На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж різко підвів її і коротко спитав:
— Навіщо?
— Для перемоги Полонії на Русі. Єзуїтський орден здисциплінує плебс. Єзуїтська колегія замінить пауперську [19] катедральну школу, і виховуватиме вона не вільнодумців, які потім — хто до ліса, хто до біса, а вірних слуг святого костьолу, котрих, немов віск, можна завжди втиснути в потрібну форму і котрі зуміють жертвувати себе всього у вогні любові до Христа. Єзуїтизм з роками зробить польський народ могутнім передмур'ям християнства! — Архієпископ стояв, простягнувши вперед руки, він виголошував проповідь, очі його палахкотіли.— Дорогі мої, хіба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Німеччиною, магометанською Туреччиною, православною Росією, може врятувати і зробити її твердинею тільки єзуїтський католицизм? Чому досі немає у Львові єзуїтського дому? У Вільні, у Кракові є... То виходить — риба у Львові, а рибалки в Польщі. Де тут логіка, панове?
Підвівся Шимонович,
— Я не політик, ваша ексцеленціє, і ви, звичайно, не слухатимете моїх порад: вводити єзуїтів до Львова чи ні. Але мені здається, що єзуїтська дисципліна шкідливо може позначитися на суспільному житті Львова, заселеного розмаїтими народами. При іому Львів — тільки острів серед українського моря, на це треба зважити. Ми повинні шукати якихось кладок, стежок для порозуміння з русинами, а не посилати до них духовних ціпаків, які закривають церкви, ловлять попів, монахинь з келій виганяють! Я боюся, щоб подібні заходи не окупилися колись морем крові!
Жолкевський сидів незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишні вуса, а брови мав зведені догори — слухав уважно, і коли розчервонілий Шимонович уже сидів у кріслі, витираючи хусточкою піт з чола, промовив:
— Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий віршотворець... У нас — сильне військо, а значить, і порядок... Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що іще рано вдаватися до крайніх заходів, до огульної пацифікації [20] краю, і тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким є єзуїтський. У моєму війську служать реєстрові козаки і слухняні суть. У Львові русини теж не піднімають ребелії [21]. А єзуїти можуть їх озлобити... Ви зарано, ваша ексцеленціє, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумітися з православним кліром. Балабан послав королеві скаргу на вас — і має рацію: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрітися, як ми оце сьогодні, з єпископом, з київським митрополитом і не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й діва Марія, йбряди подібні... Об'єднаймося. Унію складімо... Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а відкривати нові буде потребно; тоді можна буде посадити уніатського патріарха в Києві і цим вибити скіпетр у московського, яким він помахує через наші голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на єзуїтів...
Соліковський довго думав, потім надпив з келиха вина і поглянув на гостей.
— Я дякую господові за те, що маю у ваших особах щирих однодумців, панове. А тон нашої розмови... Що ж, яа сеймі також усі разом кричать, ніхто нікого не слухає, а схвалюють одностайно...
Альнпек це сказав і побачив, як сполотнів патриціанський лікар і бургомістр Павло Кампіан. Він підніс до очей руки, розглядав їх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв'язав плетені золотою ниткою шнурки рукавів шовкового жупана і, оголивши ліве зап'ястя, простогнав:
— Пляма... Червона пляма!
Альнпек підійшов до патриція, приглянувся до його руки і мовив посміхнувшись:
— Сугестія, ласкавий докторе... Лікуйтеся ось цими пігулками з гашеного вапна. Проказа не в тілі вашому, а...
Він не доказав, повернувся і вийшов з зали консулів.
..Соліковський дізнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського і Шимоновича. І то в дивний спосіб.
Гості пішли, він знову замкнувся у кімнаті з ляльками, зробив наспіх з аркуша паперу опудало православного єпископа Балабана і, поставивши його біля іграшкового собору Юра, підсунув до нього чорта. Потім, поміркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди і, сягнувши рукою під блят стола, засмикав шнурками. Старі ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами — так, як цього бажав архієпископ. Ігнатій Лойола стежив з краю стола за рухами маріонеток, держав у руці хреста і був задоволений. Соліковський довго смикав за шнурки і думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архієпископ нервово згріб докупи чортів і крикнув до них, мов до справжніх:
— Ви знайдете посередника між мною і Балабаном.
Ви!
Тої миті у відчиненому вікні, що виходило на Ринок, з'явився ангел. Він був трохи більший за голуба, з сизими крильцями й золотоволосою дівочою голівкою. Ангел склав крила і, потупцювавши на підвіконні, рік по-латині:
— Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas [22].
— Що? — перепитав божого посланця вражений архієпископ.— Для прокажених? А для воїнів Ісуса — коли?
Але на підвіконні голуба-ангела вже не було, і подумав Соліковський, що це до нього глаголав голос з неба. Він виглянув через вікно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожні вигуки:
— Тронд, тронд у місті! Прокажених — у колонію! Другого дня бургомістр Кампіан, вислухавши Соліковського, розпорядився: з ліплянок на Калічій горі, що височить неподалік Сокільницької заміської вулиці, вигнати жебраків і заснувати там колонію для прокажених — за європейським зразком.
У післяобідню пору через міст на Полтві в бік Калічої гори вирушила процесія — такої ще не зріли мешканці Львова.
Попереду в білій сорочці, підперезаній сировим шнурком, йшов безбровий і безвіїй чоловік з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, він здичавілим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги і сахалися назад, коли він наближався. Це був Тимко Пєньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці.
За ним тюпав міський кат у чорному каптурі і з прорізами для очей, він тримав у руках сокиру, і на відстані кількох кроків ішли канонік у комжі, одягнутій поверх реверенди [23], і два міністранти.
Процесія зупинилась під схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькі ліп'янки під очеретяними дахами, і сказав до хворого:
— Ти більше не жилець на цьому світі.— Він нагнув Тимкові голову і змахнув біля шиї сокирою, імітуючи страту.— Назад тобі вороття нема.
Підійшов міністрант, кинув нещасному князеві рукавиці й подав йому в руки довгу паличку, на кінці якої теліпалася прив'язана мисочка.
— До сієї черти,— кат провів носком чобота по землі,— тобі можна виходити і в рукавицях простягати за подаяниям паличку з мискою. Коли ж не послухаєшся, то ця сокира вдарить на одну п'ядь ближче до твоєї шиї, ніж сьогодні.
Канонік почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покірно слухав, не вимовивши й слова, дивився на каноніка засльозеними безвіїми очима і після молебня вимовив:
— Помоліться, святий отче, щоб я тут недовго був сам...
Так Тимко Пєньонжек започаткував у Львові колонію для прокажених, яка, волею божою, випередила єзуїтську на багато років.
Такого ж голуба з золотоволосою дівочою голівкою — а певно, це був той сам,— бачив ще один чоловік, Антох Блазій. Він вертався до братської друкарні, яка містилась поки що у вутлій прибудові до Успенської церкви у Зацерковному провулку; вертався від Лисого Мацька втомлений і злегка захмелений. Відвіз йому на візочку сто двадцять примірників Часословів, книжка та по п'ять золотих кожна, а Мацько хитрий — половину по шість продасть, то цього разу не поскупився — поставив могорич.
Зупинився біля входу, витирав піт з чола, сопів, бо післяобіднє сонце таки добре пражило, а книжки, хай їм чорт, тяжкі, і вино у Мацька міцне. Стояв і думав, що має вже по саму гульку тієї біганини. Юрко Рога-тинець, відколи його обрали на сходці сеньйором братства, не дає нікому передихнути. Геть чоловік перемінився, не спочине, не усміхнеться, схуд, сивіти почав, а тими сірими очима неволить усіх або ж дає зрозуміти: не хочеш — не тримаю.
І хоч би його, Блазія, адже він у Рогатинця перший помічник, підвищив у посаді — дідька лисого... Якийсь кравець Іван Красовський став віцесеньйором, кушнір Хома Бабич — скарбником (хіба вони допомагали збирати в людей гроші на будівництво шкільного дому і братського будинку?), а його, Антоха, залишив далі поборцем, і мусить він гасати за датками не тільки по львівських братствах, а й у Рогатин, Дрогобич, Самбір, Бережани — всі малі братства підпорядкувалися Успенському.
А бачить він — чиниться гріх. Уже і єпископ Балабан (та коли б не він, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповіді в соборі Юра назвав успенських братчиків боговідступниками. Єпископ, правда, теж собача кістка, він хотів би, щоб усі доходи від друкарні йшли на єпархіальні потреби, а Рогатинець уперся — гімнасіон треба перш за все відкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював єпископа, обіцяв, кланявся, та ось сталася притичина, і він здумнів геть чисто. Проїжджав через Львів, вертаючись із Москви, антіохійський патріарх йоаким — Рогатинець з Красовським спіймали його за поли сурдута і виблагали в нього грамоту, якою він затвердив статут братства. Видно, сподобався йоакимові сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патріархом Єремією, і той надав Успенському братству ставропігію [24].
(Продовження на наступній сторінці)