Та вже не чула його покликів клепарівська чернь; з Високого Замку посипалися ядра і палаючі ракети, вежа ратуші звалилася долі й потовкла юрбу; ракети шугали над містом вогненними зміями й запалювали будинки, на Ринку спалахнула пожежа, впали бомби й на Тринітарську площу — і закурився чорним димом верхній поверх університету; клепарівська банда спанікувала, й першим кинувся втікати патлатий Мангус, за ним покотилася його ватага, і вже не міг її стримати хрипкий крик Сухоровського: "Куди ж ви, щурі підвальні, та їх там жменька!"; Міхал вмить втратив владу над клепарівським військом, воно ж мало за ватажка не Сухоровського, а Мангуса, й це Міхал зрозумів аж тепер; Мангус ганебно втікав з поля битви, страх заволодів темною юрбою, яка завжди однаково була готова як до розбою, так і до втечі; лахмітні ваґабунди зникали слідом за своїм ватажком у позаринкових закамарках; решта польської гвардії викинула над палаючою барикадою білий прапор; від Йосипа не залишилося ні латки, а ремісники, які вранці стали під команду коваля, лежали тепер покотом на бруку, тільки на чолопку недорозваленої барикади стояв велетень без зброї: набої закінчилися, й Міхал пожбурив пістоля, він схопив у руки довбню, що валялася під ногами, й гамселив нею довкруж, обкручуючись на ногах, мов дзиґа; поліцаї й гусари оточували його все тіснішим перстенем — мусили ж узяти живим; Міхал не давався — не було серед напасників рівного йому силою, тож зафуркотів урешті аркан, петля впала Міхалові на шию, він розтягав її руками, та розірвати не міг; петля стиснула шию разом із зап'ястям, шнур, немов вуж, оповив Міхалове тіло, залишились вільними тільки ноги, й потягнули поліцаї Міхала, немов сплутаного дикого оленя; полишаючи Ринок, Сухоровський водно оглядався, та не побачив туркені, не побігла вона за ним, десь там сховалася за каменицею Гуттера, шкодуючи, напевне, більше за возом з крамом, ніж за Міхалом, хоч називала його коханим; і згадалися Сухоровському слова Ганнусі з Погулянки, коли Міхал прощався з ковалем, утікаючи зі Львова в Молдову: "А навіщо мені бути врятованій — без нього: в житті буду давати йому радість, в тюрмі самотність відганятиму й біля лобного місця постою, щоб не боявся смерті…" — і втямив Міхал, що Фатьма — то лише похітлива тінь Ганнусі: справжня Ганнуська приходить на світ лише раз для того, щоб стати назавше поруч із своїм обранцем…
Ринок спорожнів, догоряли ратуша, університет і театр; ніхто не підбирав трупи, не рятував поранених, ніхто не шукав живих недобитків, тож осиротілий Ясьо, який чудом залишився живий, востаннє утер сльози, затиснув скрипку під пахвою і поплівся на Клепарів, щоб померти там, де й народився.
…Саме тої миті, коли Казимир Стронський у розпачі випитував Вагилевича, чим можна буде зарадити, якщо стрільно поцілить у бібліотеку, повз вікно кабінету кустоша шугнув червоний хвостатий змій, моторошно завив і влучив просто у віконце бібліотечного горища, де зберігалися ще не описані фоліанти й манускрипти; Іван і пан Казимир заніміли від жаху й, затамувавши подих, дивилися на чорну діру, яку залишив після себе змій, ще якусь мить вірили, що снаряд не вибухне, та ця марна надія тривала менше секунди: пролунав грім, розламався дах, і з нутра книгосховища рвонув у небо клубок чорного диму, а за ним потягнулися пломінці — то горіли старі просмолені крокви, з тріском ламалися, й палаючі цурки падали на стовпище невпорядкованих книг.
Безпорадний кустош, який нічого іншого не вмів робити, лише запам'ятовувати імена авторів, назви фоліантів, а ще їх зміст, висадив разом з рамами вікно, що виходило у глибоку криницю внутрішнього двору, й почав волати про допомогу, але в університеті не було ні душі, і він у розпачі припав до грудей Вагилевича, скімлячи, немов зранена звірина: "Лукрецій, грецькі лексикони, французькі енциклопедії і… і, чуєте, пергаментний манускрипт Йосипа Флавія, о Матко Боска, — автентичний рукопис "Юдейських старожитностей"!"
Вагилевич вирвався від кустоша й притьмом вибіг у коридор: із сходової клітки просочувалися пасемця білого диму — то вже горіли книги; він пірнув у кліть й кинувся нагору гвинтовими сходами, за ним, схопившись за полу Іванового халата, тупотів і кустош; вони відчинили двері книгосховища й побачили, як із крокв добирається полум'я до стосів книг, що лежали на долівці горища: вже корчилися палітурки і тліли пергаментні сувої; кинулися їх розтягати й викидати крізь віконце; протяг, на щастя, витягував пасмуги диму крізь розтрощений дах у небо, й Вагилевич з кустошем могли якийсь час вишпурювати книги; пан Казимир запищав утішно: "Флавій!", схопив важкий пергаментний сувій і мало не покотився з ним сходами вниз; Вагилевич лаяв його на чому світ: "Таж викидайте через вікно!", але кустош не чув, а поки вернувся, дим густо заповнив книгосховище, бо вже почали тліти папери; не стало чим дихати, та все ж якийсь час вилітали у двір десятки й сотні фоліантів; врешті пан Казимир, затягнувшись спазматичним кашлем, упав долілиць, Вагилевич підхопив його, худого й легкого, попід пахви й спустився з ним униз, але зайти до робочого кабінету вже не зміг: за той час, поки вони поралися у книгосховищі, ядро влучило в перший поверх університету, й пожежа добиралася вже знизу до верху; кустош прийшов до тями, й вони вибігли на подвір'я.
З вікон бухало полум'я й загрожувало книгам, які лежали на дні внутрішнього двору, — їх було багато, а ще більше залишилося у книгосховищі і в читальних залах на полицях; знесилені Вагилевич і Стронський падали з ніг, з оберемками фоліантів у руках виповзали на колінах крізь браму й викидали їх на проїжджу дорогу; а коли на подвір'ї не залишилося й папірця, задимлені, чорні, спітнілі попадали на купище врятованих книг, і Вагилевич почув, як тихо плаче, немов скривджена дитина, кустош Казимир Стронський…
Університет запалав з усіх боків, і вже ніхто не зміг би його врятувати; звіявся осінній листодер і погнав полум'я на театр, на Ринку курилась ратуша, й оскаженілий світ стихав поволі.
Свято закінчилось назавше.
Частина третя
Розділ сімнадцятий
Заробіток з кольпортерства львівських газет був надто скромний, і Амалія врешті наважилася сказати Іванові:
— Ми вже не маємо що їсти, і якби ти позичив у когось трохи грошей, я б поїхала з дітьми до тата в Дроговиж. Може, згодом знайдеш собі поплатнішу роботу, й ми тоді повернемося…
Вагилевич винувато дивився на Амалію, він добре усвідомлював, що утримувати сім'ю — його обов'язок; з дня на день чекав цих слів від дружини, немов вироку, та ніяк не міг остаточно відмовитися від своєї незалежності; він хотів сказати Амалії, що їхня поневірка — то плата за його бажання бути самим собою, та не посмів; зрештою, Амалія теж знала, що в нього є лише три можливості вийти з біди: прийти з повинною в Оссолінеум, стати на коліна перед святоюрцями або пристати до москвофілів, як це вчинили Іван Гушалевич, Яків Головацький і навіть славний автор повістей "Страсний четвер" та "Месть верховинця" Микола Устиянович, — усіх їх трьох пригорнув до себе Денис Зубрицький, а Іванові страшно було потрапляти в обійми будь–кого із благодійників… Але чому він боїться сказати про це дружині, адже вона завжди його розуміла, — та як повість, як заявить про свої непохитні засади, коли нема чого покласти дітям в рот?
Вагилевич відвернувся і, не сказавши й слова, вийшов з дому, й знала Амалія, що він піде за позичкою до Августа Бєльовського і ні до кого іншого: усі колишні приятелі схололи до Вагилевича, як тільки його зіпхнули з подіуму, на якому намагалися сукупно вміститись усі галицькі вчені, отці й письменники, — тільки він зійшов з видноти. Ніхто більше його не заманював і не переманював, від нього відверталися знайомі не з погорди, а з неохоти допомогти нефортунному вченому, якого, бачте, не запросили до Київського університету та й у Львові кафедри не дали; виходить, слава про нібито найздібнішого львівського вченого була фальшивою, не вартий він аж такої уваги — звичайнісінький собі сірома, то чи треба надалі роздувати міф про Вагилевича — мудреця, видатного дослідника фольклору, лінгвіста–палеонтолога, який начебто зумів прозріти крізь архаїчну лексику колядок пласт слов'янської прамови; хтось–то вифантазував Вагилевича, бо чому слава про нього трісла, мов мильна булька, — його уже забули, та й не тільки його: хто нині згадує Шашкевича, і Якова Головацького теж ніхто не пам'ятає як члена "Руської трійці", знають лише, що він перебуває у покірному послушенстві в Зубрицького й Погодіна.
Заклавши руки за спину й дивлячись під ноги, щоб не зустрітися з кимось поглядом — співчутливим чи то насмішкуватим, ішов Вагилевич вулицею Зеленою й пригноблювався думкою, що його праці стали непотрібні: скарби, що їх поназбирував за все життя по селах, жорстоко відкидала міська цивілізація, котрій бракує русинських ознак, проте десь у найглибших закутинах душі проколювалася, супроти власної волі, надія, що його дослідження таки збережуться й стануть колись потрібні майбутнім ученим, які відштовхнуться від них до подальших відкриттів, та ці проблиски оптимізму тут же заливало гірке усвідомлення: а на чому виростуть ті майбутні вчені, коли готові праці вже нині стали непотрібні?
Втім Іван відчув, як на його плече лягла чиясь рука — так тихо: немов подих леготу, і він зрозумів, що до нього на розмову прийшов дух; від цього його огорнула свята присутність вищої надії, й збагнув Іван, що поруч з ним іде найщиріший приятель і порадник.
(Продовження на наступній сторінці)