Отут і почався гріх. Антохові збоку так здається, бо він не надто побожний, ну, не такий, щоб пластом лежати в церкві під казальницею, але це... Де ж бо то видано, щоб церквою керували ремісники? А ні — стали ктиторами і назначають собі проповідників, і дидаскалів для гімнасіону без відома єпископа підшукують, отців до братських книг не записують, а всіх, хто вступає до братства, примушують при свічках складати обітницю. Гординя здолала Рогатинця. Вчора переказав єпископові через посланця: борги кафедральній церкві ми сплатили, його преосвященство патріарх дав нам самоврядування, то не будемо слухатися єпископа, а примусимо самого рахуватися з нами.
Антох думав це і почував себе так, ніби їх, Блазіїв, стояло тут два. Один денно й нощно працює для братства, бо треба якось жити, а другий бунтується. І не супроти братства, проти Рогатинця. Антохові не раз кортить докопатися причин тієї нехоті, протесту, бо ж не поклоніння перед єпископом (навіщо йому здався той Балабан?) і не те, що скарбником не став (виберуть на другій елекції, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсім щось інше наштовхує Блазія проти Рогатинця. Якийсь він — ніби пророк. Хоч би до корчми пішов, хоч би за дівицею оглянувся... Усіх, хто коло нього, сковує своєю волею і метою, яку бачить він один. Ну, хай буде школа, навіть — академія. Чи ж то перша на світі? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужів у магістраті — хіба тоді податки зменшаться? Був би Рогатинець мудріший — з братської каси жили б, ще й як! Та ні — волі духу прагне... А хіба не відпочиває душа, коли поїси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловіком порозмовляєш? А сам — ну, хто він такий сам? Сідляр. Найзвичайнісінький репаний ремісник. Ні краплі шляхетської крові. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б і не жаль слухатися. А коли говорить... Та хіба Антох не вміє говорити? Скаже деколи й мудріше, і пролітають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець — в очі дивляться, на шибеницю готові йти...
Здавалось би — чого вже більше потрібно? Віддав Корнякт — то шляхтич справедливий!— у фундуш на дзвіницю, аби лише вона називалась його ім'ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: "Розділи трохи між нас, ми ж бідні". А він тільки глянув і таке відказав, що після того ти вже не ги, а шмата:
"Одного разу, Антоху, злодії костьол обкрадали. Один заліз із заболоченими чоботами на вівтар, а другий каже: "Ти забруднив обрус".— "То нічого, мій синку,— відповів перший.— Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги".
Муляри зводять шкільний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеї, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вчені мужі, і тоді до Блазія буде ще менше поштивості. Боже, боже, а які почесті й висоти даруєш ти деяким людям!
І тут Антохові згадався чорт... Він жахнувся в душі, що донині не забув його, адже справжній християнин давно повинен відхреститися від таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тоді побачив ангела.
З бездонної синяви літнього неба падав голуб просто на шпиль Домініканського костьолу і коли тихо сів на хрест, вмістившись саме посередині сонячного круга, Блазій побачив, що в голуба золотоволоса дівоча голівка. Він охнув, і так йому стало добре на серці, бо збагнув, що господь дозволив йому зріти не тільки чортів, що це благословенне для нього знамення: кому, крім нього, щастило бачити живого, не намальованого ангела?
Блазій підбіг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми і закружляв: може, сяде на шпиль Корняктової дзвіниці, тоді Антох видряпається наверх і проситиме в нього кращої для себе долі; ага — сяде... Як може сісти, коли тут духовні особи не в пошанівку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською і завернув до палацу архієпископа.
— Грішні ми...— прошепотів Блазій.
— Невелика біда, Антоху...— Блазій здригнувся: біля нього стояв Рогатинець, він вийшов з душного, пропахлого фарбами приміщення друкарні подихати свіжим повітрям.— Он катедрі папа дав право за мзду відпускати гріхи не тільки грішникам, а й душам у чистилищі.
— Ти мені, Юрію, такого не говори...— Антох улесливо посміхнувся, та вмить споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру; — Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний... Ангела тільки-но бачив.
— А чорта — ні?
— Бачив колись і чорта...
— Слухай, Антоху,— Рогатинець поклав Блазієві руку на плече,— я ще раз кажу тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що записано в статуті. Вимажемо тебе зі списків. Блазій від кривди аж почервонів.
— Та що це, в'язниця у тебе? Нічого не можна... Та хіба на тобі світ клином зійшовся?
— Ніхто не тримає,— відказав холодно Рогатинець.— Але той, хто залишається в братстві, мусить знати, для чого це робить і від яких утіх і вигод відмовлятися повинен. Твій світ, Антоху, замикається поволі в тобі самому — у твоїх жаданнях і прихотях...
Рогатинець говорив і пильно дивився в кінець провулку, бо побачив: з Руської на Зацерковну завернув священик — низький, набитий, з патерицею в руці,— і впізнав у ньому Балабана.
Юрій подався Балабанові назустріч, зупинився перед ним і схилився, щоб прикластися до руки єпископа, але той, заклавши руки за спину, мовив:
— Ти сплатив мені борг, а Друкаревич — ні. За ним його і батькові борги, веди в друкарню.
Іван Друкаревич, син Федорова, худий сухотним парубок, відтискав на верстаті аркуші — друкував новий наклад батькового "Букваря" для братської школи. Він саме приклав латунну таблицю до рами з набором і засував її під прес, коли побачив свого колишнього хлібодавця і пана. Суворий вигляд єпископа не обіцяв нічого доброго, Іван опустив руки, поник.
— Борги ти сплатив мені? — спитав Балабан, підвівши патерицю.
— Сплачу, владико,— благальне глянув на єпископа Друкаревич.— Напечатаю "Буквар", він дорогий, а мені належаться приклідки — багато примірників, я їх продам...
— Не надрукуєш! — вереснув Балабан.— Зогниєш у борговій темниці! Я тебе з біди витяг, а ти... Я вам друкарню дав, а ви..— єпископ захлинався від люті.
— Що це означає, владико? — заговорив Рогатинець.
— Ставропігія, неповинування крилосу! Тільки-но з гною вилізли і вже бога за ноги спіймали! Від турків взяли собі самоврядування, свої присяги складаєте, суди чините, через ва: інші церкви відмовляються від послушенства, антихристи, єретики! — Балабан розмахнувся патерицею на Рогатинця.— А ти... ти, якому я повірив... Зміє підколодна, відступнику, юдо!
— Досить, ваше священство,— затримав патерицю Рогатинець.— Послухайте тепер мене. Думав я — одну справу ми з вами почали, во єдину волю, во єдину раду, коли точиться боротьба за кращу долю всього народу русинського. Але ви, отче, не про це думали, а тільки про свою владу і користь. То йдіть собі... Нас благословив патріарх і ми вам непідвладні. Ми робитимемо своє діло — для народу нашого. А будете нам перешкоджати — вся паства передасть вас ненависті й ганьбі. Йдіть, ваше...
— Візьміть його! — крикнув єпископ до крилошан, показуючи патерицею на Друкаревича.
— Я сам піду,— витер у фартух руки Іван, син Москвитина.
— Спасибі, Іване,— вклонився Рогатинець, коли він виходив.
Довго гуділа в друкарні тиша. Згодом передихнув Юрій:
— Не токмо з чужими, а й зі своїми боротися потребно. Добре казав мені Вишенський: "А на панів руського роду не надійтеся, бо вони не ліпші від чужих..."
Ніхто не відізвався: ні складальник, ні прасар [25], ані Антох. Блазієві теж було важко, а проте він відчув у душі, супроти своєї волі, якусь полегшу чи то притлумлену соромну втіху. Бо щось тут, у братстві, таки негаразд. Чому ж бо ангел не завітав до них, а полетів до архієпископського палацу?
Розділ четвертий
ПРЕКРАСНА ЛЬОНЦЯ
І поклалася ти на красу свою, і стала розпусною через славу свою, і виливала ти розпусту на кожного перехожого.
Єзекіїл, гл. 16, стих. 15
Добро курці просо: другого дня після магістратського представлення Абрековій випав заробіток. Усім, хто забажав прибирати ринковий майдан від посліду "смоленської битви", магістрат виплачував по три гроші. Абрекова забрала з собою і Пися — нехай хоч один раз сам заробить на вино.
А Льонця, стомлена нічним шарварком з підпитими переможцями й оборонцями смоленської твердині, верталася додому.
На Трибунальській біля єзуїтського костьолу, який уже почав спинатися масивними колонами фасаду до неба, наткнулася на суперіора колегії патера Лятерну.
Той вийшов о ранній порі з приміщення колишньої патриціанської лазні, нині єзуїтської колегії, щоб перед початком занять помолитися просто неба, коли побачив диво — прекрасну дівицю з розпущеним волоссям, стегнисту, світлоголову, з блудним дурманом в очах, і стетерів святий отець, став стовпом посеред бруку — він упізнав дівчину.
Льонця впізнала патера Лятерну теж — сповідника самої пані Жолкевської, та до осіб духовного стану їй не було жодного діла, а що зустріч з монахом — прикмета погана, то звернула на край вулиці, щоб виминути його, та патер заступив їй дорогу і, співчутливо глянувши на неї, мовив лагідним батьківським тоном:
(Продовження на наступній сторінці)