молока хлепне, на ніч також не набревкує живота, щоб чорти не снилися, ну а в обід — то вже треба таки добре наїстися…
(Продовження на наступній сторінці)