Потій стояв біля узголів'я і, молитовне склавши руки, півголосом вимовляв п'ятдесятий псалом за здравіє єпископа, не виминаючи при тому погляду Балабана, в якому тяжіли задавнена злість на підступного собрата і нинішня погорда до зрадника.
— Я вас не кликав, превелебний отче, чого ви хочете? — тихо спитав Балабан.
— Господь осінив мене тривожним чуттям, брате,— відказав Потій. — У сію мить, після якої ви, бо всі ми в ласці божій, можете стати перед найсправедливішим судом, маєте іще змогу опам'ятатися і останнім своїм словом викупити гріх перед апостольською церквою.
Втім, відчинилися двері: до єпископського покою увійшов Юрій Рогатинець і ректор школи Іван Борецький. Потій скосив поглядом, він упізнав братського сеньйора, потім глянув на єпископа; Балабан примружив очі, наче й не замітив пришельців, і проказав:
— Говоріть, говоріть... Я їх не кликав, та вони, певне, як і ви, стривожилися недобрим чуттям... Невже я нині помру?
— На все воля господа, — продовжував Потій, не звертаючи уваги на братчиків, проте голос його став різкішим. — Підпишіть акт унії, отче. Зробіть богоугодне діло, і я, розгрішаючи вас, зніму анафему, митрополитом Рогозою утверджену.
— А я не прийняв тієї анафеми, — відказав Балабан, — я правив своєю єпархією, ви ж знаєте. У нас мир з братством, просвітив господь наші голови й лють уйняв. Вони визнали мене екзархом, я ж більше не заважаю їм, бо часу на те не маю... Усі свої останні сили віддав справі книгопечатания і щасливий єсьм, що уздрів іще мої дітища, які віддаю православній церкві — "Служебник" стрятинський і "Учительное євангеліє" крилоське... А яким правом ви, превелебний, можете зняти з мене ту анафему? Я знаю, що Рогоза упокоївся, невже вам віддали митрополичий жезл?
— Саме так, отче, — жоден м'яз не здригнувся на холодному обличчі Потія, — іменем його милості короля.
Балабан підвівся, сперся на подушку ліктями, в його великих очах промайнула тінь болю й заздрості, він глипнув на братчиків, вони кивнули головами — дізнались про це скоріше від єпископа.
— Що ж, — сказав по хвилі Гедеон, — не підвладний королеві, а вам і паче, патріарший екзарх... Хвалити бога, минув біль у моїй утробі, почув я сіє в цю мить. Видно, ще на цьому світі потрібний єсьм. — Біле й зморщене, мов пожмаканий папір, лице єпископа порожевіло, він сів, опустивши долу ноги; братчики помітили в його погляді зблиск тої злості й упертості, з якою мали СТІЛЬКИ клопотів, він злобно посміхнувся й мовив до Потія: — Не маю ще права вмирати, ваша превелебність, бо поки найдеться наступник, ви наробите багато лиха... Панове, — звернувся Балабан до братчиків, — а може, ви таки погодитесь, щоб єпископом після мене став ігумен Унівського монастиря Ісайя Балабан, мій племінник? . Рогатинець з Борецьким переглянулися і, опустивши голови, мовили разом:
— Не згодні, владико...
Гедеон опустив голову на подушку й зімкнув очі, скрушно й винувато зітхнули братчики, єпископ посміхнувся.
— Бачите, не хочуть іншого Балабана, крім мене. То мушу ще жити... Щоб церков православну у Львові держати, а київська, дасть бог, сама втримається, і сокрушаюсь я над вашою долею, превелебний, аще гнатимуть вас звідти розгами, яко блудницю вавілонську...
Кам'яне обличчя Потія побагровіло, він випростався і, звівши руки, заволав:
— Напоминаю, напоминаю вас, заблудших овець... — від люті він затинався, — же у Львові київські митрополити завше зверхність мали! Був я тої надії, жесьте мені, яко пастирю своєму, повинність оддасте, а если не хочете до правди божої приступити, я меча Христового, мені поданого, добуду і соборну сію церков святого Георгія в посідання однині беру!
— Не кваптеся, пане Потію, — мовив спокійно Рогатинець. — Вигляньте лише у вікно. Он сад монастирський, .много там дерев, а ще більше православного люду, і деякі з киями суть. То радили б вам як можна прудкіше піти із святої гори, бо ґвалт може ся учинити, і ми за ваш живот поруки не даємо...
Потій кинувся до вікна. У садку і на подвір'ї хиталося море голів. Він просичав:
— Ви згорділи, гвалтом бороните мені входу до церкви?! То я ще раз напоминаю: если нині не пришлете до мене своїх людей з мирним словом, то повернуся я сюди після великодня, і не майте тоді нам за зле, коли до меча духовного і до права вдатися змусимо, а тоді пізнаєте, яка то небезпечна річ владі божій противитися!
— Йдіть, Потію,— відчинив двері Рогатинець.— Я проведу вас до фаетона, щоб безпечні були-сьте, та веліть добре тримати коней, бо вельми крута гора, а наш люд голосний — наполохати може... І хай ніколи більш не ступає ваша нога сюди, а ваш здрайський язик не псує повітря на цьому святому місці. Йдіть, Потію!
Зіщулений митрополит вийшов з покою, за ним подався Рогатинець. Коли вийшли на подвір'я, він змахнув рукою до мовчазного натовпу:
— Розходьтеся по домах! Його превелебність хоче покинути нас!
Потій боязко ступав подвір'ям, перед ним розступалися міщани, вийшов на вулицю й поквапився до фаетона, тоді заступив йому дорогу Пилип Дратва, схопив обома руками за поли ряси:
— Паскудо! Шило й дратву ми полишили, але шевські ножі ще маємо!
Рогатинець прискочив до корячкуватого чоловіка, який термосив за оборки Потія, і відштовхнув його в юрбу. Митрополит ускочив до фаетона, рвонули коні, і тоді натовп злорадно зареготав.
Юрій повернувся до єпископського покою блідий, стривожений. Йому згадалися застережливі слова з "Апокрисиса" Христофора Філалета: "Через унію сію вибухне полум'я домової війни..." Тільки що бачив зблиск кривавої ребелії, і стало Юрієві страшно: хіба для того закладалися фундаменти шкіл і церков, друкувалися книги, росли бібліотеки, дозрівало нове просвічене науками покоління — щоб усе те разом згоріло у вогні й скупалося в крові?
До Балабана долинув зловісний крик юрби, він прошепотів:
— Краще вмерти, ніж побачити те, до чого ви своїм
посполитим умом доведете народ і церкву. Чи ж то погано жилося нашому люду тоді, коли він мирно молився і ще не знав розбрату?
— Кайтеся, отче, бо ви перші той розбрат посіяли, — мовив Іван Борецький. — А тепер ми всі пожинатимемо його плоди. За люд же не вболівайте. Від прозрілого краще прийме молитву господь, ніж від темного, знає-бо прозрілий, чого просить.
— Ох, ох, — простогнав Балабан. — 3 чим ви проти них ідете? З Євангелієм? Католики теж його мають... Ми глаголимо до них стихотворами древніх євангелістів і апостолів, которі більше тисячі років тому глаголили, а вони б'ють нас вишуканим словом учених любомудрів. Не має ж бо православна церква своїх речників, не має!
Рогатннець підійшов до єпископського ложа і проказав, упершись поглядом у старця:
— Не каркайте, мов зловісний ворон, отче. Будуть речники. Іван Вишенський іде до нас з Афона.
Він зайшов і став посеред братської ізби, а братчиків набилося густо, бо знали, що нині з Карпат, від Иова Княгиницького із Маркової пустині, прибуде мніх Іван Вишенський, який з висоти Афонської гори гласив світові божу істину без підхлібства, олжу називав олжою, вовка — вовком, злодія — злодієм, диявола — дияволом, а своїм "Посланням к утекшим от православної віри єпископам" убив старого Рогозу, митрополита київського, Терлецького ж і Потія, яко шельм нечестивих, прибив плювками до ганебних перехресть і виставив їх на глум поспільству на велелюдних роздоріжжях.
Велика була любов до мніха Йвана — русинський люд у Львові чекав його давно. Відтоді, як Іван Красовськіїй вирушив у далеку путь на Афон, аби славного Вишенського, який здалеку будив народ, до діла святого притягнути, щоб живим, а не книжним словом убивав католицьку тать.
І передав Красовський братчикам відповідь Вишенського, коли повернувся пізньої осені до Львова: "Пощо мене ожидаете: чи позичив я що у кого і віддати повинен? Чому хочете вирвати мене із Руссікону афонського — столиці духа мого народу, до кого я прийду, коли не має Україна воїнства божого, когорти очищених від світських зваб і спокус християн?"
Тоді написав Рогатинець гнівного листа старому другові і через паломників передав. Легко, мовляв, вам, мніху Йване, ворогів шельмувати, безпечним у далекім краю будучи. Нам багато важче, на нас тут у кожну мить чигає доля протосингела Никифора, котрого в тюрмі згноїли за сміливе слово.
Тож вирушив на Україну Іван Вишепський і ранньої весни з колиби Княгиницького над Манявкою прислав до Красовського монаха із звісткою, що прибуде до Львова ко великому дню.
Він увійшов, а була великодня субота, і став посеред ізби — сивобородий, у чорній рясі, з києм у руці, довге волосся впало з-під чорної шапки на плечі; Рогатинцеві важко було впізнати в цьому суворому дідуганові колишнього Івана з Острога, і він не підійшов, не припав до його грудей; величний старець водив глибокими темними очима по братчиках, які в святкових свитах і жупанах прийшли зустрітись із своїм речником. Вишенський ніби заглядав кожному в душу до самого дна, він був інакшим, ніж ці люди, які ждали від нього допомоги, і далекою була відстань між праведником, котрий не дбав ні про луду, ані про їжу, лише про чистоту душі, і ремісниками, що немов мурахи трудилися у світському світі, одягалися і їли, випивали, і любили, і будували.
(Продовження на наступній сторінці)