Під час відкриття пам'ятника Франкові перед Університетом я побачив серед розгойданого тлуму студентів, яких зняли з лекцій і вивели на майдан, маленьку й наче безпорадну Оресту: її голівка то зринала з людської повені, то губилася в ній, я пантрував, коли й де засвітиться її золота коса, й тоді проштовхувався поміж студентами, за когось зачіпався, хтось сердився на мене й бурчав, та я, ні на що не зважаючи, таки допав до Орести, спіймав її за руку й, здивовану, аж злякану, притягнув до себе так близько, що відчув її гарячий подих; її голубі очі швидко забігали, немов дівчина не могла мене впізнати, та ось її розгублений погляд почав поволі тепліти, і я примлівав від щастя, що маю її так близько біля себе; натовп вирував, ніхто не звертав на нас уваги, і серед цього людного безлюддя я, забувши про все на світі, обхопив долонями голівку Орести і впився в її уста; вона не вивільнялася, я чув, як її губи рухалися, відповідаючи на мій поцілунок, однак з–під вій дівчини, які дотикалися до моїх, визирнули два світелка — виразні й холодні, немов святвечірні зорі; Ореста врешті відхилила голову, поступилася назад і, взявши мене за руку, почала вибиратися з натовпу; ми вийшли на вулицю Костюшка, й тоді я з надією і впевненістю, здобутою своїм сміливим вчинком, поклав їй руку на плече, та вона легко зсунула її й поглянула на мене так, ніби нічого щойно й не трапилося.
"…Але чому ти так похолодніла?" — "А я зовсім і не тепліла, це тобі здалося". — "Але ж ми цілувалися!" — "А я люблю цілуватися…" — "З кожним?" — "З тим, хто вміє…"
Й на тому наша перемовка зчахла, я відчув, що в цій хвилині не маю про що говорити з Орестою, й спало мені на думку рятівне:
— Може, поїдемо в неділю до Янова на церемонію перейменування міста в Івано–Франково.
Ореста знеохочено посміхнулась й відказала:
— Ще трохи — і ніщо інакше не буде називатися, тільки Хмельницьким і Франком… І все те конче потрібно відсвятковувати? Ще дійде до того, що кожен потічок, кожне озерце називатиметься як не Франком, то Хмельницьким. Дуб Хмельницького, липа Франка… Як ото печери в наших Карпатах — кожна Довбушева. Що це за мана, ти міг би мені пояснити?
— Приїдь в неділю до Янова, поговоримо й про це.
— Не приїду, не хочу… Хіба що ти написав щось нове — мені приємно слухати твої оповідки. Але ті ваші дискусії!.. Ви такі смішні, коли вдаєте мудрих…
На розі Костюшка й Коперника Ореста зупинилася й подала мені по–хлоп'ячому руку, ніби дала зрозуміти, що ми маємо перебувати лише в товариських стосунках. Я стояв пригнічений її холодком, не відходив, й вона, пожалівши мене, промовила:
— Приходь колись на Піскову. Два довгі дзвінки у двері…
…З–поміж прибережних тополь прозирало голубе дзеркало Янівського озера й брижилося від потужних звуків духового оркестру, що вряди–годи вибухав маршем, коли голова селищної ради вручав почесні грамоти заслуженим громадянам перейменованого Янова; люд сприймав нове ймення містечка без ентузіазму, мовляв, не маємо нічого проти великого Франка, його ім'я робить нам честь, проте, як собі хочете, а Янів залишиться й надалі Яновом, бо так було споконвіків; нагороджені перечитували адресні тексти на грамотах й поблажливо усміхалися: а куди їх в хаті причепити, та певне, що поміж образи — на пам'ять про свято, якого в Янові ще не було…
На майдані стояли Ігор, Антон, Мирон і Ліда; Антон щось говорив до Ігоря, показуючи очима на чоловічка в клепані, що стояв обіч трибуни, немов охоронець селищного начальства, й шепотів: "Це той самий, що чіплявся нас біля печери". — "Хто він такий?" — спитав Ігор в жінки, що стояла поруч. — "А то посильний, служка, без якого голова нічогісінько не знав би, що діється в місті, така собі паскуда з довгим язиком…" Жінка ще щось додавала до характеристики чоловічка у клепані, однак Ігор вже її не слухав, а Ліда хмикнула: "Я ж вам казала"; свято закінчилося, люди почали розходитися, й домороси подалися стежкою до Страдча.
Ліда йшла поруч з Мироном, й видно було, що їй незручно від того, що вона на голову вища за Синютку, — воліла б іти поруч із струнким Ігорем, та він сьогодні наче відсутній, й Ліда знає причину такого його стану: немає Орести й, може, то не весь клопіт — не прийшов теж і Аркадій, тож хотілося Ліді підійти до хлопця, взяти його під руку й заговорити з ним не про те, що зараз його мучить, — зовсім про щось інше: хай би розповів, чи працює вже над другим розділом повісті про Страдчівський монастир, або ж про останню прочитану книжку; їй з Ігорем цікаво, він уміє підхопити її думку й розвинути, незважаючи на те — погоджується з нею чи ні… Та не насмілюється Ліда підійти до хлопця цієї миті: він не тут, він далеко від товариства…
Ігор слухає, що говорить Доленко: ти не думай, Ігоре, що я ортодокс, який тільки мріє про те, як зміцнити совєтську систему, або ж боягуз; я, брате, давно вже живу в стані безнадії: цю страшну більшовицьку силу ніхто ніколи не здолає, а треба якось жити, виживати, бо якщо ми тепер загубимось, зітліємо по тюрмах, зіп'ємося, звиродніємо, то наші далекі нащадки навіть не захочуть знати, хто і ким були їхні батьки; я тобі колись розкажу, звідки в мене взялася ця зневіра і чому я хапаюся, немов утопленик за стебелинку, хоча б за незначний позитив у нашому політичному житті; я хотів би тому позитиву дати повноправне існування і втриматись на ньому…
Ігор неуважно слухав — колись, іншим разом він про все розпитає Антона й вислухає, та нині йому не до того; товариство дійшло до печери, складених квадратом колод ніхто не чіпав, лише сидів скраєчку чоловічок у клепані, й спитав його Антон:
— Ви на нас чекаєте?
— Йо, — без надуми відказав чоловічок. — Хотів би–м знати, хто ви такі, що завше тут збираєтеся, бо всяке буває: час на часі не стоїть, і ніхто не знає, хто що задумав…
— Якщо ви, вуйку, такі вже пильні, то можу вас заспокоїти: ми спелеологи, печери досліджуємо, — пояснив Мирон.
— А що там досліджувати — одні кості, — пирхнув чоловічок.
— Нам того й треба, — відказав Антон. — Так що ви, ґаздо, йдіть собі, а ми будемо працювати…
— Ну–ну, — похитав головою чоловічок і пішов, раз у раз оглядаючись, ніби хотів запам'ятати наші обличчя.
А мені кортіло присісти біля Ліди, яка сиділа на колоді, закривши долонями обличчя; про що вона думає, я здогадувався — мабуть, про мене; мені хотілося сісти впритул біля неї і щось їй сказати, проте не зробив цього, бо знав: ніякої розради від неї не почую…
Я попрощався з товариством, мовляв, треба мені провідати батьків, вийшов на трасу й сів у перший львівський автобус.
…На два довгі дзвінки почулися в коридорі скрадливі кроки, потім тихо прочинилися двері, й крізь пройму я побачив тільки двоє великих голубих очей, обличчя Орести ховалося в тіні, її очі існували ніби окремо від неї, були сполохані, і я подумав, що дівчина дома не сама; Ореста спитала невдоволеним тоном:
— Ти чого прийшов?
— Ти ж казала… — ковтнув я спазму і вмовк. Якусь хвилину чекав на відповідь і врешті почув:
— Який ти нетерплячий… Почекай, я зараз вийду.
Вона була мініатюрна й легка, достоту, як Метелик із "Сну літньої ночі"; голуба шаль, накинута на плечі, гармоніювала з кольором Орестиних очей — здавалось, надмір синяви вихлюпувався з них й стікав двома потоками долу, чоло обрамилося діадемою світлих кучериків, а золота коса хижо виповзла з–під шалі, немов вуж; я з подивом дивився на неї, не маючи сил збагнути, як ця маленька істота зуміла увібрати в себе таку досконалу гаму дівочої вроди, проте її зграбність й ті живі очі, що прудко бігали в орбітах й ховалися від мого погляду під довгими віями, нагадували мені каучкову ляльку, що її моїй сестричці приніс під подушку святий Миколай: в ляльки залежно від пози то відкривалися, то закривалися очі, а губи розтулялися й пищали "мама".
І все те — її сліпуча врода, схожість з лялькою й те, що вона — жива — йде попереду мене Пісковою вузьким тротуаром і що я цілував її, і що зараз, хай–но тільки вляжеться хвилювання, признаюся їй у коханні, — здалося мені нереальним, чей до такої краси не можна дотикатися не то руками, а й грішними помислами, та все–таки вона земна й призначена для кохання, для пестощів, для материнства; мені важко було навіть припустити, що я хочу нею заволодіти, а ще страшніше — уявляти, що хтось інший, а не я, жорстоко, грубо і владно розхлюпає цей келих хмільного дівочого вина…
Ореста, видно, відчула мій погляд, можливо, вона вже й відчитала тайнопис моїх молитовних і грішних думок, й коли ми наблизилися до Личаківського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й мені здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова і, немов розсерджена, різко звернула з вулиці Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонної форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню білі кості — може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав від неї розпитувань, що ж це робиться, однак її обличчя являло тільки нехіть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування:
— Ти хотів щось мені сказати?
(Продовження на наступній сторінці)