Гріх мій згадав... Пізно, Бароне. Так пізно, що аж страшно: ти ніколи вже не зможеш відімстити мені. Гізі нема...
Так тоскно, так боляче стало Рогатинцеві, що завив би; сивий головатий камінь на горі, легка, мов очеретина, дівчина на руках і слово, яке дістало плоть і кров, — і нема, нема нікого, де ж ви ділись, де живете всі ці довгі шістнадцять літ?
...Після братського суду Юрій зайшов до Абрекової. І не тільки тому, що сподівався побачити Гізю, — привело його сюди ще й почуття провини перед матір'ю. Не бував тут ніколи, не мав чого сюди заходити і не помислював, що спотребиться колись, тож з острахом відчинив рипучі двері й у сутінках тісної клітки, надиханій густим горілчаним перегаром, змішаним із сопухом плісняви, уздрів спочатку янголя, що сиділо на лавиці біля вікна і баламкало ніжками, у янголяти було довге золоте волосся і великі сині очі, воно скрикнуло: "Мамо, пан зі школи!"; тоді Юрко розгледів профіль сивої худої жінки, яка стояла біля печі й помішувала кописткою чир у горшку; потім в очі впала синя пляма чоловічого обличчя, притуленого боком до чорної подушки на тапчані, а більш нікого не побачив Рогатинець і стояв мовчки посеред кімнати, поки худа сива жінка не повернула до нього голову.
"Нема Гізі, — тихо сказала Абрекова, і ковтнув спазму Юрій, бо ж цього не повинна була говорити Гізина мама, звідки їй знати, що він до її дочки прийшов; Рогатинець щулився в душі, чекаючи крику, — знав-бо, як уміють перекупки розмовляти, але Абрекова, повернувшись до печі, проказала ніби до себе самої: — Нащо було панові сеньйорові таку кривду нам чинити? Знавєсь, жесьмо бідні, а купець Балтазар подарунки їй носив і мав до себе забрати, то й ми якось би... он Льонця підростає. А пан сеньйор, як той пес, що сукно стереже, сам же у ньому не ходить, приворожив дитину, хіба я не виділа, як вона у церкві, немов ваша тінь, клячала біля вас і вставала, коли вставали ви, і виходила... А позавчора прийшла вранці, а вже як дівчина прийшла з ночі, то з чим вона піде до жениха? Я спитала Балтазара, чи не з ним була, а він як закричить і подарунки почав забирати, я допомагала шукати, щоб чого не залишилося в нас чужого, на те надійшла Гізя і все, що Дістала від нього, вифуркала за двері, а він ще погрожував, що в суд подасть. Голий грабунку не боїться, — глипнула Абрекова на Рогатинця, — суд нам не страшний, але Гізі нічого вже не світить, а нам і паче..."
"Де ж вона?" — видобулось нарешті Юрієві з горла. "А панові сеньйору що до того? Чей не задумав женитися з Гiзею при живій жінці, пані Грета, слава богу, не вмерла... Побавилися нашим горем і ще чогось хочете? Я б її була і вбила, але така сумна вона, моя дитина, і добра така, і що то їй сталося, що здуріла, бо сказала... — Абрекова витерла очі. — Бо сказала, щоб ніхто її не шукав... Я подумала таке страшне і заголосила, а вона каже: "Не бійтеся, я буду жити, маю для кого, ви ж не шукайте, а якби хтось прийшов, то йому теж таке скажіть. А ви прийшли, то я вам і повіла. Боже, боже, як то є на світі... Такий поважний пан і зацний, люди на вас моляться, спасителем називають, а ви... Ну, скажіть, пощо ви бідній Абрековій таку кривду заподіяли?"
Схлипнув Юрій, а сказати не мав що і не міг, бо хіба полегшає матері, коли він повість, що кохає Гізю, що шукатиме її, а стара вгадала його думки і мовила:
"А якби-сьте й знайшли, то що з того? Чому ви не подумали, що ніколи не зможете взяти Гізю, чому? Ідіть і най вам бог гріха не пише... А Гізі нема... — І тут прорвало Абрекову, вона закричала, замахнувшись кописткою на Пися, який лежав на тапчані: — А ти, ти, німий пияку, чого мовчиш і тепер, хіба не чуєш, що нема, нема уже в нас Гізі?!"
...Іноді Юрієві здавалось, що він видумав для себе дівчину з сумовито-добрими очима і чорним буйним волоссям, що в той вечір вела його на Чортову скелю не Гізя, а Грета, якій добрий маг повернув любов і світлий розум, а він не впізнав своєї дружини лише тому, що досі не зазнавав від неї ні доброти, ні розуміння; таке могло лучитися, бо зовнішній лик — то тільки оболонка духовного світу людини; колір очей, закрій губ, голос, гнучкість тіла, цілунок — це тільки вияв багатства чи убогості душі. Та дівчина була подібна до Грети і зовсім інша, а може, була іншою Гретою — Рогатинця вперто переслідувала ця химерна здогадка, і хоч знав, що Грета зняла кімнату в Лоренцовичевої, бо гидким їй став український квартал, все ж не раз підходив до свого колишнього помешкання і заставав там чужих людей.
Гізі не було ніде. Він виходив до Чортової скелі, сподіваючись, що, може, вона колись вийде туди зривати материнку, та материнки їй уже не було потрібно, і вона не виходила, а по неділях блукав позаміськими селами, розпитував по фільварках — даремно.
А одного разу побачив Гізю. Висока струнка дівчина з чорним і довгим аж до пліч волоссям зійшла із Левової гори і, минаючи Підзамче, квапно повернула польовою доріжкою в бік Замарстинова. Юрій здалеку впізнав її і побіг щодуху; він не кликав, щоб не сполохати, а коли, задиханий і від тривоги й радості зів'ялий, уже наздоганяв, дівчина повернулася, і він побачив жінку, подібну до Гізі і до Грети, але не була це ні Гізя, ані Грета — очі в жінки палали одержимим вогнем, вузька стулка губ стягнула, мов петелька, запалі аскетичні щоки, губи ледь помітно ворушились, вимовляючи якісь слова — чи то молитви, чи то прокльони. Юрій відступив назад, бо це таки була Грета.
"Що ти тут робиш, куди йдеш, Грето?"
"Пріч з очей, схизмате, не оскверняй мене своїм подихом! — прошипіла. — До Єрусалиму йду, до гробу господнього!"
"Де ж той Єрусалим, що ти говориш?"
"У серці він, безвірнику. Я йду до нього, щоб знайти його у своєму серці..."
"Боже, боже, що вони з неї зробили!..— застогнав Рогатинець. — За що аж так скалічили?"
"Нещасний, бо не знаєш правди Ісусової, — презирливо виплюнула Грета. — Пріч, пріч!" — вона завищала, піднявши вгору руки, і Юрій позадкував, Грета ж пішла далі, звертаючи на Замарстинів.
Примарний образ скаліченої, обдуреної жінки переслідував Рогатинця, снився; Гізі не було ніде, а на світі жила Грета, і він її колись любив, а може, й нині любить, бо чому ввижається весь час і сниться; минуло багато часу, і вже та зустріч під Левовою горою теж здавалася сном; Юрій зважився зайти у дім Лоренцовичевої до Грети.
Застав її саму — спокійну, покірну, втомлену, марну; Грета довірливо притулила голову до його грудей, наче нічого ніколи між ними й не трапилось, і Юрій сказав:
"Ходімо, Грето... Додому".
"У Єрусалимі мій дім, Юрку. Я весь свій кількарічний заробіток віддала на дорогу до гробу господнього. Патер Лятерна взяв... І я ходжу, щодня ходжу, поки знайду його. А ти запишися, запишися в мене до ранку, мені так страшно..."
"Що вони тобі зробили?"
"Нічого, ах, нічого. Покута, покута, покута!.."
Усю ніч просидів Рогатинець біля хворої, він вранці приведе лікаря, треба рятувати людину; перед світанком задрімав, а коли прокинувся, Грети в кімнаті не було.
Квапився до Левової гори, знав, що вона там. Довго сидів на тому самому місці і врешті побачив: Грета знову сходила з гори, минала Підзамче, вона довго кружлятиме довкола Львова — стільки, скільки миль до Єрусалима, якого прагне віднайти у своєму серці.
Юрій присів на обочину польової доріжки, схилив на руки голову; Грета, минаючи його, закричала істерично: "Пріч, пріч з очей, схизмат!" Рогатинець не підводив голови. Він аж тепер до кінця усвідомив, яку страшну пошесть принесли з собою святі отці — небезпечнішу за найчорнішу проказу, та вже не безвихідь, а тверда лють входила в його душу, і Рогатинець знав: утікати нікуди, можна тільки йти супроти, хоча б на смерть.
Дізнався недавно, що Грета померла — під час молитви, в екстазі. Та в серці Юрія не ворухнувся навіть жаль. Вона вмерла для нього давно. В пам'яті жив один-єдиний образ — доброї і печальної Гізі.
...З Ринку долинули переможний крик, рев, мушкетна пальба, бій барабанів — хоробрі жолнєрове здобули нарешті дощану фортецю.
Язики полумені досягали вершечка ратушевої вежі, дим розповзався вуличками по всьому місту. "Ще, чого доброго, спалять здуру Львів", — подумав Рогатинець і вийшов на ринковий майдан.
Вогонь швидко згасав, народ розходився, Юрій, минаючи Чорну кам'яницю Лоренцовича, попрямував на Руську. Біля будинку Шимоновича спинився, побачивши у брамі самого поета. Давно не бачив пана Шимона, ще з часу рокошу Зебжидовського — тоді Шимонович читав йому й Альнпекові у своїй бібліотеці поему "Лютня рокошанська", і з цього приводу між Рогатинцем і лікарем Ганушем спалахнула суперечка. Цікаво, де нині Альнпек?.. А Шимонович помітно змінився: колись витончене шляхетне обличчя осунулося, довге волосся стало шпакуватим, він мав вигляд гордовитого олімпійського божка; Рогатинець, на мить зупинившись, швидко пішов, усе ще не відриваючи погляду від поета, і Шимонович вловив його погляд, маску зверхності звіяла щира усмішка, він поклонився.
— Добридень, пане Юрію. Невже не впізнали, що минаєте?
Рогатинець розвів руки, ніби просив цим жестом вибачення, насправді ж йому хотілося обняти поета, він подався до нього, та за крок зупинився, наткнувшись на незриму перепону. Poeta regius [48] і сеньйор братства ще раз поклонилися один одному й, не вітаючись за руку, пішли на відстані кроку в бік вірменського кварталу.
(Продовження на наступній сторінці)