Я ж ніколи не вірив, Маркіяне, що справа видання руського альманаху — "Зорі" чи то "Русалки" — аж така важлива для нашого народу, як ти нас у цьому переконував, але не міг опиратися твоїй волі, я соромився признатись, що боюся брати участь у нецензурованому виданні й через те втратити місце в університеті, адже без офіційної освіти і священицької посади не зміг би продовжувати наукової діяльності, яка мала стати — так я визначив для себе — сенсом і способом мого життя; я не надаюся до конспірацій, зрештою, нам, русинам, треба спочатку усвідомити свою приналежність до руського народу через пізнання власного духовного світу й через ідентифікацію з духовним світом Руси, а це можливо зробити лише дослідженням фольклору, оскільки він єдиний може засвідчити вік нашого народу та його автохтонність. І аж тоді, коли переконаємося, що ми і народ — одне ціле, тоді матимемо право подавати за нього голос як його еліта. А поки що у нас нема науки, якою ми могли б запевнити світ, що єсьмо самостійною нацією, а не гілкою польського чи московського народів, — чей же самі цього ще до кінця не певні. Тому я завше був більше схильний до дослідницької роботи, ніж до революційної діяльності, не маючи при тому викристалізованої ідеології… В той час, коли видавалася "Русалка", я писав наукову розвідку про свято Коляди — найпервісніше свідчення існування нашої нинішньої мови в сиву давнину. О, якби мені вдалося розшифрувати наскельне письмо — щоб воно зазвучало мовою колядок!..
Так, на тому принизливому допиті я відрікся від тебе, Маркіяне, і від Якова теж; вам тоді вже нічого не загрожувало, ви отримали посади, а священиків ніхто не може покликати на військову службу, мені ж світилася муштра: сам губернатор Фердинанд д'Есте розпорядився відправити мене в діючу армію, я ж бо через свої мандрівки залишився на першому році студій, тому сказав неправду: мовляв, ти без дозволу надрукував у "Русалці" мою передмову до народних пісень, яку я дав тобі лише для ознайомлення; я відрікся й від Погодіна, буцімто ніколи з ним не стрічався, і це була теж неправда, але таким чином з'явилася в мене можливість закінчити працю "Слов'янський празник Коляди", яку потім тому ж Погодіну й вислав для публікації; я це дослідження вважаю вартіснішим від "Русалки" і тому…
Ти ж знаєш: я змалку записував колядки від вайди[96] Якима Дідуха в Ясені, потім від Василя Смеречинського в Дулібах, від Пилипа Сабладаша в Синєвидному, ходив до Яворова, Глинян, Ожидова, Зарваниці; в Розгірчі вайда Павло Осташків наспівав мені п'ятдесят колядок, у цьому ж селі я вперше побачив на печерних стінах рунічне письмо, і ти уявляєш — воно могло б таки зазвучати мовою колядок! Я написав про це Павлові Шафарику, Михайлові Погодіну, і вони опублікували мої листи… Я стою нині на порозі великого відкриття, тисячу разів вартнішого, ніж видання альманахів!.. Прости мені, Маркіяне…
Покаянна мова враз затихла в розтерзаній душі Вагилевича — стежка перебігла через місток над Думницею й вийшла на подвір'я плебанії. У вікні Іван побачив силует жінки, може, то Маркіянова дружина Юлія; і моя кохана має таке саме ім'я, подумалося йому в цю мить недоречне; двері офіцини рвучко відхилилися, і на порозі стала струнка вродлива жінка з важким гуглем на потилиці; Юлія Крушинська поволі, нерішуче ступала східками вниз, а потім кинулася до Івана й припала до його грудей.
— Люди дізналися, з'їжджаються, вже замешкали в дідича. Август Бєльовський, Іван Вендзелович і ще якийсь семінарист, я його не знаю, — говорила спішно, ніби квапилась вернутися до хворого. — А Маркіян на вас чекає, він весь час вимовляє ваше ім'я, як добре, що ви прийшли, пане Іване, мій муж помирає… — Вона не хлипала, не ридала, тільки запитувала дивуючись: — Чому він так рано? Ну чому?..
Маркіян лежав на ліжку, спершись на високо підбиті подушки, марне обличчя було без кровинки, і знову непотрібна думка прошила Іванові мозок: а чи зумів би Гушалевич нині уподібнитися Маркіянові? Шашкевич ледь відірвався від подушок, але підвестися не зміг, усміхнувся і примкнув очі, ніби хотів приховати утіху, що бачить побратима, потім проказав:
— Щось–то я геть ослаб, Іване, і тому хотів… Добре, що хоч ти прийшов, бо Яків далеко, де ті косівські Микитинці… Він нічого, напевне, й не знає. А ти…
— Все добре, все добре, Маркіяне… Та що я кажу — добре. Прекрасно! Місяців зо два тому приїжджав до Львова з Березані… — Вагилевич розщепив течку й почав чогось у ній шукати. — Знайшов!.. Тож кажу, приїжджав з Березані Платон Лукашевич, він забрав у мене "Русалку", а для тебе передав від Тараса Шевченка "Кобзаря". Ось!.. Та ти заспокойся, заспокойся, тобі не треба хвилюватись… — Іван стиснув губи, дивлячись, як по Маркіяновому обличчю котяться сльози.
— Яке щастя, — долаючи спазму, вимовив Шашкевич. — Яке щастя для мене, що ти встиг… О ні, брате, ти помилявся, коли казав, що "Русалка" — то писк дитини. Лункий то мусив бути крик, коли його аж там почули… І зійшлася докупи вся Україна…
Маркіян бездумно гортав "Кобзаря", а Іванові в цю мить згадалася Вижниця, й він подумав: це ж там прийшло до нього завзяття й спалило…
А Шашкевич, дивлячись на Вагилевича, міркував: Іван полохливий з природи, проте завше преться на рожен. Дай Боже, щоб страх не здолав його, як мене не стане… Дотепер ми йшли рівнобіжними трьома дорогами, які властиво були єдиним шляхом, а нині Іванові, і Якову теж, доведеться обирати інший…
Юлія дивилася на мовчазну перемову побратимів і думала: а що більше варте — життя Івана чи Маркіянова смерть?
Втім Шашкевич відкинув набік голову, губи в нього заворушилися, Іван почув шепіт:
— Віра без добрих вчинків не встоїться, вона без добрих діл мертва, як тіло без душі… хто ближньому гірку чинить кривду, хто дитину не навчить, хто блудного не наверне на дорогу, той не християнин… Отже слухайте: одкрилася наша рілля, сіймо, а збирати будем…
Вагилевич подивовано глянув на Юлію, вона приклала палець до уст:
— Не заважайте… Він, коли впадає в непам'ять, шепоче свої псалми.
Губи в Маркіяна кволо ворушилися, все тихше й тихше вимовляв слова:
— Той, хто звелів нічому зродити світи, величнеє сонце, місяць і тьми звізд, хто звелів темноті перекинутися в світло, хто невидимим оком бачить гадки душ наших, хто спряг собою безначаток і безкінець, той з тобою…
Маркіян протягнув до Івана руку, легко стиснув його зап'ястя і далі без упину шепотів; Вагилевич прислухався до тихого голосу, що долинав, немов із потойбіччя, від Бога, який тепер перевіряв кожне мовлене слово, щоб правдиве було, — воно ж бо останнє на сім світі.
Шашкевич все міцніше стискав долонею Іванове зап'ястя — був це тепер для нього єдиний зв'язок між живим і потойбічним світами; Маркіян прагнув іще земним словом з'єднатися з дійсністю, та враз зів'яли пальці й упала на простирадло рука; Вагилевич відчув, як Маркіянова душа гаряче огортає його і звільна холоне, віддаляючись туди, де все є таємницею, якої збагнути нікому не дано.
— …вітер не роздмуха, зима не схолодить і далечінь не переможе! — голосно зазвучала Маркіянова мова і обірвалася.
Очі вмираючого повернулися до дружини й застигли, Юлія закрила Маркіянові повіки.
Цієї миті до спальні вбіг дворічний русявий хлопчик і, ніби зрозумівши, що батько відходить навіки, заволав:
— Татку! Татусю!
— Тихенько будь, Влодку, — пригорнула мати синочка до подолка. — Татко заснув…
Зелень мліла під палючим сонцем, зупинилася вода в річці, природа тишею благословила смерть… Від помістя пана Галяшкевича до цвинтарної гори за селом рушила людна похоронна процесія: з усіх околиць до Новосілок стікався нарід, щоб провести на вічний супокій отця Маркіяна, якого прихожани любили за кришталевий голос, мудрі проповіді, а теж за статечність і вроду. Завчасно обірване молоде життя отця додавало людям жалю, похоронний спів супроводжувало жіноче голосіння.
Домовину несли поперемінно церковні браття, а перед цвинтарною хвірткою паламар попросив гостей зі Львова підставити плечі під труну. Август Бєльовський кивнув Вагилевичеві, щоб став попереду, та Йвана випередив молодий семінарист, якого тут, крім Вагилевича, ніхто не знав; Іван і гравер Вендзелович підхопили труну ззаду, і скрушно стало Вагилевичеві від думки, що цей беручкий хлопець із зовнішністю Шашкевича використовує для своєї вигоди навіть хвилину печалі; та невже на зміну подвижникам мають прийти їхні імітатори, бо природа лише раз на століття породжує геніїв; польський історик Бєльовський у глибокій печалі несе домовину руського поета, піт і сльози котяться по його обличчю й дзюрком стікають з опущених підковою вусів; поруч з Бєльовським ступає сповнений гідності, самоповаги й упевненості Іван Гушалевич і вигляд його говорить: отверзіть, люди, печаль свою, справа великого покійника переходить у надійні руки; Вагилевичеві стає незмірно тоскно, ніби аж цієї миті він назавше втратив Маркіяна, — на очах забрав його у свою власність недостойний і не посвячений у Маркіянів чин пройда; ще не встигло захолонути тіло, а вже пам'ять покійного зневажена: його ідею завтра ж перетягнуть на свій копил славолюбці, і я залишуся не тільки без побратима, а й без його духовного спадку, який розхапають вискочні, немов ті римські легіонери, що на Голгофі кидали жереб і ділили Ісусові ризи.
(Продовження на наступній сторінці)