Іван перший зважився порушити мовчанку, він підвів голову, щоб зазирнути в очі Маркіянові, й сторопів, побачивши, що поруч з ним іде не Шашкевич, а його двійник, який того ж року, коли Маркіян виїхав зі Львова на парохію до Гумниськ, з'явився в семінарії й відразу — впевнено і нахрапом — почав заповнювати собою порожнечу, що утворилася на місці, котре дотепер належало Шашкевичеві. Потуги його здавалися марними, а зрештою, крім Івана, ніхто й не помічав амбіціозних аспірацій новоявленого парвеню; а він, такий же, як і Маркіян, високий і стрункий, з такою ж буйною зачіскою, зумисне укладеною хвилями достоту так, як кучерявилось волосся в Маркіяна, із ніби всмоктаними щоками сидів у семінарській читальні на тому самому місці, що колись Шашкевич; згодом семінаристи, а серед них і переросток Вагилевич, почали слухати його поезії, які він голосно видекламовував перед питомцями в коридорах… Іван ревниво вловлював у тих віршах безсоромний плагіат із поезії Шашкевича — "руська мати нас родила, руська мати нас кормила"; а на честь тезоіменитства цісаря Фердинанда двійник виголосив від імені питомців семінарії промову руською мовою в Успенській церкві — так самісінько, як це зробив Маркіян Шашкевич у 1834 році, й семінарський, університетський і загалом львівський учений люд поволі почав звикати до з'яви нового руського будителя; дехто вже називав його другим Шашкевичем, і парвеню цим вельми пишався; був він настільки фальшивий, що навіть не підозрював у собі цього морального ґанджу, і титул "другий" нітрохи його не бентежив; двійника задовольняло все, що виносило його на видноту; зрештою, він не лише бездарно наслідував поезію Шашкевича, а й виробив подібний почерк, спритно засвоїв його манери, й мало хто помічав, як він, відтворюючи у своїй мові запальність Шашкевича, впадав у фальшиву патетику — достоту так у червні наслідує солов'я шпак; двійник, немов гофманівський Цахес, жив енергією Шашкевича і, ненавидячи його в душі за справжній Божий дар, не міг без Маркіяна існувати, мов омела без дерева; був це питомець семінарії, молодший за Шашкевича літ на десять, — син зрусинізованого польського шляхтича з Тернопільщини Іван Гушалевич.
Він водно приповзав до Вагилевича, і, певне, йому здавалося, що обіймаючи за плече Маркіянового побратима так, як це полюбляв робити Шашкевич, створює нову "Руську трійцю", стаючи її провідцем; Гушалевич притягав за руку ще й Миколу Устияновича, щоб самому стояти посередині трійці, й закликав маляра Станішевського, щоб у такій позі змалював їх; Вагилевич утікав від нього, а спекатись не міг: парвеню навіть за своєї відсутності жив у Івановому зогидженні — тому й привидівся йому в цю хвилину, й відступив Вагилевич, побачивши поруч з собою Маркіянового двійника, але той умить розплився: з–під віття плакучих верб вийшов справжній Маркіян і запитав, чому Іван так пильно приглядається до нього.
— Ти чув що–небудь про Гушалевича, Маркіяне?
— Знаю, що є такий молодий піїт, проте не мав нагоди з ним познайомитися, а його поезій не читав… Але чому ти з нього почав розмову?
— Він переслідує тебе, мене, нашу "Трійцю". Він твій безличний епігон!
— Ти завжди був здатний до перебільшень. Може, воно так не є… А те, що він мій, як ти кажеш, епігон, — честі мені не робить. Доброго поета наслідувати неможливо.
— Я з цим згоден… Але в доброго поета можна красти думки, образи, перемелювати їх на своїх жорнах і видавати людям грис[94] замість петльованої муки, і читач згодом навчиться споживати навіть макуху. Він у тебе краде!
— Знову перебільшуєш, в мене нема чого грабувати. А втім, не звертай уваги, хай вчиться хлопець, чей так мало в нас руських поетів.
— Ти невиліковний патріот, тобі — хай і бездарне, аби лише руське.
— Чи не з причин недосконалості руської мови ти почав писати по–польськи?
— То салонні вправи, я їх не трактую поважно.
— Почекай, травестія Котляревського теж не належить до серйозної поезії, але чомусь автор не написав "Енеїду" по–московськи.
— Але ж російською опублікував мій матеріал про рунічне письмо академік Погодін у "Московском наблюдателе", а Шафарик у "Часописі чеського музею" надрукував мою статтю "Печери в Розгірчу" — і що в цьому поганого, що за допомогою чужих мов мої розвідки побачили світ?
— Звісно, нічого поганого в цьому немає, але подумай, чому Погодін так охоче надрукував твій матеріал, чому навіть не звірив його наукової достовірності? Зрештою, він сам у своїй передмові до твоєї статті пояснив — чому: на Уралі, мовляв, знайдено подібні писемні знаки! Господін Погодін, щоб зайвий раз утвердити панславістську ідею єдиного народу від Чукотки до Карпат і переконати тебе, що ти не є автохтоном на своїй землі, а походиш від чудських племен, опублікує не лише твою вигадку про руни, а й усе, що підтверджує його концепцію. А хіба ти в цьому не переконався під час нашої зустрічі з ним?
— Ти ніколи не зможеш довести мені, що рунічне письмо в галицькому вияві не існує. Я ж його знайшов і життя своє присвячу, а розгадаю й доведу — таки доведу нашу предковічну автохтонність на цій землі… Вибач, Маркіяне, але патріотизм, як на мене, то не лише палкі заклики, а й праця. Я не декларую, як ти, любові до Русі в поезіях, я хочу утвердити це почуття через науку. Не ділю світ, як це роблять маніхеї, на два світові начала: царство світла — Господнє і царство темряви — диявольське, і не розтлумачую цієї антиномії — мовляв, усе, що руське, від Бога, а все неруське — від Сатани…
— І даремно: кожен має на своїй землі свого Бога і ворога — Сатану. Але щоб це зрозуміти, спробуй знайти істину в своїй душі, створеній одночасно із світла й темряви. В тобі без упину бореться добро із злом, і щоб розділити їх і стати на якийсь один бік, мусиш дати назву і добру і злу. Чей не даси добру ім'я ворога, а злу ім'я матері своєї… А як усвідомиш ім'я матері і ним назвеш рід свій, тоді народиться в тобі готовність заради нього жертвувати своїми благами. Та водно пам'ятати мусиш: сила темряви в тобі не вбита, вона тільки жде присмерку світла твоєї душі.
— Тоді я повернуся до попередньої нашої розмови: чому ти толеруєш Гушалевича, який при світлі твого полум'я темряву в собі спороджує?
— Я не знаю цієї людини, Іване. Знаю тебе й застерігаю, щоб ти не двоївся, як мій епігон: мене він не запосягне, а себе втратить. Така небезпека чигає й на тебе. Ти втішаєшся своїм розумом та, мудрим вороном будучи, в пір'я глупої пави прибираєшся… Але якщо в твоїй душі не залишиться нічого від Руси, то ім'я твоє розвіє вітер по степах, життя стане каменем в землі глибоко, надія сплине, мов піна на водах, і сліди днів твоїх пропадуть у мертвій пустелі.
— Мойсей викресав з каменя воду, а саксаул смокче вологу з сухих пісків.
— Хай тобі допоможе в цьому Господь…
Не відбувалось ніколи подібної розмови між Маркіяном та Іваном, наверзлась вона йому на путівці, що біг понад Думницею до панського двору, а могла б і відбутися, якби Вагилевич, пізьми[95] на приятеля не затаївши, прийшов до нього вдруге.
Та вдруге він приходить надто пізно…
Іванові хотілося, щоб путівець був якнайдовшим, щоб не мав він кінця, й тривога, серце вимучуючи, то підганяла, то спиняла: як там Маркіян і чому він, такий молодий, енергійний і всім, а Вагилевичу найбільш, потрібен, — чому він умирає?
Іван то приспішував, то сповільнював ходу: тепер, як і завжди, він прагнув руху, водночас боячись його; все життя прямує туди, де небезпечно, — начебто не зі своєї волі, а вищою силою гнаний, немов астероїд, а все ж незборима цікавість пізнати невідоме, таємниче, ризиковане жене його до цілі, і кожного разу, досягнувши її, він тяжко розкаюється: так було і у Вижниці, і в Жураках, і на допиті в ректора Венедикта Левицького з приводу арешту накладу "Русалки Дністрової"… Чому Маркіян ні разу не спитав, про що власне йшлося на тому допиті і як повівся Іван, — не знав про це нічого? Чи знав усе й не захотів нагадувати приятелеві ще про один його страх — вічну покару за грішну спрагу пізнання?
(Продовження на наступній сторінці)