— Я не маю де дітися, а вночі холодно буде.
Єпіфаній відчинив двері, взяв діву на руки, вклав у свою убогу постіль і довго дивився, а коли вона подала знак очима, він припав до неї і, втоливши свою пекучу жагу, спитав:
— Чи ж то Господь прощає мені?..
Діва Лебедиця мовчки сиділа на прічі, прикривши лоно й перса рядниною, і дивилася на Єпіфанія, ніби з потойбіччя, де все вже відоме і немає загадок, і від того, що знає все, їй тоскно, бо хотіла б чогось чекати, чогось сподіватися, перед невідомим тривожитись, боятися, угадувати невідоме снами й ворожбою — як усі люди. Та не людина була вона, лише людською гідністю, яка прийшла до ченця в келію, щоб він пригадав собі цю людську вартість і, наближаючись, дотикаючись, втішаючись, відчував повсякчас, що не вартий тієї гідності.
Єпіфаній вдивлявся в обличчя Лебедиці, намагався пригадати, звідки знає його: вже десь бачив ці чисті очі — може, то було обличчя скорботної лярви із Ставків, яка втопилася в ополонці від ганьби приближения до скверни Єпіфанієвої душі, та ні — інші це очі, інша це гідність, і він враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря Кочубеївна, яка в той жахливий вечір у Батурині перемінила зрадника у вовкулаку, а його про щось спитала — що спитала? Не пам’ятав, тільки погляд її, що залишався досі в його душі, впізнав тепер.
Вона підвелася з прічі й подалася до виходу; Єпіфаній пішов за нею, і довго йшли вони, продираючись крізь густі переліски, спускалися з круч, лягали у буйні трави; Єпіфаній жадав її безупину, намагаючись забрати від неї крихну гідності собі, та тільки жаби довкруж квакали, коли він, зморюючись, падав ниць до землі, розуміючи, що ніколи не вгасить своєї жаги з Лебедицею, бо її гідність породжує безупинну спрагу пізнання гідності, яку він утратив. Знав Єпіфаній, що Лебедиця заспокоїть його тільки тоді, коли повернеться до нього запродана вовкулаці душа.
Вечорами ждав, коли обізветься вовкулака й настане можливість прийти до нього, відібрати свою душу і простелити її Лебедиці під ноги.
І діждався: одного вечора в байрачній задичі почулося моторошне вовче виття. Воно було не тічним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зойком невгасимої муки хижака, який скаженіє від запаху крові.
Єпіфаній, упізнавши це виття, підвівся з прічі. Надто знайоме воно було: лунало в пам’яті ще відтоді, як на глухівському майдані змусив його цар виголосити анафему Мазепі; інакше слово прокричав Єпіфаній, та згубилось воно у зловтішному реві вовкулак, і каяття не було прийняте Богом — з новим злочином у душі подався тоді Єпіфаній вслід за Мазепою, щоб вчинити ще один,і другий, і безліч, бо злочин за злочином тягнеться… Знав чернець, хто його тепер кличе, і, полишивши Лебедицю в келії, пішов на поклик.
Ляк огортав його, зупиняв, та він ішов, бо знав, що це виття лунатиме в його душі доти, доки він не розірве свого зв'язку з полковником Носом, доки не вб’є його.
Спустився до озерця і сторожко вдивлявся в сірі сутінки, що туго оповили зарості байраку, припадаючи до кущів глоду, і між колючим чепірначчям уздрів дві палаючі цятки, так блудно пломеніють чадні вогники, і був це вовкулака.
Єпіфаній підійшов на відстань трьох кроків і побачив, як блимоокий звір підводиться на задні лапи й стає людиною з обличчям полковника Носа.
Знав чернець, що вовкулаку вбивають осиковим, глодовим або терновим колом, тож, не спускаючи ока з полковника, похапливо заходився, зранюючи об колючки руки, виламувати товстий відкорінок з тернового куща, та це йому не вдалося: гілка терну була в’язиста, а полковник, зрозумівши, що задумав чернець, злобно зареготав:
— Надто легко хочеш позбутися мене! А я вже не один: компанійський полковник Гнат Галаган, добре знаючи таємні стежки крізь плавні, навів на Чортомлицьку Січ орду полковника Яковлева, і всіх гультіпак, яких кошовий Гордієнко залишив на Січі, перебили, живим шкуру з голів здирали, мертвих викопували й вішали, Гнат сам ганявся за козаками, ловив і віддавав Яковлеву на розправу: за це він отримав від царя маєток у Прилуках і нині виє на вас так само, як і я…
Втямив Єпіфаній, що не зможе вбити вовкулаку, він переміниться у змію, ящера, гієну і далі витиме й сичатиме в його душі, тож вирішив чернець убити упиря словом.
— Полковнику, послухай, що скажу тобі, — підступив Єпіфаній кроком ближче. — Покайся в злобі своїй і ти перемінишся з вовкулаки в людину. Бо ж нерозкаяний у злі станеш навіки в пам’яті людській убивцею, катом, тираном. Невже не страшно тобі навіки залишатися потворою?
— Хіба видно по мені, що я потвора? — відказав полковник, нітрохи не збентежившись. —Хіба хтось скаже, глянувши па мене, що я можу вбивати, ніби дрова колоти, відпочивати від тієї праці і, заробивши гроші, їсти й одягатися? Таж ні, мене може навіть покохати жінка!
— Покохати?! —зжахнувся Єпіфаній, згадавши білу Лебедицю. — І ти теж міг би спромогтися на те святе почуття? О ні, духовна потвора не може кохати від самого лише усвідомлення, що вона кохання не варта. А тому замість любові в потвори народжується злоба. Духовний покруч стає хіба що ґвалтівником —він наперед мстить жінці за те, що вона доконче зненавидить його, пізнавши.
— Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.
— І можеш жити без любові?
— Простак ти. У мене замість любові є заздрість. Якби то я народився із славою і талантом Мазепи!.. А я ж не повний ціною… Та знаю, що однако привертають до себе увагу потвора і красень, харциз і доброчинець. Різниця лише та, що красень і доброчинець не дбають про своє вивищення, їх вивищує сама природа. А я змушений за те продавати дияволові душу!
— Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.
— Зате вони живуть у бідності!
— І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?
— Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання — гірший злочин, ніж убивство. Убивця навіть наміру не має повертатися до людей, вони йому не потрібні, і йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, які сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей і суть підлішими за вбивць.
— Ти страшний! —висмикнув Єпіфаній із землі тернового підкорінка і замахнувся на полковника. — Тож пропадай пропадом!
Та полковник вмить перемінився в звіра й пошурхотів кущами, блудні сині вогники віддалялися, і здаля почулося зміїне сичання:
— Спробуй вбити мене в собі!..
І тут почулося моторошне виття. Єпіфаній стояв, прислухаючись, доки не зрозумів, що виття видобувається з його власного горла.
Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.:
— Ходи зі мною, — сказала.
— Хто ти?
— Я була Мотрею Кочубеївною.
Розділ четвертий
Єпіфаній сидів на кругляду за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, і він, жадаючи її, притлумлював писанням свою жагу, що ставала ряди–годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась Лебедиця у Мотрю Кочубеївну, якої вже на світі не було, а жила тільки її благородна врода, і входила вона тепер в кожну його клітину, як пахощі чи звук, або тонка прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаній втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим дарунком життя.
А Лебедиця–Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі непам’яті, і відкривала йому світ, який промайнув повз нього за роки блукань–по світу, аж поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятований став ігуменом Ніколае — це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.
З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями і зброєю, зостався цілим тільки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку єдиними живими з усіх людей батуринських — врятовані зрадою батька Любов Кочубеїха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Ніс, а ще помилуваний за мовчанку сповідник Мазепи отець Єпіфаній. Тож зрозуміла Мотря, що своє родове ймення і цю єдину уцілілу батуринську місцину, до якої колись прийдуть люди питати правди, очистить від скверни тільки вона своїм подальшим життям.
— Ти не пам’ятаєш мого прокльону полковникові Носові, забув, як умить вишкірилися вовчі ікла у вовкулаки; і в тебе теж відбився на обличчі його оскал… Ти й досьогодні залишився б звіром, якби я вранці, коли полковник наказав тобі вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом і не заблагала: "Розкрий, отче, тайну сповіді, подаруй мені на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказані про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в ніч виступу Мазепи за Десну!" Ти не розкрив мені тоді таємниці, в тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоїх очах від тьмяного усвідомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро іншій людині, і вищир звіра зник з твога лиця…. Ти плачеш, отче, ти згадав? Утішився, що навіть тоді, перебуваючи в полоні смертного гріха, залишився на макове зерно людиною?
(Продовження на наступній сторінці)