Сєраковський полишив Сухоровського й поквапився назустріч гостям, які щойно увійшли до залу: то були Август Бєльовський і власник маєтку в Новосілках пан Галяшкевич, а за ним ще третій — хлопуватий панок, одягнутий, немов папуга, — в зеленому пом'ятому фраку, жовтих штруксових[111] споднях і в старому капелюсі з сойчиною пір'їнкою за обвідкою; Сухоровський впізнав його, він недавно цілу ніч пропиячив з цим панком у його домі й мусив розгадувати дурнуваті загадки, якими господар сипав, мов з міха; був то власник маєтку у Великій Горожанні, що за Щирцем, як їхати зі Львова на Комарно, — пан Генріх Мангольд, сполонізований німець, закінчений дивак, котрий увечері, якщо не пиячив, читав в оригіналі французькі романи, вранці ж перераховував індиків на оборі, в обід обмацував курячі гнізда і власноручно забирав яйця, після обіду об'їжджав верхи на коні лани й записував до нотеса прізвища мужиків, які не вийшли на панщину, а ввечері запрягав екіпаж і в чому був їхав на бал.
Пан Сєраковський обняв Бєльовського і Галяшкевича: ми власне на вас чекали; ні, він не скаже Августові того, про що дізнався від Вайди, нині не можна сіяти зневіру в людях, колись розповість — при нагоді; Мангольдові подав два пальці — терпіти не міг цього простака і скупердягу; Дунін–Борковський умить покинув свою компанію й подався за паном Владиславом, забувши про Вагилевича; Мангольд у свою чергу дуже зрадів, уздрівши Сухоровського, притьмом підійшов, узяв його під руку і втішений, що має жертву для своїх загадок, тут же почав їх висипати, мов горох з ворка.
— Отже, скажіть, пане Вайдо, чому когут заплющує очі, коли піє? А–а, не знаєте, а тому, що свою пісню він знає напам'ять… А від якого пса швидше втікає заєць — чорного чи білого? Звичайно, що від білого, бо заєць думає, що пес роздягнувся до сорочки, аби швидше дігнати… Та почекайте, Міхале, я недавно склав ще одну прецікаву загадку: чого не знав Соломон, коли видумав воза? Та він ніяк не міг зрозуміти, чому задні колеса не наздоганяють передніх…
Сухоровський відгорнув від себе Мангольда, немов на покосі щойно зв'язаний сніп жита, й наближався до Бєльовського, не чуючи, як запищав пан Генріх, заточуючись назад, ніби від пориву вихора: "Та як ти смієш, хлопе?!"; з Бєльовським Сухоровський привітатися не встиг: пан Владислав підняв руку й заволав до розгармидерного залу:
— Увага, пані і панове, увага! Підійдіть ближче, маю для вас важливе повідомлення: князь Адам Чарторийський наказує кожному граб'ї, шляхтичеві, посполитому і слузі бути готовим до повстання, дата якого буде згодом повідомлена відповідальним особам. Повстання почнеться з Кракова, куди підійдуть сформовані в Туреччині польські й козацькі загони під довудством[112] Едварда Дембовського, а ви поки що перевіряйте зброю і споживчі запаси, розсилайте своїх емісарів у найвіддаленіші села, щоб хлопи були готові вийти з косами; рокош розпочнеться в один день у кожному місті, містечку, селі, маєтку — по всій Галичині, і хай нам в цьому допоможе Бог!
У візитовій залі знялася несусвітня веремія: пані, які щойно до самозабуття пліткували, переминаючи кісточки всім знайомим, а теж незнайомим, заволали: "Nech żyje prezes! Niech żyje Czartoryjski!"[113], вони без кінця повторювали вітальні кличі, аж до істерики; панночки знімали золоті браслети з рук, сережки з вух і скидали на таці, з якими увійшли до зали слуги; панове розбирали з підносів келихи з шампанським, кидали золоті монети й, вигукуючи "Za niepodległość!"[114], вихиляли до дна, п'яніючи від хмелю й патріотичної гарячки; "Nareszcie, nareszcie!"[115] — вигукували вони, цокаючись фужерами, аж сипалося на долівку скло; граф Дунін–Борковський повернувся до столика, де сиділи паничі, які ще хвилину тому вислуховували його анекдоти, — тепер вони, витягнувшись, стояли з келихами в руках і скандували під диригування пана Юзефа "Walka nie jest skończona!"; пиворізи вкотили до зали бочку пива, вибили чопа й розливали в гальби; Сухоровський стояв окремо й пив, коли слуги підносили йому частунок, теж п'янів і від цього ще дужче обурювався патріотичним содомом: а скільки донощиків серед вас, а хто з вас вийде на барикади, крикуни? Зачувши святе гасло Гощинського з уст п'яних жуїрів, він спересердя кинув фужером об підлогу, та ніхто цього не помітив, й через це його обурення переливалося через вінця; панове пили пиво, мальвазію, горілку й шампанське, галас то стихав, то вибухав знову; пан Сєраковський до хрипоти благав о спокій, бо ще не все сказав; Бєльовський і Галяшкевич покинули зал, за ними пішов і пан Владислав; гості п'яніли все дужче, та врешті спам'ятав їх громовий регіт, що залунав десь угорі, під павуками, на яких позгасали свічки, тільки з бічних канделябрів падали слабкі відблиски пломінців на застиглі від подиву обличчя.
То сміявся, стоячи посеред зали, двометровий велетень, в якому всі впізнали таємничого зв'язкового самого князя Чарторийського — Вайду, красеня і першого в цій компанії фацета, від погляду якого мліли панночки, — того форналя, яким гидували, захоплюючись водночас, молоді пані; він переміг реготом рейвах, і коли врешті зал занімів від несподіванки і всі нерозуміюче дивилися на нахабу, який своїм сміхом зіпсував патріотичний галас, найсміливіші панове почали до нього підступати, прибираючи войовничі пози, проте Міхал реготав ще дужче: в ньому враз зануртували і ганьба над Стиром, і принизлива тюремна екзекуція, і кривда вигнанця, і жаль за Ганнусею — все це вилилося разом у гомеричний сміх. Та враз стих Сухоровський, зачувши образливе: "Чого іржеш, хаме?", — вимовив ті слова панок у різнокольоровій, мов какаду, одежі, був це той же Генріх Мангольд з Великої Горожанни, й мовив до нього спокійно Міхал: "Ти не боїшся, сорокопуде, дзявкати на мене?"; він поворушив м'язами, що випиналися, мов гарбузи, під рукавами сорочки; пан Мангольд добирався уже до Міхалового камзола і мов стріла відлетів від одного лише поруху руки гевала, помережав ногами по підлозі аж до стіни і звідти пискнув: "Ти ще мене попам'ятаєш!" — й заговорив урешті Сухоровський:
— А що ви будете робити, вельможні добродії, з тією Польщею, якщо навіть відвоюєте незалежність? Таж ви завтра її проп'єте, в карти програєте, по борделях розциндрите, за юдині срібняки продасте! І звідки ви взяли, що руський хлоп ще раз піде за Польщу воювати? За яку псову маму, скажіть, прошу вас? За панщину, пиятику по корчмах, за ґвалтування сільських дівок у панських стодолах?
Він розмашисте вийшов з візитового залу, і боязко та поштиво розступалося перед ним перелякане панство.
Вагилевич підвівся з крісла, випростався, ліктями видавив стінки акваріума, в який, ніби в капкан, потрапив знеобачки, й вони розкришилися на друзки; вихід з пастки проклав йому Сухоровський, й Іван поквапився пройти коридором, що його утворили для нахаби стетерілі патріоти. Відчував, як від навального сміху балагули повіяло в залі духом незнайомої сили — є ж вона в людях, дай їм волю, і запанує над світом, аби тільки могла звузлуватися в єдиний ґудз — і ніхто його вже не здужає ні розплутати, ні розрубати! Та ба: спалахне лише і згасне…
За Вагилевичем зімкнувся людський коридор, в залі знову знявся галас, який умить здолав дух бунтарської сили; з подвір'я крізь відчинену браму вихопилася балагульська бричка, і стих у пітьмі гуркіт коліс; уже не наздожене її Іван, і огорнуло його безпросвітне почуття безвиході: він не зможе вийти в темінь, щоб назавжди покинути місце погорди й приниження, — сам не зуміє пройти крізь пітьму, не освітить її своєю скіпкою, а смолоскипа не має і не візьме ні в кого, бо даровані вогні блудні суть, і все ж на когось мусить спертися, а яке менше зло — те, що примарилося йому в згадках, чи те, яке щойно побачив увіч перед собою?
Впокорений неміччю Іван впотемках піднімався східцями до свого кабінету і з подивом помічав, що темінь щораз то рідшає, а по стінах блукає мерехтливе світло, врешті побачив біля дверей постать жінки із свічкою у руці, хто вона — Юлія? Рука дашком долоньки прикривала пломінець, й Іван у його відсвіті побачив звідкись знайомий лівий профіль, ніби вигравіюваний на срібній монеті, — такою з'являлася йому колись літавиця у смердючій конурі Мацєйової, проте на рожевій мочці вуха не побачив золотого кульчика у формі сердечка, тому й не міг впевнитися, що це Юлія, когось іншого нагадувала йому загадкова жінка із свічкою, а кого — вгадати не міг, а може, тоді приходила до нього зовсім і не Юлія?..
Він наблизився до жінки, взяв її долонею за підборіддя, щоб повернути голову до свічки, жінка свічку задула, він підхопив її, легеньку й податливу, на руки, ліктем натиснув на клямку, двері до кабінету відчинилися, й тоді жінка зупинила його, взявшись руками за одвірок; в алькові — то була ти?; мовчи, Янку, мовчи, ледь чувся шепіт, я бачу, як ти страждаєш за своєю мрією, якої вже ніколи не побачиш; ти Юлія — скажи!; не питай, ти тільки працею живеш, а тобі потрібна й ілюзія і лише з нею зможеш стати великим ученим; це її слова — ти Юлія; хіба це так важливо: я розбуджую в тобі шал кохання — і цього досить; я хочу тебе!; а чи поможе одна мить?; руки жінки опустилися, й Іван поніс її на своє ліжко, вона була гаряча й солодка, як Юлія в алькові, і була вона Юлією; Іван отямився аж тоді, коли жінка тихо зникла, і здалося йому, що то був сон.
(Продовження на наступній сторінці)