— Рух слов'ян в Австрії провістив її розпад, — запевняє він так переконливо, ніби доля Австрійської імперії давно вже вирішена в кабінеті Олександра II, — і всі нині дивляться на Росію, як на зорю Сходу, чекаючи від неї порятунку. Галичина, в якій живуть корінні росіяни, прагне приєднатися до російського материка — і ще на наших очах постане на просторах від Тихого океану до Адріатичного моря могутнє федеративне державне утворення, якого не знала історія, воно неминуче заволодіє світом, і російські солдати ще митимуть чоботи в Індійському океані!
— Браво, професоре, браво! — зашамкав беззубим ротом Зубрицький, відбираючи слово в Погодіна; академік невдоволено поморщився — він далеко не все ще сказав, та склеротичний Зубрицький і далі вів свою безладну мову, перескакуючи з теми на тему, проте логіка в ній була чітка: він давав поради Погодіну, як би то краще облаштувати Росію у світі. — От якби, приміром, царська казна знайшла кошти, щоб прорити канал від Волги до Дону — тоді б усе, що потрібне Росії для війни, попливло б до Москви з Кавказу, Азова і навіть з Ірану… Ще хвилину, одну хвилинку, Михаиле Петровичу: для того, щоб Росія стала багатою, треба виписати з Тиролю породисту рогату худобу… І ще одне: росіяни, які живуть на Кавказі, хай навчаться виготовляти експортну продукцію цитрусів… А взагалі потрібно, щоб Росія відгородилася китайською стіною від зараженої Європи і захопила Афганістан… Мені ж, шановний академіку, пришліть ландкарту новітньої Росії — хай я помру, на неї дивлячись…
Зубрицький схлипнув, у залі пролунали оплески, почувся сміх. Погодін підвівся й вийшов за кафедру — треба було рятувати ситуацію, щоб поважне зібрання через старого маразматика не перетворилося на балаган.
— Шановний пане Зубрицький, — заспокоював він старого, — ваш ревний великоруський патріотизм розчулює мене, проте сьогодні не будемо торкатися питань практичного облаштування Росії, я запросив на зустріч польських учених, щоб остаточно з'ясувати наші політичні стосунки в пореволюційній добі…
— О, це дуже важливо! — пропищав Зубрицький. — Але чи ви привезли нам відповідну літературу, бо я отримав лише "Історію" Карамзіна і вашу книгу "Штурм Праги" про нашого улюбленого Суворова… А де тираж тексту російського гімну "Боже, царя храни", який ви обіцяли прихопити з собою?
Тоді підвівся з крісла Август Бєльовський й звернувся до колег:
— Панове, чи ми прийшли сюди на погавенди[147] з паном Зубрицьким? Напевне, нам хотілося б за цієї нагоди поміркувати про свої стосунки з Росією. Михаиле Петровичу, чи визнаєте ви за поляками право мати свою власну незалежну державу?
— Так, але складену не з цілості, а з половин: половина Галичини, половина Конгресівки, половина Познаньщини і польських Пруссів. І урядуйте собі — звісно, під протекторатом Росії… Ви, пане докторе, людина розумна й мусите орієнтуватися в сучасних політичних реаліях: подібні псевдодержавні утворення довго існувати не можуть, тож не боріться з нами, а чимшвидше подавайте руку згоди, і хай це зроблять теж чехи й південні слов'яни. Тоді постане на європейському континенті могутня Русь, яка диктуватиме волю всьому світові, а поляки, серби, чехи й болгари природно зіллються в російському морі під єдиним прапором Всеслов'янщини!
— Яка заманлива перспектива! — зіронізував Бєльовський. — Добрий кожух, тільки не на нас шитий. А тому нам залишається боротьба з вами — вона принаймні засвідчить про наше національне існування.
— Ви хочете перемінити те, що створив Бог, — заярювався Погодін. — Схаменіться: якби сталося таке, що Польща, а чого доброго, Малоросія, стали незалежними державами, тоді б розпалася Росія. Хіба це можливе?
— У Бога всього много!
— І десять мільйонів переможе сімдесят? — дивувався Погодін із запальної мови опонента.
— Імперії, шановний професоре, мають властивість слабнути від своєї надмірної маси. Де нині Рим? Ось розпадається на наших очах Османська імперія: хто міг передбачити сто літ тому, що Греція стане вільною? А хіба Австрія і Росія — вічні?
— Росія вічна, це аксіома, колего. Ще Катерина Велика зібрала докупи всі руські землі, зосталася тільки Галичина, але ми її теж візьмемо… Мій друже, — злагіднив тон Погодін, — Росія мусить мати Польщу в своєму складі хоча б тому, що в ній живуть росіяни: невже ми полишимо своїх братів — з їхньою мовою, вірою, кров'ю, — щоб вони стогнали під чужим ігом?
— А поляки й українці нехай собі стогнуть, тільки щоб москалі були влаштовані! — вигукнув з місця отець Подолинський, автор брошури "Голос перестороги", в якій сформулював концепцію соборної незалежної української держави. — Ви прагнете об'єднання, а ми — роз'єднання…
— Мені важко вас зрозуміти… В нинішній час, коли народи Європи невтримно зближуються — Швеція і Норвегія, Молдова і Валахія, а теж німецькі князівства, — ви закликаєте до розпорошення… Я щиро вам признаюся, — Погодін поклав руку на серце: — Польща, на мою особисту думку, — то болячка на нашому тілі. Але що робити з нею, коли вона окремо існувати неспроможна? Та навіть якби ми дали вам свободу, то завтра, загрожені німцями й французами, на колінах до нас приповзете… А втім, марно нам з вами, поляки, розмірковувати нині про вашу незалежність: ви завойовані, тож мовчіть… Але чому галицькі малороси, — звернувся Погодін до Подолинського, — так ревно стати солідаризуватися з поляками?
— То одиниці, — кинув Головацький. — Ми там, де сила. А сила — в Росії.
— І тобі не соромно, Якове? — пролунав голос з кінця зали.
— Не соромно, Іване, — відказав на ту репліку Головацький. — Ти ж добре знаєш історію: хіба не об'єднав Україну з Росією наш славний гетьман Хмельницький ще двісті літ тому? Чому ти хочеш про це забути?
— А ти не скажеш, Якове, скільки ще хрестів притранспортує для нас Росія — та не золотих, а березових?
— Пане Вагилевич, — глянув Погодін у кінець зали, — я вас упізнав. Ваші ж погляди мені добре відомі, тому скажу вам відверто: я — за розвиток малоросійського наріччя й літератури, так… Але створювати з наріччя самостійну мову, коли всі слов'яни прагнуть прийняти до вжитку мову великоруську, вважаю нісенітницею… До речі, чи ви вже розшифрували руни? Коли вам це вдасться, то ви неодмінно переконаєтесь, що мовні корені в нас єдині, і руни належатимуть як вам, так і нам… А щодо сепаратизму… Я можу навіть уявити витворену вашою фантазією окрему малоросійську державу. І ось ця так звана держава в якийсь момент не витримує натиску поляків, — ви, пане Бєльовський, теж, очевидно, не припускаєте, що Малоросія може стати незалежною, правда?.. Отже, не витримують хохли польського тиску і тоді з якимось новим Хмельницьким чи Голопупенком, чухаючи потилиці, знову звертаються до того ж москаля, кацапа сиволапого, і кланяються в пояс: прийми нас, батеньку, вражі ляхи долають, ми каємося й обіцяємо бути надалі вірними вашими братами… Чи не маю я рації, пане Бєльовський?
Август мовчав. Тоді Вагилевич вийшов із свого кутка, добрався до проходу і сказав виклично:
— Я не маю що робити серед цього зборища. Тут нема Бога!
І вийшов з приміщення.
…Лютеранська кірха на вулиці Зеленій щонеділі наповнювалася незнайомими людьми, і охрещений у Заповіті з Богом Іван Вагилевич щоразу пірнав у той набожний натовп і губився в ньому, немов мачина в маковій головці; віруючі були тут відчужені одне від одного — кожен окремо поєднаний із своєю уявою про Бога; храм не мав звичних для Івана ікон, які примушували бачити Всевишнього в єдиному образі; — і більше віра не сковує мене, не зобов'язує підкорятися жерцям, не спонукує шукати в них протекції, щоб допомогли ближче доступитися до Абсолюту, Абсолют у мені, і ніхто не велить зізнаватися у своїх гріхах грішній людині — я вільний, яко зі мною Бог.
Над хорами на стіні зображене розкрите Євангеліє із золотою чашею на ньому — це єдиний символ, який відтворює для мене Господню сутність, я не мушу більше уявляти собі Бога в кунтуші, кожусі чи соболиній шубі, тут Господь безнаціональний — такий, яким він є насправді, і мене вже не обходить польське єзуїтство, режимне московське православіє і наше уніятське угодництво; тут не запрошують Бога до храму, запобігливо відчиняючи перед ним позолочені врата, ніхто не улещується до нього хвалебним співом, не курить перед ним фіміам, ніхто не зменшує Господнього неба до розмірів церковної бані, голос пресвітера позбавлений єлейності, в храмі збирається не панство, а громада, яка хоче порозумітися з Богом, і ніхто нічого не випрошує, бо ж нема Бога в храмі, він витає над банею небес, і кірха разом з людськими душами сягає готичними шпилями Божого престолу: горі імієм серця!
Я вже ніколи не ступлю на Святоюрську гору, не погляну вслід Якову, який підло зрадив Маркіяна, і не відкрию більше своєї душі Августові, котрий так і не зумів викинути із–за пазухи призначений для мене камінь… Я вибрав незворушний стан відчуження — п'яту дорогу, якої нема.
(Продовження на наступній сторінці)