Вона йшла краєчком дороги понад саму фосу, ніби намірялася рішуче переступити її й сховатися в заростях, якщо хтось іще нав’яжеться з розпитуваннями, — досить вже, досить, та й чи не гріх вчинили люди, вийнявши із землі те, що безроздільно належало тільки їй, а чи хочуть цього душі й Бог, та й чи мають право живі втручатися у світ мертвих і розгадувати таємниці, які належать тільки Господові, а перезахоронення жертв — хіба то не святотатство, не марне втішання ілюзорною помстою над злочинцями, не показове й парадне співчуття? А скільки їх, тих людських останків, ще залишилося незнайдених, то чи варто їх ворушити, коли земля — найсправедливіший для них покров, а в людських серцях повинна зоставатися лише сокровенна пам’ять?
Мирона подібні думки не торкалися, для нього не всі ще таємниці були розгадані, й він тепер думав про Буркута й сестру Юлію, які перед спаленням Боднарівки перейшли із загоном партизанів через Шпаєве на Космач, повернувши у Вербну неділю до батьків, й більше нічого Мирон про них не чув; він залишив Йосафата, перейшов на край дороги й, поклавши Ганні руку на плече, спитав обережно:
"Чи не чули–сьте випадково, Анно, що сталося з Буркутом?"
"Чула–м, — відказала жінка, не підводячи голови, й далі мовчала, думаючи про щось своє, а Мирон мовчки чекав на відповідь.
Ганна не хотіла розмовляти. Знову цей доскіпливий письменник хоче про все знати, щоб викласти почуте на папір; папір усе стерпить, а людська душа — то ніби зранене тіло, і куди не діткнешся — болить, і так тяжко здирати зашкарублий струп з іще живої рани… Про що він щойно запитав? Ага, про Буркута… І як вона йому признається, що дізналася про загибель окружного провідника ОУН від Поліни Картавцевої, як Мирон оцінить те Ганнине знайомство і чи повірить, що й серед катівської зграї були люди?
…З брусторської ґруні, відділеної узвором від Ґрегота, Ганна бачила, як збігав з верха на космацькі доли якийсь чоловік, і втямила, що то навідник, який приведе ґарнізонців до печери; вона пустилася йти, щоб попередити Василя й Ліду, та вибратися з узвору не встигла: на Ґрегіт вже спиналися пайдьошники. Вернулася на ґрунь й стояла там, мов кам’яна баба, яка все бачить, а зрушитися з місця не може — і вже закурилися дими над печерою, і вже повели Ганниних дітей…
Потім була мов не при пам’яті. Бо лише неприпам’ятна людина могла зважитися підійти з передачею до самісінької яблунівської тюрми, і як могла Ганна бодай на мить подумати, що в неї ту передачу приймуть, віддадуть дітям, а її залишать живою–здоровою — не заберуть, не замкнуть, не розіпнуть?..
Та вийшла враз із приміщення гарнізону їй назустріч, забачивши, певне, здалеку, жінка в чорній вбері, закутана в сіру вовняну хустку, та жінка аж підбігала — так квапилася до неї, щоб зупинити.
"Куди йдеш? — спитала. — Ти хоч розумієш, куди йдеш? Ану вертайся мерщій, поки не пізно! Ви тільки подумайте, вона передачу несе!.. Кому несеш? Андрусякам? Ти зовсім здуріла… Тікай, уже тікай!" — наглила незнайома жінка на Ганну, проте йшла слідом за нею, й коли вони сховалися за якимось будинком, сказала:
"Давай сюди свій вузлик, в мене є вірний хлопець серед них… Я передам".
"Хто ж ви така, добра жінко?" — спитала Ганна, віддаючи незнайомій загорнену в рантух передачу.
"Хто я? — похитала та головою. — А ти й не повіриш, я жона самого Ніколашки, і за таке він може й мене замордувати… Він страшний, але куди я дінуся від нього?.. Ти й завтра прийди на це саме місце, а я буду передавати. Я хочу перед Богом… Ну йди вже, йди!"
…Ганна зупинилася, притулила долоні до Миронових грудей і мовила тихо:
"Я розповім вам, Мироне, те, що чула… Тільки не питайте, від кого. Нічого не розпитуйте, добре?"
Кілька разів Поліна зустрічалася з Ганною, аж поки не запідозрила, що за нею слідкують: шпигував той самий солдат, який відбирав у Поліни Ганнині передачі й потаємно заносив Андрусякам до камери; може, з власної цікавості ходив він слідом за Поліною, щоб побачити, звідки беруться в неї вузлики з харчами, та знала навчена бідою жінка, що вірити тут нікому не можна, й сказала нарешті Ганні, щоб більше не приходила…
Картавцева розповідала Ганні про все, що діялося в застінках яблунівської тюрми, немовби сповіддю знімала з себе вину за невольну участь у страшному содомі, й дізналася від неї Ганна й про Буркута…
Зі слів майора Моліна зрозумів Болідов, що над ним завис вирок: або він спіймає Буркута, або сам сяде за ґрати й тяжко тоді спокутує за свою втечу з поля бою під Трійцею… Вибору не мав, тож нипав удень і вночі звіриними стежками в підніжжях Магури, Кормитури й Медвежої — десь тут мусив знаходитися бункер Буркута, бо ж усі вже верхи й урочища прочесані й схрони викриті.
Й нарешті він упіймав навідника: в засідку потрапив районовий провідник ОУН Клим, котрий поночі добирався до Буркутового бункера під Кормитурою, де тимчасово замешкав разом з окружним провідником, його дружиною та поетом Марком Боєславом.
Клим розколовся на першому допиті в Ніколашки — й повів відділ карателів на старий зруб, що лиснів на схилі Кормитури. Вхід до бункера був аж надто хитрий у своїй простоті, напевне, біля нього не раз проходили облавники: серед протрухлих пнів на зрубі вивищувався навпіл переломлений вітром стовбур старезної ялиці, половина якого догнивала на землі, а друга зяяла чорним отвором дупла: крізь дупло й продовбаний між корінням отвір партизани спускалися в бункер, не залишаючи після себе ніякого сліду.
Зрадник вистукав по стовбурі пароль, й за хвилину з дупла виглянула голова: був це Марко. Він упав від короткої автоматної черги, а тоді заволав Болідов:
"Вихаді, Буркут, я сохраню тєбє жізнь! Вихаді, сволочь!"
У бункері було тихо, солдати витягали з дупла мертвого Марка, проте не важилися залазити досередини — знав Болідов, що партизани підривають себе гранатами, й вичікував. Нарешті пролунав у глибині один постріл.
…Юлія сказала до Івана: "Зроби, як ми домовлялися", — й Буркут вистрелив їй у груди з маузера. Потім притулив дуло до своєї скроні, та затремтіла рука, й револьвер упав на долівку. Тоді Болідов затрутив Клима в дупло, і той вивів зі схрону Буркута — покірного й німого.
Потім, у Яблунові, Івана катував сам Болідов, примушуючи свого двійника стати до нього на службу: "Ти даже нє прєдставляєш, какіє возможності откроются перед тобой і мной — матьоримі развєдчікамі!" Та в’язень мовчав, не видав стогону навіть на муках — тільки один раз вимовив: "Не ходити нам з тобою по одній землі…"
Буркута звели на ніч у підвал й поставили Клима на варту. Другого дня вранці Болідов наказав Климові привезти в’язня на допит. Той спустився в пивницю й побачив Буркута мертвим. На його потилиці запеклася кров, з–під черепини стирчала крізь злипле волосся голівка цвяха…
"Оце і все, пане Мироне, що я дізналася від свідків, — сказала Ганна й ураз сполошилася, глянувши на зблідле обличчя Шинкарука. — Що з вами?" — спитала.
"Не турбуйтесь, Анно, то… Та жінка, яку Буркут застрелив у схроні, була моєю сестрою…"
"Боже, Боже, — зітхнула Ганна, — та чи знайдеться на нашій землі хоч одна людина, якої б не скривдила червона саранча?.. І що робити, що робити?" — додала примирено.
Сонце вже дійшло до вечірнього пруга, коли сходили з Рунка. Останні промені зіслизли із церковних бань, й хрести на цвинтарі втонули в сутінках. Тільки чотири гаджуги ще дотлівали на белебні, та й ті згасли.
"Ходімо, помолимось на могилі Чарноти", — сказала Ганна.
XVIII
У той самий час, коли на цвинтарі посутеніло, й тільки березовий хрест на могилі Чарноти проступав білизною крізь передвечірню імлу, сонце ще освітлювало кам’янисту голову Ґрегота, що висунулась до неба з шуби вутлих смерек, й пучок променів протиснувся крізь круглий, мов денце бербенички, отвір у стелині печери, впіймавши у світляне кружальце невеликий чорний предмет завбільшки з гусяче яйце — мав він ребровату поверхню й дротяне кільце на головці…
Гулейчук продер очі від сну й довго придивлявся до того предмета, поки не втямив, що то ручна граната, залишена партизанами, а он у ніші ще кілька штук лежить поруч з "дехтярем" та кількома автоматами; ця ж викотилася на середину печери, й щастя мав Юрко, що не наступив на неї вночі — чи ж то довго, щоб вихопилася з гранати чека…
Дивився Юрко на ту заковану в металевий панцир смерть й подумував, що голод колись–таки вижене його на світ Божий, і треба буде десь роздобувати їжу, то для початку йому пригодяться гранати — глушитиме ними рибу в заводі Пістиньки нижче від млина, та на це прийде час хіба що в неділю, коли в млині людей не буде, а втім Юрко голоду не відчував: пропечене алкоголем нутро жадало хіба що похмілля… А там і на мисливство прийде черга, зброя є — і зайця встрелить, а то й кабана, нині така година, що на постріли ніхто не звертатиме уваги, влада, як видно, міняється, а при безвладді й браконьєрові воля.
Твердо порішив Гулейчук не вертатися до людей, бо як йому нині жити серед них, коли потаємне напевно вже стало явним, й суду людського Юркові не минути: той Пилипів ляпас у сінях Ганниної хати був лише першим звіщенням про майбутню над ним розправу.
…Коли світляна пляма на стіні печери згасла, й людські тіні, які ворушились на ній, позникали, Юрко запав у міцний сон, проспав весь день, і снилися йому засніжені ліси за Іртишем, якими він десятки літ ходив з бензопилою і звалював дерева, виконуючи норми, — і що то за недоля загнала його в Сибіри, й куди ділася совєтська винагорода, задля якої він так ревно вислужувався перед яблунівськими енкаведистами; не було й нема правди на світі, бо як урешті–решт могло так трапитися, що замість Пилипової господарки дісталися Юркові засніжені сибірські ліси й каторжна праця на лісоповалах…
Й водно згадувався Юркові, хоч він прикру згадку вперто відганяв від себе, той обнадійливий і безнадійний день…
Восени сталася нарешті довгоочікувана для Юрка подія: у Коломиї вилаштувалися довгі состави паквагонів — почався черговий тур вивозів. З довколишніх сіл щодня прибували на товарну стацію нові й нові валки завантажених людьми й клунками возів, — тоді–то Ніколашка звелів Юркові запрягати коня, дав йому для допомоги чотирьох солдатів і відправив їх у Космач за Пилипом.
Щеміла зловтіха в Юрковій душі: нарешті він дочекався справедливості, бо ж не було на зажерливого Пилипа ні Довбуша, ні Риндзяка, коли він загарбував собі ненів спадок — і ось якого багатства настарав, а Юрко тинявся по колибах на диких полонинах, у бутинах і на тартаках гарував й не завжди міг заробити хоча б на пляшку горілки, то хай і гріхами, а все–таки він допав до правди: ось їде Пилиповим возом забирати його разом із запліснявілою Параскою з нагрітого місця — довго ви втішалися неньовими та Негричевими достатками, і вже досить, тепер я трохи поґаздую. Того всього багатства мені не треба: полонину продам, залишу собі лишень одну корову, щоб міг молока вранці напитися, коли допече похмілля, наб’ю гаман грішми — і до дідька мені тоді Ніколашка, Молін, навіть чорт рогатий, заживу сам на Завоєлах у розкошах та веселощах!
Такі мрії снував Юрко Гулейчук, відправляючись по братову душу, проте з наближенням до Космача зловтіха пригасала, таж то, як не як, а рідний брат, і що я йому скажу: маєш годину часу, забирай усе, що бачиш під руками, висаджуй Параску разом із хлопцем на воза й сам сідай, а я тебе в Сибір повезу… І буде плач, і крик, і лемент, і прокльони, але що я можу вчинити, Пилипе, коли мені звелено тебе забрати… А втім, най його виводять з хати пайдьошники, а я — до чого тут я: сказали їхати у форшпан, то я й виконую наказ; але чого ти в мене, Юрку, коня з возом забирав, спитає Пилип, ти давно готувався приїхати по мене; а хіба тобі не ліпше, коли я тебе відвезу на стацію, допоможу заладуватися до того вагона, тобі ж зі страху руки ув’януть, ну а там — ти ж такий побожний, то й допоможе тобі Господь у дорозі…
Але й ці виправдальні думки теж розвіялися, коли Юрко зупинив воза перед Пилиповою ґраждою. Відчинив браму й дивився на згорбленого в безнадії брата, який уже стояв на порозі, вмить зрозумівши все.
Не міг, таки не зміг Юрко рушитися з сидіння, побачивши Пилипа, за спиною якого хилиталася, немов його тінь, плоскогруда й висохла на скіпку Параска; блудив пройда очима, губи розтягалися у винуватій посмішці, мовляв, що поробиш, Пилипе, така вже твоя доля; солдати, проте, не гаялися, вони добре знали, що треба в таких випадках робити — з автоматами напереваги прискочили до господарів і загарчали: "Собірайтєсь побистрєє, дайом вам полчаса!"; вони дулами відчинили двері й заштовхали досередини Пилипа з Параскою, а ті, немов спаралізовані, стояли з опущеними руками й лише заточувалися від поштовхів у спини; врешті Пилип зняв з цвяшка кожуха, а Параска чомусь схопила з постелі подушку і так стояла з нею посеред кімнати; за той час Юрко отямився, зіскочив з воза, вбіг до хати й, не мовлячи й слова, відчинив куфер, вийняв звідти одежу, виніс й кинув на віз; Параска затиснула під пахвою буханець хліба, а в руці все ще тримала подушку, Юрко вихопив у неї той непотріб і закричав: "Та рушся, рушся з місця, бери що бачиш, там не буде!"; потім повів її до фіри й викинув на клунки, немов витіпану горстку льону, підняв на руки хлопчика, який пхинькав, не розуміючи, що діється довкола, й посадив його у васаг; Пилип сам заліз, солдати посідали ззаду, і Юрко вдарив коня батогом.
Їхали через село, ніби в гості вибралися, і якби не солдати на возі, то люди подумали б, що то Гулейчуки за бринзою на полонину їдуть, та вмить село спам’яталося, збагнувши, що трапилось, й на обійстях зчинилася метушня.
"Вивозять, вивозять!" — лунало від двору до двору, люди полишали домівки й розбігалися навсібіч стежками в ліси, та марна була їх тривога, бо ніхто нікого більше не чіпав, і за якийсь час почулося лише несміливе голосіння по сільських кутах, та й воно стихло; наладована фіра проминула церкву й спиналася попри Ганнин белебень на Рунок; Ганна стояла за ворітьми й мовчки дивилася на Пилипове горе, їй хотілося, щоб він хоч би на одну мить глянув у її бік, та Пилип звісив униз голову й нікого й нічого не бачив, а Параска, тримаючи на колінах хлопчика, не подавала ознак життя, нібито відбувався її власний похорон.
Юрко теж мовчав і аж тоді, коли під’їхав до яблунівського НКВД й побачив Ніколашку, який вийшов з приміщення на подвір’я, сказав до Пилипа, щоб якось його втішити:
"Не журися, брате, я господарку догляну, і як колись вернешся, то…"
"Мовчи, юдо, нехай тобі Бог заплатить", — тихо відказав Пилип.
А далі ні він, ні Юрко не могли збагнути, що діється: Ніколашка підійшов до воза, потягнув Юрка за рукав і наказав йому пересісти до Пилипа, а котрогось із солдатів посадив фірманити; Юрко, нічого не розуміючи, впирався: та хіба солдат краще, ніж я, пожене коня?… Він ще тримався за віжки, аж поки Ніколашка не турнув його в груди, й перекинувся Юрко верх ногами з сидіння у васаг, а тоді вчув таке, у що не міг повірити:
"Всєх їх в адін вагон, слишиш, — сказав Картавцев до нового погонича. — А вот дєржі спісок, покажеш єво начальніку ешелона… І за етім проходімцем, — звернувся до солдатів, показуючи на Юрка, — сматрітє в оба, штоби нє сбєжал!"
"Що ви робите?! — вискнув Юрко, намагаючись зіскочити з воза, та солдати затримали його, скрутивши назад руки. — Як же це так? — усе ще лебедів він. — За що мене, та я…"
"А за то, — вискалив Ніколашка зуби, — што разбогатєть задумал. Ну зачєм нам, скажі сам, новий кулак в Космачє вместо ентого? Та ми вас всєх, всєх отправім в места нє столь отдальонниє, понял?"
Мовчав Юрко, а коли віз рушив, вимовив — за все життя всукав він єдину мудру річ:
"То ви хочете з жебраків збудувати багату державу? Кому таке може вдатися?"
Й за возом закурилося…
Юрко відганяв від себе погану згадку, однак вона вперто лізла до голови, й побачив тепер Гулейчук себе самого, ніби збоку: сидить він поруч з Пилипом і Параскою на клунках у теплушці, Пилип дивиться на нього без докору — із співчуттям позирає й шепоче:
"Тримаймося, брате, вкупі, може, разом якось цю біду перебудемо…"
Перебули… Нині Пилип, напевне, порається на зруйнованій господарці, бо час надходить інший, — і знову ґаздою стане.
"А я залишуся, як і був, люмпаком і проживу тут… Добре, що є хоч чим рибу глушити", — думав Юрко, не відводячи очей від реброватої гранати, що валялася на долівці посеред печери.
XIX
У неділю десятки тисяч люду переповнили містечко, і вже не було в ньому ні вулиць, ні провулків, ані гірських схилів довкола, навіть видолини обабіч русла ріки заповнились людьми; море голів погойдувалось на просторі від Стопчатова до Лючі, й тихе шемрання перекочувалося з краю в край, нібито вітер гнав хвилі, відганяючи їх до небозводу, а в центрі людського виру, на подвір’ї біля будинку колишнього НКВД, створилася до неба величезна квадратова яма, на дні якої одна попри одну лежали сімдесят відкритих домовин з людськими костями та черепами й посередині — найширша труна з двома зрослими скелетами; біля ями правили панахиду чотири священики, і коли церковний хор проплакав "Вічную пам’ять", тоді затужив оркестр, нагнітаючи в яблунівську видолину печальну просьбу до Господа:
Душу раба твоєго, душу раба твоєго,
Душу раба твоєго упокой,
Co святими упокой,
Христе, душу раба твоєго…
Й здалося знову Ганні Палійчучці, що весь довколишній світ став одним цвинтарищем, і над усіма вбитими, котрі лежать у яблунівській і неяблунівській землі, ридав цей реквієм, і вірила вона, що прохальний спів тисяч людей ублажить Бога, й він спошле умиротворення стражденним душам мучеників, які віддали своє життя за волю живих.
А сльози самі стікають ритвинами зморшок по Ганниному обличчі — то не вона плаче, то задавнений жаль сам, поза її волею, розчиняється в сльозах під гнітом звуків духового оркестру; Ганна вклякає, схиляється над ямою й опускає в домовину збляклий ґердан; цієї хвилини Едвард Ґоттеґем і Орест Потурай остаточно переконуються, що та пара кістяків — то останки Ганниних дітей, і шепоче генерал до Потурая:
"Це вони тоді стояли на лісовій стежці, злиті в єдину істоту. Це вони…"
Орест промовчує, йому згадуються терпкі Василеві слова: "То хоч колись приїдьте на наш громадський похорон"; на душі в нього стає тоскно від того, що сам зостався живий, а вони — мертві, й не хочеться Потураєві впевнюватись, що це останки Василя й Ліди, — ніби відчуває вину перед ними, хоча ні в чому й не повинен, і відказує Едвардові:
"Чи то доконче нам нині треба дізнаватись правди, хай вони залишаться для нас символом любові, сильнішої за смерть…"
Едвард промовив після довгої мовчанки:
"Вмирати треба на своїй землі, й вони сповнили синівський обов’язок… — Він подумав про приятеля, який не дійшов до батьківщини, й додав: — Я помру дома — за себе й за Піта і заповім своїм дітям, щоб на моєму хресті виписали два імені".
"А я не зможу зажадати від своєї родини, щоб перевезли мій прах в Україну, — промовив скрушно Потурай. — Мої сини інші, їм байдуже… Хіба що сам приїду колись сюди назавше, щоб жертву мого життя прийняла рідна земля… Але як би міг це зробити, навіть не уявляю: все моє і всі мої— там".
Гробарі позакривали деками труни, в яму посипались грудки землі, й люди почали розходитись: завтра прийдуть сюди копачі, щоб висипати могилу.
Сказав Потурай до Ганни:
"Ми вже не підемо до Космача — подамося звідси додому, Анно, і хай вас Бог благословить".
"А я, — додав Едвард, — кланяюся перед вами у пояс цій землі. Колись я виніс з неї науку мужності, а нині несу зі собою в серці красу карпатських гір, килимів і писанок. Нічого кращого на світі немає".
"І я зостануся сама на цвинтарищі, як же мені одній дожити?" — проквилила Ганна.
"Ви залишитесь серед своїх людей, — втішав її Потурай, — і найбільше ваше щастя в тому, що — поруч з рідними могилами, незрадливими свідками вашого життя… А я ніколи не матиму таких свідків й зостанусь, мов те стебло без кореня…"
"Ти скоро матимеш можливість повернутися на батьківщину, — промовив Едвард. — Тиранії вже зламано хребет".
"Проте вона жива, і хтозна, скільки ще часу випускатиме свої пазурі".
"У мерця після клінічної смерті ще якийсь час відростають нігті, але дряпати ними він уже не в силі".
"Ти став оптимістом, Едварде…"
"Так, бо оптимісти, як ти сам завжди твердив, — перемагають".
Потурай обняв Ганну, генерал кивнув по–офіцерськи головою, обидва подали руки Миронові та Йосафатові.
"Ще приїдете колись?" — спитав Мирон Потурая.
"Не знаю… — зблудив очима Орест. — Це надто складна проблема. А втім, українці потрібні Україні всюди".
Й подалися обидва на автобусну станцію, а Ганна ще з крихтою надії, що Мирон і Йосафат не покинуть її таки цієї миті, дивилася то на одного, то на другого й поникла, зовсім поникла, коли сказав Мирон:
"Ми вас залишимо тут, наша добра господине… Нам спішно: хочемо ще сьогодні вийти на Ґрегіт, ну і до автобуса треба встигнути".
"Та й що робити?" — тільки й вимовила Ганна.
Й пішли вірні приятелі тією самою дорогою, котрою добрих сорок років тому добиралися з Космача на коломийський тракт, щоб вихопитися із сповнених тривогами гір, — йшли нині у зворотному напрямку, допадаючи до того місця, де колись запізналися з привидом смерті та явою найвищої любові.
Легко обом стало, коли залишилися удвох: розвузловатилася скованість, спричинена присутністю чужих мужів, з якими треба було порозуміватися, — були ж бо вони інші. У їхній поведінці, мові, способі мислення й навіть у спогадах про пережите вчувався чужинецький дух: Мирон і Йосафат не знали того світу, з якого вони прийшли, а був він інакший, сторонній: згадуючи страдні події на цій землі, Едвард залишався спостерігачем, а не учасником — час давно відмежував його від тієї випадковості, яка настигла багато років тому, й тепер він тільки розчулювався, згадуючи минуле, а Потурай, навчений політики за кордоном, став мимовільним суддею чину людей, які всілякими способами виживали на своїй землі, й був він тепер схожий на маляра, який відчужує на полотні лик найближчої йому людини, не відчуваючи різниці між натурою й образом.
І чи треба, думав Мирон, щоб Потурай доконче повертався в Україну, якщо він устиг прирости до чужої землі й почувається на ній натурально: природність побуту, напевне, сприяє ефективності його діяльності, й ніколи він не вживеться з новими законами, які сформувалися за півстоліття в невідомих для нього умовах життя на рідній землі…
Й десь там Едвард з Орестом їдуть уже автобусом до Коломиї і, певне, теж вільніше розмовляють, порозуміваючись натяками і прощаючи один одному довгі монологи, — так само, як згоджуються цієї миті Мирон і Йосафат, які разом виросли, вивчилися, а ще й сусідують у Львові, — згоджуються, незважаючи на вічні суперечки, які замолоду і донині не вичерпувалися в них ніколи…
Ну то що, брате мій, у який повіз перепрягатимеш нині свою Музу, навчену ходити в потемках, ніби в штольнях стара шкапа, котра лише під батогом погонича вміє ступати колією, — як поведеться твоя Калліопа нині, коли довкруж прояснилося, й вона вже може сама віднайти дорогу?.. І що вчиниш ти, який звик до вуалей, підтекстів й великих дуль у кишені, коли Муза нарешті зірве з обличчя паранджу, як та визволена мусульманка, й загадковий підтекст твоїх писань розпрозориться, мов дистильована вода, й стане банальним текстом — ніякі тоді таємниці не будуть уже потрібні твоїм читачам, а твоєї дулі ніхто більше не боятиметься, бо виявиться вона не бомбою, а примітивною комбінацією з трьох пальців?.. А ось точні науки — то незалежна й вічна субстанція, однаково потужна — в імператорському Римі й Золотій Порті, в цісарській Австро–Угорщині й у більшовицькому Союзі, та й у незалежній Україні — теж…
Тут є над чим задуматися, маєш рацію, Йосафате… У великій тюрмі, з якої ми, здається, вже виходимо, створювались два види літератури: один мав переконати читача, що в Союзі з його метастазами гулагів взагалі не існує тюрем — й споживач такої літератури повинен був стати глупим оптимістом, одне слово — "гомо совєтікусом". А ми витворювали інший вид, заснований на аналогії сучасності з минулим, і читач таким чином мав можливість у інакомовленні осягати правду, ми не дозволяли гомункулюсам заполонювати світ, й вони народжувалися мертвими або ж мулоподібними особинами, які не дають потомства… А нині треба писати прямим текстом про те, що пережив народ, щоб наші нащадки не подумали колись, бува, що вільна Україна народилася, немов Афродита з морської піни…
Добре, добре! Але ж ваші викривальні пасажі колись вичерпаються й, можливо, знудяться читачеві… Яка тоді література прийде на зміну патріотично–декларативній: солов’їно–тьохкальна чи складна, ребусна, кросвордна — і хоч–не–хоч, уподібниться вона точним наукам, які доступні лише вибраним…
Мистецтво рятує свята перспектива: воно завжди стоїть на шляху до Храму…
Що таке — твій Храм?
Національна ідея. Вона для нас — що для юдеїв віра. Ці категорії врятували обидва народи від загибелі…
Але чому ти так багато приділяєш уваги ірреальному мистецтву, а менше реалістичним наукам?
У мистецтві людина відчуває себе деміургом, а в реаліях — комашкою…
Це не зовсім так… Комашкою стає тільки нікчема — і в реальному, і в уявному світі… Але якщо й погодитися з тобою, то що винна людина, яка не є митцем?
Але ж кожен може долучитися до мистецтва й ним себе облагороджувати… Ось що я тобі скажу, Йосафате: наука — категорія вселюдська, інтернаціональна, на ній держиться світ і всесвіт, адже з космосу прийшли до людських голів ідеї всесвітніх законів. Наука— основа цивілізацій, проте жодна, якщо вона побудована на технократії, не може воздвигнути Храму. Технік мусить бути в душі митцем, інакше він стає снобом, якому все одно, що розглядати: газетну репродукцію "Венери" Веласкеса чи оригінал цього твору в картинній галереї… І як би високо не розвинулась техніка, а духовність завжди стоїть вище, й мізерна та людина, яка не вміє підвести голови від бетономішалки до церковної бані…
Але ж земний Храм ти можеш побачити й неозброєним оком, а до Господньої бані можна наблизитись лише за допомогою телескопа, сконструйованого вченими…
То правда… Однак телескоп — інструмент однозначний, а мистецтво багатовимірне. Один і той самий мистецький твір може рівносильно спонукати до катарсису різних за віком, за освітою й за переконаннями людей — так молитва удосконалює віруючого, незважаючи на те, молиться він сурами Корану, псальмами Давида, а чи християнськими символами віри. Мистецтво — Храм, в якому моляться до ідеалу Прекрасного…
Ти вже закінчив свій "Кривавий тан"?
Я його продовжую. Цей роман не має композиційних меж, він без початку і кінця — як наша історія… Та щоб засісти за чистовик останньої частини, мушу побувати в Боднарівці. Ходімо разом, Йосафате.
Не піду. Я вже там був.
Коли?
Уві сні…
Всю свою сутність ти зашифровуєш у космічному тайнописі…
Це правда… Проте я нині вертаюся до земної реальності… Але до Боднарівки не піду — там реальність інша: я бачив її або ж уявив. Для Боднарівки я вже чужий, мого нинішнього світу там не приймуть. Залишуся й далі в ньому самотою, тільки з тією різницею, що досі я вбивав у собі правічну пам’ять, а тепер вона в мені ожила — і цей симбіоз нового світу із старим буде для мене найблагодатнішою ойкуменою, в якій мені варто і хочеться жити…
А я піду, мушу піти, щоб міг зіставити колишнє й нинішнє, навіть якщо сьогодні там пустка. Інакше не закінчу свого "Кривавого тану". Я повинен сказати своє слово; хочу, щоб вільні люди знали, звідки взялася наша воля… Якщо письменники не зафіксують того, що діялося на нашій землі під час боротьби за незалежність, то далекий нащадок не складе їй належної ціни…
За розмовою приятелі незчулися, як перетнули завоєлівську дорогу й вийшли на галявину, що, звужуючись, ставала стежкою, яка спиналася крізь смерековий бір на Ґрегіт. Перед тим як заходити в лісові нетрі, вони зупинилися, щоб ще раз глянути на панораму Космача, й побачили таке, в що важко було повірити, і втер сльозу Мирон, промовивши:
"Тепер можна і вмирати…"
На чолопку Народного дому здіймався по шпилі в небо синьо–жовтий прапор, а з тисяч грудей вихоплювалися радісні вигуки "Слава, слава!", вони розкочувалися космацькою видолиною аж до брусторських та березівських схилів, й відказав Йосафат на Миронові слова:
"Тепер, брате мій, саме настала пора жити!"
Стояли занімілі від неймовірного щастя, бо знали, що вже ніхто й ніколи святого знамена не зніме, не порве, не споганить, і в душі дяку складали тим, хто гинув у битвах за нього, віруючи, що колись він таки замайорить на цьому шпилі й над всією Україною.
Й несподівано цієї блаженної миті пролунав вибух — десь там, на схилі Ґрегота чи на його вершечку: був
він потужний і глухий, ніби добувся з–під землі, й гора здригнулася, мов перед виверженням вулкану, а далі в преісподні загримотіло ще кілька вибухів, від яких захиталися смереки і в провалля погуркотіло каміння.
Важко було збагнути, що трапилося в горах: чи то хтось при Святій неділі підриває динамітом скелі, а може, браконьєри рибу глушать в гірському озері під Білою Кобилою, або ж наступають на Космач вороги, забачивши українське знамено на шпилі Народного дому?..
Не пішли далі приятелі, до грота ще далеко, а якраз з того боку долунили вибухи — хтозна, що там діється… Вернулися на завоєлівську дорогу, зупинилися, поглядом випитували один в одного, що ж то за знак, й не могли пояснити: може, це останній відгомін боїв, які аж сьогодні закінчилися в Карпатах?
Попрощалися. Йосафат подався на Шешори, сподіваючись дорогою перехопити якусь машину, а Мирон попрямував навпростець до Косова: там він переночує в готелі, а вранці вирушить через Хімчин на Кривоброди, щоб із Шпаєвської гори глянути на Боднарівку, якої давно вже немає під небом. Та знав, що не дійде туди — невміч йому…
XX
Вернувшись з похорону, Пилип приліг на постіль, задрімав й у напівсні думав про Юрка: невже то він їх убив?.. Та ні, не може цього бути, переконував себе, але чому зник з села, чого збоявся?
І знову шпигонув Пилипа докір сумління за той ляпас — чи треба було, і так він скривджений, відчужений, нікому не потрібний, не милий, то най би вже вернувся — може б, вони удвох почали жити по–новому, а старе хай забудеться, проститься, обидва ж винні… — думав Пилип засинаючи.
Враз надворі загриміло, Пилип схопився, виглянув у вікно — небо чисте, та в горах могла впасти туча. Вийшов на поріг й знову почув гуркіт на Ґреготі — десь–таки йде плова, й змокне Юрко до нитки, та най би вернувся сарака…
Грім стих, а тоді Пилип почув гамір і співи, що долинали з села. Вийшов за ворота, глянув униз, і на мить йому здалося, мов тому собаці, який притьмом упізнає свого господаря після довгої розлуки, що час повернувся назад, і цієї хвилини в його ґражді засідає штаб військового округу "Говерла", полковник Степовий віддає розпорядження перед боєм, а на шпилі Народного дому лопотить прапор, і вийшов нарід на сільський майдан, щоб боронити Космацьку республіку.
Та недовго тривала мана: Пилип утямив, що то прийшла в Карпати довгождана воля, виборена десятки років тому, — ото лишень що трохи запізнилась, й подумав він, що сам прожив немарно всі ті страшні роки й недаремно страждав у Сибірах.
Радість увійшла в його груди — так раптово вдерлася, що мало серце на шматки не розірвалося, а ні з ким нею поділитися — таж так можна й сконати на самоті з утіхи, і в цей мент незмірного щастя почув Пилип лопотіння млинських лоток, й нагадало воно йому людину, яка сказала колись у найтрудніший для нього час: "Прийди до мене, але аж тоді, коли настане те, за що загинув Чарнота". Пилип забіг до хати, одягнувся у святкову вберю й поквапився вниз до села.
Шум лоток почула й Ганна: вона стояла біля воріт, споглядаючи сільське свято, й подумала в міжчассі, що те лопотіння слухає й Пилип — так вони довгі роки перемовлялися, й кожен про себе знав про це: та розмова тривала вічно, й розлуки між ними наче й не було, а та розплуга, що її проклав Пилип у молодості із Завоєлів до белебня, ніколи споришем не заростала.
То не здивувалася Ганна, коли побачила, як кладкою понад Пістинькою обережно ступає статечний ґазда в крисані з павою й вицяцькованому кептарі, був то Пилип — бо й чому б не мав він прийти до неї в такий день?.. Ось сходить старий із кладки на берег, прикладає долоню дашком до чола — то сонце визирає з–поза гаджуг і заходячи сліпить червінню очі; врешті пізнає Ганну і чимчикує стежкою на белебень, аж чутно, як важко дихає; Ганна поправляє шальову хустку на голові, дотикається пальцями до коралів, розправляє разок талярів під шиєю, а Пилип уже стоїть перед хвірткою, і впускає його Ганна на подвір’я, запитуючи лукаво:
"З чим Бог прислав, Пилипку?"
"Прийшов–єм до тебе, Анно, і вже ніколи не піду звідси…"
"Та хіба я проганяю?.. Не можна проганяти в такий день… Але спитаю тебе лише одне: не хотів ти зі мною жити в цих хоромах, а вмерти в моїй постелі таки зважився?"
"Не збираюся вмирати — пожити хочу хоч трохи з тобою, Анно… Та я ніколи з твоєї хати й не виходив — ото лишень що припізнився віднести до отця на заповіди".
"Ну що ж, — посміхнулася молодиця, — заходь, заходь, Пилипку, до хати й розґаздовуйся. Завтра підемо жати на мою нивку, потім на твою, а після тих багацьких жнив виберемося разом до отця. Та й що робити?"
ЕПІЛОГ
Полковник у відставці Молін геть занепав духом, як тільки почали слабнути державні попруги, й до коломийської ратуші вийшли перші маніфестанти з національними прапорами: синьо–жовта повінь затопила вулиці й площі, синьо–жовте полум’я спопелило рештки Молінових надій на рішучі акції більшовицької влади; день у день стояв полковник у глибині кімнати навпроти вікна, що виходило на центральний майдан міста з фігурою вождя пролетаріату посередині, і все ще ждав чуда: ось військо оточить збунтований люд, зусібіч підуть на нього танки — й намотаються кишки повсталих на гусеницях, як це було колись в Угорщині, проте бажане чудо не повторилося, маніфестанти скандували "Геть КГБ, ганьба більшовицьким катам!", і ці погрози стосувалися передовсім Моліна.
Остаточно переможеним він визнав себе тоді, коли впало долі його божище, а члени Братства УПА, в сірих мун–дирах, мазепинках і портупеях, ніби щойно повиходили із лісових таборів партизанського округу "Говерла" — повиймали з–під основи пам’ятника Леніну надгробні плити з єврейського цвинтаря, хрести з могил усусусів і поприставляли їх до мурів напоказ; тоді полковник позривав з кітеля ордени й медалі, отримані за перемоги в боях з упівцями, а головне — за звитяжну космацьку операцію, й почав чекати заслуженої кари.
Щоночі снився йому один і той же сон: нібито валиться висотний дім, а гуркоту не чутно: спочатку відколюються карнизи, обриваються балкони, потім відвалюються стіни, врешті розламується навпіл весь будинок; беззвучний землетрус перемінює його в піраміду з цегли, штукатурки, потрощених балок, й утікають з–під неї не люди, а щури — тих щурів тьма, і всі розбігаються по закамарках, по норах, залазять у каналізаційні люки, гризуться, пищать і врешті зникають; полковник прокидався весь мокрий від поту, наслуховував, чи не чутно кроків на сходах, потім, ховаючись за фіранку, визирав на вулицю — і так кожного дня… Та згодом страх відступив, адже ніхто Моліним не цікавився, і він дивувався: що ж це за така нова держава повстала — гуманна чи то смішна, — що не карає за катування, арешти, вбивства, депортації, — ото лише: вийшов якось, у цивільному одязі, по хліб до крамниці, як заступила йому дорогу стара єврейка і плюнула в обличчя; була то Сальомея — з багатьох жертв Моліна вона єдина вижила в концтаборах й таки помстилася; колишній начальник коломийського НКВД витер обличчя й заспокоївся, зрозумівши, що до поважнішої відповідальності ніхто його притягати не буде.
Й хоч ніхто Моліна не чіпав, життя йому на цій проклятій землі не було: жодної перспективи не бачив перед собою в майбутньому. Та він давно знав, що так станеться — вірив лише, що існування імперії вистачить на його життя, й згадував тепер свою крамольну річ у ресторані "Офіцерському" — мав же дар провидіння!
Молін розумів, що повернути старе не можна, й намагався пристосуватися до життя в чужій для нього державі: він почав з’являтися в місті, вітався з людьми, проте водно мав таке відчуття, ніби хтось іде за ним і хоче його штовхнути, вдарити, трутити, проте ніхто на нього не звертав уваги — може, не впізнавали або не хотіли впізнавати; він заходив по продукти до крамниць і на базар завертав, а якось наважився зайти в книгарню. Тут полковник аж розчулився, побачивши в букіністичному відділі дитячу книжечку із зображенням на обкладинці кучерявого й милого, немов янголя, Володі Ульянова; взяв книжку, а коли пішов розраховуватися, продавець показав йому товстий том із червоно тиснутим заголовком "Кривавий тан". "Візьміть, вона напевне вас зацікавить", — лукаво глянув на полковника продавець. "Я етого нє чітаю", — відбуркнув Молін, проте його увагу привернуло ім’я автора: Мирон Шинкарук… Котрий же це, та невже той наймолодший вишкребок із сім’ї боднарівського вчителя у письменники вибився? Й згадав, як колись лейтенант Шкрупила, зробивши обшук у домі Шинкарука, приніс Моліну не націоналістичну літературу, а пасквіль учительського синочка на радянську владу, і той пасквіль мав таку саму назву…
Молін читав роман і дивувався, звідки автор усе те знає: і про Шкрупилу, вбитого стребком на Троєччині, і про Болідова, який втретє вислизнув з рук Буркута — на цей раз у Космачі, а тепер, за демократії, керує партією "Родіна" в Києві… І хто б міг подумати: на шпальтах комуністичної газетки "Товариш" шельмує націоналістів — та що ж це за така влада й чи довго протримається вона із своєю демократією?.. Прочитав Молін у книжці й про Буркута–Захарчука, котрий убив свою дружину в бункері, а потім у яблунівській тюрмі покінчив з собою — так докладно це описано, ніби автор сам був тому свідком; з пієтетом згадує письменник про якогось професора Йосафата Юлининого родом з Боднарівки — таж я дотла знищив село, а звідти, бач, і професори, і письменники, та що ж це за такий цупкий народ!.. Чимало сторінок присвячено і йому, Молінові, тільки й того, що прізвище змінено на "Смолін" — і ось горить підпалена Боднарівка, й вивозять карателі з села всіх мешканців, а Смолін веде облаву на Космач… Тільки одного факту автор, слава Богу, не знав: дивний, мабуть, німий пастух показує майорові німецький аусвайс, він дивиться на офіцера булькатими очима, й хоч вони перелякані, все ж світиться з них доброта, та немає в майора жалю до цих ненависних людей — він стріляє з револьвера пастухові в груди, а той усе ще стоїть і зчудовано дивиться: за що ж його вбито?.. Молін і досі шкодує, що так вчинив… а втім, а втім — я й нині їх вбивав би!
Крізь ці роздуми й згадки, навіяні прочитаним, проникла враз до голови полковника відчайдушна ідея: поїхати на місце боднарівської акції, на Сталащукову гору, й поглянути — що ж там нині знаходиться на місці спаленого села: безлюддя, пуща, хащівники, дикі пасовиська?..
І вже авто полковника спустилося до Глибокого мосту — тут треба обережно: протрухле поруччя перехнябилося, а Березівка, мов биндочка, блищить на дні каньйону; за Глибоким мостом — Волове, а схилом Сталащукової гори в’ється вверх та сама, що й колись, стежка; Молін залишає авто на узбіччі, переходить Лази, видряпується, хоч як йому важко, на гору, зупиняється на тому самому місці, звідки колись керував боднарівською операцією, й торопіє з дива: по тих самих горбах, видолинах, мочулах і царинах розсипалося білостінне, під череп’яними дахами село, й таке воно чисте і вродливе, садами замаєне, лісами обступлене, гаями й потоками перекраяне — звідки воно тут взялося?!
"Кагда построїлось ето сєлєніє?" — спитав у селянина, що йшов з косою на плечі з сінокосів.
"А воно тут від віків… — неохоче відказав ґазда чужинцеві, помовчав, а потім додав з притиском: — Вічно воно тут було, діду!"
Молін спохопився й перепитав по–українськи:
"А як село називається — Боднарівка?"
"Нє–е… Боднарівка май далі, — змахнув косар рукою в бік гір. — А це Трач…" — І пішов собі насвистуючи.
Геть розгубився Молін: видно, не туди потрапив, заблудився, й почав сходити з гори. Але ж бо таки ні — та сама стежка, той самий тракт, а на Лазах внизу — он стоять дві липи, біля яких… Таж тут він убив пастуха!.. То що ж то за край такий: невже насправді, як повідали, люди тут не вмирають, й навіть вогонь їх не бере?
Молін глянув на сонце, що вже докочувалося до обрію — пора їхати додому, і цієї миті він застиг: з червоного диска сонця дивився на нього старий, з розгалуженою короною рогів олень; очі звірини були лагідні, добрі й булькаті, когось вони нагадали полковникові, він пильніше приглянувся й сахнувся назад у несусвітенному страху: такі самі очі мав пастух, якого Молін убив на цьому місці, під липами; олень теж упізнав убивцю, його добрі очі схижіли й налилися кров’ю, він наставив уперед роги, вийшов з полумені сонця й рушив з копит…
Полковник почав утікати, бігти старому було важко, та все ж він віддалявся від оленя, який тупотів за ним й перегодя зупинявся, ніби впевнювався, чи це той самий убивця; врешті Молін допав до авта, розвернув його й рвонув убік Глибокого мосту; олень уже, видно, не мав більше сумнівів, він вибіг на тракт і шалено помчав навздогін; полковник панічно втікав, раз у раз оглядався й на самому мості схибив кермом…
Коломия—Львів,
1997—2005
СЛОВО ВІД АВТОРА
Уже багато років — від першого дня Незалежності, а то й раніше — спонукували мене читачі, щоб я написав роман, який остаточно завершив би мій історичний цикл, — про Українську Повстанську Армію.
Довго не брався я за цю працю: чи то остерігався, щоб не вразити ще живих учасників визвольних змагань одробиною неправди, яка могла б вкрастися у твір, або ж навпаки — гіркою правдою, котру сьогодні так цнотливо і, зрештою, легковажно заслоняють романтичним флером надто завзяті патріоти; а може, закон епічного жанру вимагає глибокої ретроспективності, яка відсуває на другий план надмірну задокументалізованість та публіцистичність…
Та врешті я переборов страх і зважився дати на суд читачеві спробу художнього осмислення драматичної історії останніх наших збройних змагань за незалежність.
Важкою була ця праця, й мені добре видно її недосконалість. Однак вірю: прийде час, і в нашій літературі заявиться велична епопея, яка висвітлить всю історичну правду про часи військових дій УПА й кине чітку проекцію на подальшу боротьбу за утвердження української державності прикладами як незрівнянного героїзму, так і моральних зламів утомлених борців.
Для того щоб написати такий роман, авторові треба уздріти епоху УПА в двох ракурсах: історичному і нинішньому. Складною була боротьба наших предків за свободу, але й сьогоднішнє її утвердження не легше: подвиги, які здійснював український народ у битвах, мають повторитися в нинішній щоденній праці, а помилки, що їх допускали пращури, не повинні повторитися в сучасному політичному процесі, — історія ж УПА стоїть рівно посередині між минувшиною і сучасністю й акумулює в собі наш вічний животворчий дух — з усією його потугою і з усіма слабкостями.
Можна сподіватися, що майбутня епопея про Українську Повстанську Армію не стільки констатуватиме історичні факти, скільки намагатиметься відтворити модель українця, який із своїм досвідом, ментальністю, благородством, гріховністю, національною свідомістю й нерідко політичною сліпотою опинився сам на сам між двох вогнів, котрі пожирали один одного, не усвідомлюючи, що вивільняють місце для нового державного утворення, котре отримало можливість для росту аж нині — на цвинтарищі колись могутніх сил. Й автор тієї найдраматичнішої у світовій літературі епопеї муситиме передовсім визначити ціну нашої свободи й величину моральної контрибуції, що її за нинішнє безголів’я стягне з нас історія, коли нарешті встановить квоту за пролиту півстоліття тому кров.
А поки що народжуються малі предтечі великого майстерштику, і піонерам завжди найважче. Адже в наш практичний час про лицарство писати нелегко: автор змушений балансувати між поезією минувшини й прозою насущного життя, в якому вартість здобутої свободи вимірюється, на жаль, тільки рівнем достатку. І майже неможливо — коли на зміну романтичній добі Реконкісти приходить доба мрій про ситість — прикладами героїзму переконати зневіреного плебея в доцільності страдної Незалежності.
Тому письменник мусить з вірою, стійкістю й несхитністю Дон Кіхота вступати в чужий і незвичний для сучасного покоління героїчний світ і оспівувати ідеал, який багатьом здається віджилим і непотрібним. Та саме в цій несумісності романтичного ідеалу і приземленої дійсності полягає сенс мого роману: якщо вже неможливо повернути часи лицарства, то хай хоч висвітляться постаті героїв, мічених перстом Божим, — може, згодом вони оживуть у досконаліших творах, коли настане сприятливіший для розвитку духовності час.
Сталося так, що вже після виходу у світ трилогії "Вогненні стовпи" я добрався до матеріалу, який засвідчив, що боротьба УПА розпочалася не 1942 року, а чотирма роками раніше — страдою Карпатської України і антипольським повстанням на Бережанщині на початку Другої світової війни. І я доповнив роман першою книгою тетралогії "Передлуння", написаною в останню чергу. Буває й таке… Адже тема нашої боротьби за незалежність невичерпна і вона не може обмежуватись наперед заданою композицією твору.
Не шукайте, шановні читачі, у цьому романі протопипів, хоч мені деколи бракло сил відриватися від реалій, серед яких минули моє дитинство й молодість; не уникнув я, звичайно, художніх узагальнень, різноманітних химерій і найзухваліших домислів. Історичні постаті стали в романі подекуди умовними, а видумані, навпаки, зажили, як справжні; марно теж вивчати географію Покуття й Гуцульщини за моїм текстом, хоч я рідко вдавався до віртуальних топонімічних назв, — автор роману менше дбав про геополітичну адекватність, йому хотілося передусім відтворити настрій народу під час боротьби УПА за незалежність України.
Буду втішений, коли читач відгукнеться на мій роман: я мужньо витримаю огуду і не здурію від похвал.
ПРИМІТКИ
1 Бий хамів! (польськ.)
2 Хай загине Україна, хай загине хамський люд! (польськ.)
3 Немає Польщі без Ґданська! Не віддамо ні ґудзика! (польськ.)
4 Їдемо з Козови до Берліна застрілити Гітлера, курвого сина! (польськ.)
5 Україна вмерла (польськ.)
6 Ховайтеся, бо тут німці! (польськ.)
7 То остання неділя… (польськ.)
8 Прийде ще час… (польськ.)
9 Браконьєри (нім.)
10 Пасла Касєнька дві корови (польськ.)
11 Українська Головна Визвольна Рада.
12 Українська Народна Самооборона.
13 Боротьба з бандитизмом.
14 Винищувальний батальйон.
15 Панна чи не панна, вважайте, що панна, адже я незаміжня! (польськ.)
16 Сорок людей, шість коней (нім.)