…Пані були самозабутньо зайняті плітками, їхні обличчя світилися цікавістю, захопленням, увагою, здивуванням, а іноді затьмарювалися зогидженням — залежно від змісту оповідок; кожну з пань лоскотала нетерплячка чимшвидше розповісти своє, і кожну, якщо їй не давали прийти до слова, діймала злість; усі вже знали, що шляхтич Госцінський з Розсічного стрілявся через кохання, відбив собі кулею носа, через це не міг потім їсти й помер з голоду, таким чином довівши велич свого почуття; а пані Кузьмінська — ви бачили коли–небудь ту стару девотку в капелюшку із страусовими перами? — збирається у свої п'ятдесят заміж і на редутовій забаві в касино Гехта сказала голосно, що її обранець мусить мати гарне прізвище, старий замок, хоча б такий, як у Свіржі, і вміти розповідати цікаві пригоди — дочекається, ага!; ой, це не таке вже дуже й цікаве, дайте мені сказати: пан Собанський з Тур'ї купив жидівський цвинтар під забудову, переорав, боронами згріб кості й викинув у ріку, а тепер жиди випрошують у Бога найстрашнішої для нього смерті — і допросяться, жиди все можуть!; та що ви про якусь там Тур'ю, дошками забиту, подивіться лише, що діється у самому Львові: граф Альберт Якубовський програвся в карти й замордував гувернанта своїх дітей — той наскладав собі добру купу грошей, проте завбачливо записав у банковому реєстрі номери банкнотів, і що гадаєте: зайшов граф до ювеліра купити гарнітур брильянтів для коханки, а ювелір послав слугу в поліцію, щоб перевірити номери, й ті цапнули убивцю за обідом у ресторані, коханку відпустили, а графа засудили на смерть, навіть рідна мама на суді заявила, що така звірюка не має права жити на світі, а дружина графа змінила прізвище; але то слухайте, ще не знати, що власне нині трапилося, ви бачили, як пані Семінська вибігла із зали, немов фурія, коли той гевал щось їй наворожив, — подивіться: звичайний форналь, а з паном Сєраковським поводиться так, як з рівним, гляньте, нахилився до графа, мов до рідного вуйка, — але то часи настали, що ми через ті вічні повстання мусимо брататися із смердючими мужиками; е–е, не кажіть, форналь форналем, хлоп хлопом, але зауважте, пані, який то висьціговий кавалер, та з таким мужчиною я… хіба не бачите, як виглядають проти нього ті безвусі фертики!; правда, правда, цей гість не такий уже й простий, я сама бачила, як він Семінській кидав на ворожбу карти таро, ви не знаєте, що то за карти: мадам Ленорман наворожила на них поразку Наполеонові й за це опинилася в Бастилії, то магічні давньоєгипетські карти, і я сама чула, як Семінська просила, щоб Вайда кидав з її колоди, він щось їй сказав, і вона вибігла, мов з окропу; а я вам скажу: з тим Підгорецьким замком щось нечисто, ми ще не знаємо, чим те все закінчиться, то закляте місце, пам'ятаєте пожежу… останній власник замку Едмунд Ржевуський, налоговий пияк, подав у суд за спадщину на свою маму, коли вона повдовіла і вдруге вийшла заміж, то Едмунд суд виграв, а мати, виходячи з трибуналу, прокляла сина до стількох колін, скільки східок переступила, і Едмунд незабаром згорів живцем, коли п'яний заснув при свічках, а потім згарище зайняла його племінниця Семінська… але тихо, тихо, пан Сєраковський заворушився у фотелі, певне, буде починати раут…
— У першу чергу хочу повідомити вас, пане Вагилевич, — розпочав розмову Погодін, — що я представив вас Товариству російської історії і старовини на здобуття звання члена–кореспондента… Чи ви хоч трохи наблизилися до розгадки таємниці рунічних написів? Розшифрування рун було б науковим відкриттям століття!
Вагилевич квапно виповз із своєї мушлі, відчужений погляд вмить заіскрився зацікавленням, він застережливо глянув на Маркіяна, немов попереджував: не заважай, я знаю, що ти не віриш у мою знахідку; він підсунувся разом з кріслом до Погодіна й заговорив швидко, палко:
— Всюди під Бескидами зустрічалися мені рукотворні печери, і коли ми всіх їх дослідимо і написи перепишемо, то чей знайдеться колись ключ для відчитання тих письмен, й тоді слова минувшини відмолоднуть у голосних бесідах і всіх барвах старосвітської бувальщини…
— Таке може статися, — погодився Погодін, — адже єгипетські ієрогліфи відчитані, і якби хтось подібне сподіяв над рунічним письмом, то, можливо, ми б збагатились новими аргументами, які б підтверджували правічність російського етносу…
— Русинського, — поправив професора Маркіян. — Етноніми "русинський" і "російський" — не одне й те саме.
— А–а, то ваші старі байки, — невдоволено поморщився Погодін, — про якусь там окремішність русинського, або малоросійського, чи, як дехто починає тепер називати, — українського племені.
— Зовсім вірно, професоре, — вставив Зубрицький, — від Перемишля до Камчатки простягається єдина велика Русь.
— Пане Зубрицький, — заговорив Головацький, — ви плутаєте поняття держави з поняттям етносу: простір від Перемишля до Камчатки заселений сотнями народів, яких об'єднує хіба що російський державний скіпетр. А Галичина, як відомо, під ним не перебуває.
— Поки що, — в голосі Погодіна зазвучав метал. — Повторюю: поки що.
— Можливо, можливо, — прогумкотів Головацький. — І ще не знати, який варіант кращий…
— Найкращий варіант — єдність усіх російських земель, — підхопив Погодін. — Бо що таке Галичина — цілком штучне територіальне утворення, видумане австрійськими міністрами, сама ж є правічною російською землею.
І тут ніби згори впав надломаний від хвилювання голос Маркіяна:
— Чи ж то австрійські міністри видумали теж і Данила Галицького?
Погодін нервово скинув бровами, підвів погляд на Шашкевича.
— До чого тут Данило, це руський князь, як і Ярослав чи Володимир.
— Авжеж руський, бо ж не московський. Московити до Петра іншої назви не мали, етнонім "Русь" вкрадений у Києва!
— Юначе, ви ще зараз повторитеся за французькими псевдовченими, які твердять, що росіяни — суміш угро–фінських і татарських племен…
— Бо це правда! — запалювався Маркіян. — Київська Русь русинізувала чудське Залісся — на свою голову, як кажуть… Від первісної мови в Московії не залишилося й сліду, якщо не рахувати тюркізмів, ви ж спілкуєтеся змодернізованим солунським діалектом, яким написані Богослужебні книги, московська мова має стільки спільного з русинською, скільки з мовами будь–яких інших слов'янських народів.
Погодін безпорадно розводив руками й поглядав на спантеличеного Зубрицького, шукаючи в нього підтримки.
— Я не розумію, пане Маркіяне, чому ви так ненавидите Росію, — заговорив урешті Зубрицький.
— Я рівно ж не розумію, за що ви її так любите, — відказав Маркіян. — За Боголюбського, який знищив Київ лютіше за татар, чи за Меншикова, котрий до ноги вирізав Батурин?
— Перебільшуєте, перебільшуєте! — підвищив голос Погодін. — Ви не хочете бачити жодного позитиву в стосунках Російської імперії із своїми окраїнами.
— У чому той позитив?
— Та хоч би в науці. Ви чомусь–то листуєтесь зі мною.
— Спочатку наука пішла з Києва в Москву, хіба вам про це не відомо? І аж потім московські любомудри, навчені в київській школі, задумали просвіщати той же Київ… І просвіщали — не так книгами, як карбачами.
— Юначе, ви так ненавидите Москву, що готові прийняти від неї нові муки, аби тільки мати причину ще більше її ненавидіти… Не маю потреби більше розмовляти з вами. Скажу лише одне: цей шматок російської землі, названий чомусь Галичиною, цей географічний доважок раніше чи пізніше належатиме Третьому Риму, що проковтне його!
— Був у Потьомкіна блазень–ненажера, — іронічно зблиснули очі в Шашкевича, — і як не просила його Катерина: перестань стільки жерти, бо здохнеш, — не послухався і вдавився найсмачнішим куснем свинини.
— Досить! — вибухнув гнівом Зубрицький. — Ви забагато собі дозволяєте… Я запросив до себе дорогого і поважного гостя, а ви… Більше вас не затримую!
Хлопці підвелися й вийшли з покою Зубрицького. На вулиці зупинились, переглянулися.
— Це вчений неук, — вимовив Вагилевич.
— Це найлютіший наш ворог! — прошелестіли зшерхлі Маркіянові губи.
Головацький мовчав.
…Пан Владислав схопився ураз з фотеля, встав і Сухоровський, він дивився згори на розгубленого графа, який не міг повірити в те, що почув.
— Семінська?! — тихо перепитав. — Ви маєте на це докази?
— Це інформація самого Гощинського, він просив усно вам її передати.
Сухоровський мав такий вигляд, ніби йому була вельми приємна новина, яку він приніс з Парижа до Ожидова, й Сєраковський відвів від Міхала погляд: цей зв'язковий сумлінно служить в Чарторийського за плату, об'їжджає по всій Львівщині поміщицькі маєтки, передає списковцям секретні штафети з еміграційного центру, а в самого немає й дрібки болю за польську справу, бо звідки вона візьметься у злюмпенізованого русина; але ж куди нам від них, русинів, подітися, коли живемо на одній землі, і як можемо обійтися без їхньої допомоги або хоча б нейтральності?
(Продовження на наступній сторінці)