Гасовий ліхтар кидав із ніші в стіні жовте світло на праву щоку провідника, а ліва залишалася в тіні; Василь бачив тільки половину його обличчя, що світилося трупною жовтизною, а єдине око, в якому відбивався язичок полум’я з ліхтаря, просвердлювало прибульця, й хвилину панувала в криївці недовірлива мовчанка.
Василів мозок прошила думка про можливу пастку, та він відразу її відкинув — досі за Прут енкаведисти ще не проникали, проте здивувала його сорочка з яскравим космацьким узором, адже вишиванка не входила в упівську уніформу, а втім, і це спостереження не викликало підозри, чей єдиного однострою в УПА не було, кожен одягався, як міг, а все ж між оборками розщепленого кітеля два яскраві пасочки аж надто підкреслювали українство повстанця; але чому то Василеві змуляла очі вишиванка — може, він родом із Космача, а там, звісно, ніхто ніколи інакших сорочок не носив…
Незнайомець урешті відрекомендувався: він районовий провідник на псевдо Буркут, присланий Окружним Проводом ОУН, розпоряджається двома боївками — дебеславською і боднарівською, а теж самооборонним кущовим відділом; тепер районовий чекав рапорту від прибулого.
Василь зовсім позбувся тривоги: адже він для району давно пропав, і люди в сітці мусили помінятися; отже, сотенний Крук, сотня якого належить до куреня "Гайдамаки" і нині розташована на постої під Брусторами, відпустив його на два дні провідати рідне село, в якому до мадярського полону жила його сім’я і де він був кущовим; при цьому сотенний уповноважив його передати станичному Шугаєві грипс. Районовий провідник протягнув руку, взяв грипс, прочитав і згідливо кивнув головою: кущ у разі потреби готовий розмістити у Боднарівці сотню "Сурма".
Розмова вичерпалася, Василь вийшов з криївки і зник у пітьмі ночі.
…У Боднарівці завше було так: як когось спостигне клопіт — то йде до вчителя, він учений і може дати кращу пораду, ніж перший–ліпший вуйко, тож Фросина прийшла до нього просити, щоб спровадив із Дебеславець старенького священика на похорон, може, отець послухається вчителя і придибає — то не так далеко, проте мусила вернутися ні з чим, бо в домі вчителя чинилося щось незрозуміле: в печі горіли поліна, а Шинкарук кидав у вогонь книжку за книжкою; заплаканий Мирон виносив з покою оберемки томів і клав їх перед батьком, а пані Марія, заламавши руки, стояла мовчки посеред хати, дивлячись, як гинула недопалена мадярами домашня бібліотека; учитель, не повертаючи до Фросини голови, проказав, що отця Бабинюка немає і ніколи вже не буде, а все через ось такий, — кивнув на книжки, — нікому нині вже не потрібний мотлох: вранці прибігала до Шинкарука отцева служниця й голосячи розповіла, що вночі увірвалися на плебанію енкаведисти, перетрусили в домі кожен закамарок, а теж горище — рилися тільки в книжках, винесли десять дорого оправлених томів, які отець заховав за козлами на стриху, і повели його з собою; отець ще встиг сказати служниці, щоб побігла в Боднарівку до вчителя й попередила, що як має "Історію" Грушевського, то хай негайно добре заховає або спалить…
Фросині було не до книг, вона й недослухала, що говорив учитель про священика, й поквапилася споряджати труну; на гору до обійстя покійного Юрка Васютиного сходилися люди з усіх кінців села — старі, молоді й діти, а з лісових криївок виходили озброєні партизани; сільський люд умить збагнув, що скоїлося нечуване лихо: ховатимуть не вмерлого, а вбитого ґазду, якого шанувала вся Боднарівка; вбитих, крім оленя, в селі ще не було; селянам до жалю додавалася ще й непевність: є хтось такий серед громади, який доніс німцям на гайового, і хто б то міг бути; а тому всяк ішов на похорон, навіть і знехотя, щоб своєю присутністю засвідчити, що не він донощик: той, хто виказав Юрка, таки не прийде, Бога і людей побоїться або і власного сумління; люди стікалися звідусіль на Юрків белебень, а дурний Юзьо розкручував колесо вчителевої криниці — глухий дзвін потовкся мочулами і чертежами — й заспівав "вічную пам’ять"; учитель кидав у вогонь книжки, і вони стлівали, на мить залишаючи на бібулках сизого попелу зображення князів, магнатів, козаків; Мирон крізь сльози вдивлявся, як ті бібулки кришаться й навіки пропадають вічні пожильці книг, і вже не винесе заворожений кінь з останнього вогню нині вже смертного Мамая; батько гримнув на Мирона, щоб зніс із горища свою писанину, та зробити це хлопець не мав сили — краще вже самому кинутися у вогонь, однак противитися волі переляканого і в страху невблаганного батька не міг, він виліз на стрих, жужмом згорнув свої гімназійні зошити і конспекти і, не даючи батькові їх розглянути, кинув у піч; а з белебня, що височів над улоговиною Волового, несли ґазди домовину з тілом гайового Юрка і співали "Co святими упокой", і доносилася до процесії розпачлива просьба блаженного Юзя, щоб сотворив Господь стражденному вічную пам’ять.
На цвинтарі біля занедбаної церковці, над могильною ямою стовпилась тьма люду; з димаря учителевого будинку долітали на кладовище клапті білого попелу, вони падали на непокриті голови, дотліваючи, й не знали люди, чому попеліють їхні душі — такого туску ще не відали селяни: у глибині їхньої свідомості крізь золу, що присипала дух, проколювались і тут же згасали іскорки надії на волю, якої ніколи не буде, бо не осяє її світло предковічної мудрості, — марнота крихкої свободи розсиплеться, немов цей попілець; туск царював у підсвідомості людей, а на поверхню душ зринало відчуття приреченості — бо чого ще можна чекати від нинішньої долі, коли над селом лунав похоронний спів блаженного, якого поминула ворожа куля лише для того, щоб вцілити у серце найшанованішої в селі людини.
Над могилою промовляв незнайомий людям партизан, в якого з–під коміра зеленого кітеля визирала космацька вишиванка, біля нього стояв довгорукий Йосип Кобацький — він тримав у руці карабін і зловісно ним потрясав, коли партизан погрожував знищити усіх до ноги сексотів, які й нині, серед цього спечаленого гурту, зачаїлися зі своїми чорними душами — й надалі продаватимуть вони своїх людей новим завойовникам так само, як продали німцям славного гайового Юрка Васютиного; на людей повіяв смерч недовіри й підозри, селяни переглядалися, зазирали один одному у вічі й у кожному, тільки не в собі, вбачали зрадника, й ніхто ні за кого не був певний; голос партизана у вишиванці гримів щораз голосніше й погрозливіше, а Йосип Кобацький люто потрясав карабіном; домовину врешті опустили в яму, й за нею канув у підземні провалля спокій людських душ; пригноблені миряни поволі розходилися, а далі почали все більше квапитися і врешті розбігалися стежками й видолинками по своїх кутках і присілках; страх підозри й непевності опанував селом, й воно запалося під землю, тільки Юзьо, відспівавши заупокійну, засвідчував, що село не перестало жити: він виганяв із боснійських обійсть корів на пашу, і кожна у Юзьовій в’язці мала призначений для себе бук — достоту як і кожного з селян чекала своя покара за гріхи.
А коли запало надвечір’я, з Камерального лісу обізвалися олені, вони вийшли табуном з лісової темряви на узлісся, де колись було вбито їхнього побратима, принюхувалися до всяклої в землю братньої крові й моторошно трубіли, хоч до осіннього реву було ще далеко.
XIV
Вже входила весна у літо, обтрушувала з себе біле маїння, скрадлива зав’язь пучнявіла між листям яблунь й визирала на світ тугими голівками — і яка з них доживе до осені й, нагнувши своєю вагою гілку долі, червонощоко запишається, а яка обірветься з черенка й безслідно кане в бур’янищах, і ніхто не згадає, як розкішно китичився повесні її цвіт, обіцяючи щомиттєво перемінюватися в іншу — несподівану значущість, що незримо таїлася в пахучій коронці білих пелюсток із жовтою маточкою й пилковими вусиками посередині, тож який, мабуть, жаль огортає природу, коли в’яне й марнується весняний цвіт; вдовиця Марія вже змирилася з тим, що зчахне до осені Наталка: який хосен з того, що так надійно заховала доню в пивниці, коли мадярські жовніри, здичавілі від чоловічого голоду, гасали по селу, виловлюючи для ґвалту дівчат і молодиць; в’їлися сухоти в тіло дівчини й безжалісно точать, а вона від того шашелю ще світлішою, ще кращою стає, немов у недузі сама собі творить красу, щоб відійти на Шпаєве й перетворитися в скорботну фігуру в найвищій миті своєї вроди; Наталка крізь шибку вглядалася в хімчинську гору й важилася, чи не пора і їй піти виглядати свого судженого, який загубився серед великого світу й не шукає до неї дороги — забув стежку чи заблудився, а може, давно вже став кущем папороті або глоду; і що їй, бідній, чинити — йти на Шпаєве виглядати, щоб і собі у камінь перемінитися, або ж діждатися коханого; ой, та ж бо ще рано виходити на Шпаєвський горб, де в надвечір’ях і досі виростає постать Софії — стоїть вона на шляху Василя до Наталки й не вступається в Язвини, в царство упириці Лісної, яка впилася кров’ю білокосої Оксани і жде не діждеться нових жертв.
(Продовження на наступній сторінці)