Картавцев хмиркнув у кулак на таку наївну просьбу, бо ділити й відбирати куркульські маєтки — то для совєтської власті, як той казав, що два пальці обісцяти, але цей ще, видно, не знає, що таке радянська влада, й готовий ревно вислужуватися за винагороду. Ніколашка ще раз зазирнув у жадібні Юркові очі й утямив, що може вимуштрувати з цієї креатури доброго ката, відсуваючи щоразу сповнення обіцянки на потім.
"Пастараємся помочь, только служі вєрно!" — сказав….Втім зареготав десь у бескеттях пугач, й схопився з прічі Гулейчук; здалося йому, що то він сам закричав, згадавши перший урок у катівні Ніколашки: начальник гарнізону власноручно видовбував кухонним ножем очі в’язням, ті божевільно кричали, а Юрко затерпав від думки, що таку роботу примусять і його виконувати.
"Ти нє бойся, ти только убєдісь, што оні твої лютиє врагі, і тогда самому захочется, — приговорював Ніколашка, витираючи об штани руки від крові. — Но для тєбя я прідумаю што–то попроще".
В окремій камері яблунівської тюрми Картавцев тримав космацьких учнів, яких Болідов–Гошоватюк спровокував записатися в молодіжну сотню "Сокирники" — їх примушували до зізнання ударами палиць по животах: якийсь там солдат зв’язував допитуваному руки й клав на спину; "Ну бєй же, бєй!" — наглив на Юрка Картавцев, і той ударив перший раз. Стало йому дивно й навіть цікаво: удар прозвучав так, ніби Юрко вгатив квачем у бубон, щось там у животі хлопчини тявкнуло й з горла вихопився трубоподібний звук; Гулейчук аж засміявся, коли такі самі удари й звуки пролунали хором: солдати лупцювали учнів по животах, ніби по току ціпами, й ті зізнавалися у всьому:
"Бил в сотнє? — Був", "Убівал мірних совєтскіх граждан? — Убивав", "Жівйом закапивал в зємлю? — Закопував…"
Це було досить потішно, й Гулейчук поволі звикав до катівського ремесла.
Однієї ночі він вибрався на Завоєли, аби налякати Пилипа, — най звикає до думки, що поділитися з братом своїм добром колись–таки доведеться, та незабаром зрозумів і те, що без нагадування начальникові про плату за службу нічого сам від Пилипа не доб’ється.
Та ось з’явився у яблунівському відділку НКВД капітан Болідов, який у космацькій школі чудом вислизнув з рук партизанів, і до нього приїхав з Коломиї сам майор Молін — найвищий за рангом чекіст в окрузі. Вони з Болідовим і Ніколашкою довго сиділи в кабінеті, а під дверима вартував Гулейчук; начальники нарешті вийшли, й почув Юрко слова Моліна: "За всяку ціну мусиш спіймати Буркута, інакше життя тобі не буде — ні від бандерів, ні від нас"; майор зміряв очима вартового, й Картавцев поквапився похвалити стребка, який вельми справно допитує в’язнів; Молін поплескав Юрка долонею по щоці й вийшов, — попросити допомоги ще й у Моліна Гулейчук не встиг.
Удруге майор приїхав до Яблунова під час блокади, й тоді Юрко таки прорвався до нього; Молін уже знав від Ніколашки, якої плати хоче цей стребок за службу, й погодився його вислухати… Був майор привітний, до того ж розмовляв по–українськи, й це геть розслабило Гулейчука, та за такого начальника він готовий і життя віддати; Моліну ж Юркове прохання здалося зовсім смішним — що йому вартує, після спалених Боднарівки й Сакатури, вивезти до Сибіру якогось космацького куркуля, й сказав, ніби йшлося про дрібницю:
"Ти піди в Космач, там уже радянська влада, і забери в брата коня з возом, бо посилати за ним машину небезпечно".
Юрко притьмом виконав це завдання й, ставши потім їздовим при яблунівському відділку НКВД, терпляче чекав заплати, а ще дякував Богові, що не потрапив до рук Андрусяка, впору виїхавши з Космача братовим возом… Однак за майбутню винагороду мусив він ще довго платити своїм старанням: хлібодавці весь час піднімали ціну…
Після погрому космацьких стребків тільки й чутно було в окрузі: Андрусяк напав на станиці винищувальних батальйонів в Іспасі, Кривобродах, Микитинцях й не залишив живим ні одного стребка; біля Прокурави обстріляв енкаведистське авто — вбито двох офіцерів і шофера; у Яремчі розмонтував залізничну колію — товарняк перед самим тунелем зійшов з рейок; у Пістині повісив донощика — голову сільради й приміщення спалив, — і всюди Андрусяк, Андрусяк!
Старший лейтенант Картавцев щодня вирушав із своїм загоном на полювання за невловимим партизаном: карателі вбивали кожного, хто, забачивши їх, рятувався втечею, ловили випадкових перехожих і для постраху розстрілювали на місці; їздовий Гулейчук звозив убитих до Яблунова для розпізнавання, потім закопував їх у рів за тильною стіною тюрми, а вночі здичавілі собаки випорпували трупи, гризли й розтягали мершу по селу; Ніколашка звелів підпалити крайні хати й ліс на Прелуках, та Андрусяка впіймати не вдавалося. Врешті він викликав до себе в кабінет Гулейчука й наказав:
"Вислєді Андрусяка, тогда получіш по заслугам". Сподівався Юрко, що Андрусяків схрон мав би десь бути на Ґреготі, адже під цією горою біля джерельця убив Шпола Андрія; він обмацав кожен камінь, та всі вони були однакові, й однакові щілини зяяли між валунами,
Юрко протикав їх пікою, проте порожнини не знаходив, він заночовував край звіриних стежок, чей же хтось носить партизанам їжу в схрони…
І вже подумував податися на Кормитуру, як одного сутіношного досвітку побачив постать жінки, що, скрадаючись поміж смереками, вийшла на безлісся й раптом зникла: не дихаючи, Юрко подався за нею й побачив, як жінка з вузликом у руці сідає на камінь — певне, перепочити, та коли підвелася й подалася на зруб, порослий молодим чагарником, вузлика в її руці вже не було; Юрко добрався до того місця, де сиділа жінка, припав до землі й побачив нору…
Тоді щодуху збіг униз, вже не ховаючись за кущі й дерева, на бігу оглянувся й побачив ту саму жінку на ґруні, вона дивилася йому вслід, а потім невпевнено почала вертатися на Ґрегіт, та Юрко встиг її випередити, він допав до дачі Колесси й підняв на ноги гарнізон… А тоді вернувся й з ожинових зарослів спостерігав, як Андрусяка з печери викурюють карателі…
Коли дим оповив схил, з грота вискочили три партизани й зникли в ізворах, а двом не вдалося втекти, їх схопили енкаведисти, зв’язали руки й повели стежкою попри ожинник. Була ця пара дивно гарна у своїй безстрашності: юнак з чорним чубом, що спадав на чоло, йшов, гордо підвівши в небо голову, а що мав руки зв’язані, то намагався дотикатися плечем до дівчини з русявим волоссям, яке розсипалося по її плечах і спині; була та дівчина ніжна, ніби не земна, ніби русалка, і тоді перший і єдиний раз у житті замлоїв жаль у Юркових грудях.
…Гулейчук не міг заснути, він допив горілку до останньої краплі, та алкоголь його не брав, — а може, то було найчорніше сп’яніння, біла гарячка, бо враз він побачив на стіні печери світляну пляму, на тому екрані заворушилися постаті, і Юрко їх упізнав…
Тюремні двері розтворилися, Ніколашка підвів до криниці, що стояла посеред подвір’я, двох ув’язнених; вони були закривавлені й мали чорні від побоїв обличчя; біля криниці стояв стребок із сувоєм колючого дроту в руці — Юрко впізнав себе самого і свої жертви впізнав: юнак із злиплим від крові чубом пригорнув до себе дівчину з розкуйовдженим довгим волоссям, й Ніколашка гаркнув до стребка:
"Пріступай к дєлу, то твайо послєднєє заданіє: сдєлай так, штоби еті любовнікі навєкі осталісь вмєстє, а тогда получіш, чєво хатєл".
Стребок обв’язав дротом дві постаті, які злилися в одну, дівчина сховала голову на грудях хлопця, щоб не бачити страшної смерті, й міцно обняла коханого; стребок підвів зв’язаних до цямрини і що мав сили турнув їх у чорну нору…
Й почув Гулейчук стогін в печері: чи то ще раз, востаннє, обізвалися страченці, чи застогнав він сам…
XVII
Верталися з рушорської галявини до Космача мовчки. Ганнин плач, її згірклі слова, нерозгаданість, для генерала й Потурая, яблунівської таємниці й цілковита Йосафатова й Миронова в ній освідомленість розділили товариство: йшли Ганнині гості окремішно парами, стиха перемовляючись; одні намагалися таємницю розгадати, а другі притлумлювали в собі бажання допомогти її розкрити, та всіх чотирьох спільно гнітила одна думка: що відчували перед смертю приречені на таку жорстоку страту двоє людей, які тільки–но почали жити, і знав Йосафат, що остання їхня хвилина була інакшою, ніж та, яка йому приснилася; Потураєві ж дошкулював терпкий жаль, що не забрав–таки з собою в рейд Василя й Ліду, можливо, вони б залишилися живими, а нині їх немає, і малоймовірно, що то їхні останки біліють зараз на дошках під стіною колишньої яблунівської катівні; Едвард у думці розвивав свою філософську теорію про вічне противоборство Божих і людських сил — і ось ті, які програли, волають тепер до Бога про помсту над винуватцями трагедії, й Господь починає сплачувати людям борги за муки; Мирона ж мучила інша думка — про сестру, слідів якої ніхто ніколи не віднайде, а Ганна трималася осторонь, бо знала за всіх найбільше, та не бажала тривожити марними словами стражденні душі загиблих.
(Продовження на наступній сторінці)