Аж ось і він, ясновельможний гетьман, виходить із намету, з ним молодий чоловік — це ж Карло! І йдуть вони у бік Ворскли; почекайте, пане гетьмане, почекайте, хіба не впізнаєте свого улюбленця, свого сповідника! Мазепа не чує і йде далі, та на поклик Єпіфанія зупинився Карло, і тут ядро, послане з московської лінії, потрапляє королеві в коліно…
"Що я наробив, що я наробив, я ж не хотів!" — потермосив гратами маленького віконця чернець Єпіфаній.
Крізь віконце видно плесо–озерце, утворене річкою під скелею. Туди він спуститься крутою стежкою аж під вечір, щоб набрати збанок води, і, може, матиме щастя побачити зблизька білих лебедів, які інколи прилітають на синє озерце, — чисті й небесні; кожного разу, коли бачить їх з віконця, щемлива надія проймає серце Єпіфанія, що з ними прилетить чи то рятівна вість, чи дух очищення; він підходив обережно, щоб не сполохати, — може, як наблизиться до них, пречистих, щось тоді станеться? Та лебеді, голосно лопотячи крильми, злетіли в небо, і Єпіфаній знав, чому вони його бояться: приносить з собою зло.
Нема сьогодні лебедів. Єпіфаній повертається від віконця і ступає крок у глиб продовгуватої келії, де стоять два кругляки: один, менший, для сидіння, а вищий — замість столика; на столику каламар з чорнилом, перо н ще не записаний папір. Це дар ігумена Нямецького монастиря Ніколая.
…Після перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподівану вікторію: щасливий випадок допоміг йому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по ратному полю, він вигукував крізь гарячку: "Воїни, король з вами!", та це не допомагало: шведи, які звикли бачити відчайдушного вождя завжди попереду, розбігалися в паніці, і головнокомандуючий полтавською операцією фельдмаршал граф Рендшільд потрапив у полон. П’яного царя, який на бенкеті раз у раз підносив келих то за славне воїнство, то за "свого брата" короля Карла XII, спам’ятав Меншиков аж надвечір, і тоді Петро послав князя в погоню за Мазепою.
Рештки шведсько–козацької армії втікали берегами Ворскли до її гирла. Поранений Карло і хворий Мазепа їхали попереду в одному повозі; гетьман, підпертий подушками, здавалось, був байдужий до всього, що трапилося, й бачили всі: на ладан дихав. Водив відсутнім поглядом по обличчю козаків, що йшли за повозом кінно й пішо, і, звісно, не помічав обідранця, який квапився навздогін, — розмахував руками, знаки подавав: отець Єпіфаній думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своєї душі, він прагнув одного — діткнутися до руки гетьмана і, коли отримає від нього відпущення невольного гріха, впасти під колеса повозу й загинути, більшої бо кари не знав, як нести тягар полковницького наказу.
Та до повозу, оточеного комонними, Єпіфаній проштовхнутися не зміг, тож на переправі в Переволочній, коли Карлові й Мазепі подали пором, а козаки пустилися вплав на конях і безкінно, Єпіфаній вхопився за хвіст якого аргамака і так переплив на правий бік Дніпра, а потім манджав степом разом з козацтвом до Бугу.
Сераскер Бендер і Буджака Ізмаїл–паша в присутності кримського хана Девлет–Гірея 1 серпня 1709 року прочитав фірман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землі між Прутом і морем, збрую, одежу, ще й бакшиш був обіцяний в разі війни з невірними; кошового Костя Гордієнка нагороджували червоною хоругвою з півмісяцем і зіркою, а гетьманові Мазепі, який лежав хворий у наметі короля в селі Варниця біля Бендер і чекав своєї видачі москалям за триста тисяч талярів, подарував султан соболине хутро.
Під цим хутром, накинутим поверх простирадел, лежав гетьман на смертній постелі і чекав отця Єпіфанія, улюбленого сповідника, який таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика і впросив повідомити Мазепу про свою присутність у гетьманському стані.
Пилип Орлик і полковник Андрій Войнаровський не відходили від гетьмана, чекаючи, кому він передасть печать і клейноди, тож не покинули намету і тоді, коли увійшов Єпіфаній в облаченні з хрестом, — у кожну мить міг Мазепа віддати Богові душу.
Посміхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Києво–Могилянської академії, який колись у хвилини відпочинку й гетьманської задуми патетично й витворно читав напам’ять поезії Овідія.
— І ти тут.., — промовив кволо і здивувався, що сповідник упав долілиць і довго плакав, а підвівшись, промовив:
— Прости мені мій гріх, якого не знаю, потонувши в пучині непам’яті! Хай повернуться до мене смисли…
— Ти коли покинув Батурин? —спитав гетьман з підозрою.
— Пітьма довкола мене, я нічого не тямлю…
— Що останнє ти запам’ятав?
— Що маю вбити тебе.
— Хто тобі таке наказав?
— Гемон і вовкулака полковник Ніс.
Мазепа звівся на лікті і прохрипів:
— І ти, оскверений змовою із зрадником і душогубцем, якого ще не знав світ, насмілився прийти до мене в мою останню годину?
— Пане гетьмане, прости мені, я в непам’яті! — застогнав Єпіфаній, припав до ложа і діткнувся губами гетьманської руки, що безвладно лежала поверх хутра.
У ту мить гетьман сконав.
Щось зашемрало біля дверей келії, здригнувся чернець Єпіфаній, прочинив двері і впустив до середини послушника Нямецького монастиря, який раз на тиждень приносив йому від ігумена Ніколая хлібину, горнець вареного бобу і чверть олії.
— Чому сидиш у темряві? — спитав послушник. — Я ж приніс тобі свічок.
— Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, — відказав Єпіфаній, — то це ще не означає, що у свічці його немає. Є в ній здатність загорітися, і світить вона внутрішньою силою своєю, я бачу той пломінь. Тільки стовпець воску без гноту ніколи не спалахне.
— Гноти у свічках, які я тобі приніс, суть. Чом не засвітиш, щоб розігнати довкруж темряву?
— Немає вогню у мене, я втратив вогонь.
— Принесу тобі…
— Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути у своє серце Бога.
— Блюзніриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?
— Бога в мене відбирали все життя… Я, хлопче, родом з Кам'янки, що біля Фастова. Батько мій був богомільний, навчив мене письма, і скоро я вивчив напам’ять псалтир і часословець. До чернецтва готувався змалку: обідав лише в неділю й середу, спав на холодній долівці… Потім закінчив Київську духовну семінарію і став постником у Києво–Печерській лаврі. Поглинав я духовні книги і намагався не бачити, що діється довкола. Але бачити мусив: ченці навіть у піст йшли вечорами на чай, вони там їли поросята й карасі та гасили тлусті яства слив’янками і малинівками… За такою трапезою застав я одного разу самого ігумена Ал-лілуя і скрикнув: "Таж піст, ваше преосвященство!" А він, підхмелений, відказав мені бзсоромно: "Для прохвоста нема поста!" А в шафах, де одежа, я бачив зачинених жінок для похоті… Був я книгодержцем у ігумена Аллілуя, їздив з книгами по хуторах святої Лаври і зрів страшну людську нужду. Я плакав перед образом Богородиці, прикрашеним діамантами: діво Маріє, а де твоя правда: люди з голоду мруть, а твій образ у золоті!.." Я втік із Лаври і пішов учитися в Києво–Могилянську академію. Учив мене філософії мудрий професор Тимотей Вергун, богословія — отець Антоній Простибог, а піїтику й риторику викладав сам Феофан Прокопович, апологет Мазепи… То скільки божого могло залишитися в моєму серці після того, як ігумен Ніколае розповів мені, що у Софіївському соборі за десять днів по Полтаві Феофан оголосив прокляття своєму покровителеві й похвалу Антихристу?.. Я хочу повернути у своє серце Бога, якого витіснила орда страху, байдужості і зради…
Спочатку з недовірою слухав послушник Єпіфанія, потім задумався і перегодя спитав знічев’я:
— Як же ти опинився в нашому монастирі і чому прийняв аскезу?
…Орлик і Войнаровський забули про сповідника, який увіч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи і, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптової смерті; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очі: полковник Войнаровський, небіж гетьмана, мав право спадку, і спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, які Мазепа встиг переправити на правий берег Дніпра й Переволочній, — освічений і галантний молодий генеральний старшина потайки мріяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвідченому політикові генеральному писареві Пилипові Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таємницю своїх стосунків з Карлом.
Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику в узголов’ї покійника, другою закрив гетьманові очі й звелів Войнаровському споряджати похорон.
І аж тоді, коли молодий полковник відвів убік ображений погляд, Пилип Орлик запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами і з них злітав шелест: "Я не хотів, не хотів…" Генеральний писар втямив, що Єпіфаній винен у смерті гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спілку із зрадником Носом, але мав Єпіфаній вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:
— Шукай монастиря для покаяння, і якщо усвідомиш, що вчинив зло із своєї волі, наклади на себе руки. Іди пріч…
(Продовження на наступній сторінці)