До сповідального каменя, на якому догоряла свічка, вийшла із сутінку Ліда.
— Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати свої акторські спроби з Шекспіра, то візьмімо його феєрію "Сон літньої ночі". У цій казці кожен з нас знайде відповідну для себе роль, адже там усі персонажі, як і ми, — Ліда значуще глянула на Ігоря й Оресту, — впереміш закохані!
— Ай справді! — підхопила Ореста. — Я б спробувала зіграти Гелену, закохану в Деметрія.
— О, а я тоді зіграв би Деметрія, — зовсім серйозно промовив Аркадій.
Ігор мовчав. Свічки згасали, темрява в печері густішала, й ніхто не бачив виразу його обличчя. Він проказав їдко:
— Тобі, Оресто, найкраще пасувала б роль когось із ельфів — хоча б Метелика.
— Тоді ти грав би ельфа Горошка! — відгризлася Ореста.
Вибухнув сміх, свічки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лісовому тунелі Ореста з Аркадієм, за ними подалися Мирон з Антоном, а Ігор стояв непорушно біля печерного отвору й до болю зімкнув повіки, ніби його засліплювало сонце, й коли церковця спорожніла й довкруж стало по–осінньому тихо, до нього підійшла Ліда й діткнулася до його ліктя рукою.
— Не падай у відчай, Ігорку, — промовила шепотом, й хлопець відчув на своїй щоці її теплий подих. — Не так важливо, щоб тебе любили, справжнє щастя тоді, коли любиш ти… Ходімо й ми до електрички.
— Піду до батьків, то зовсім недалеко, — відказав Ігор зрезигновано.
— Я проведу тебе до тракту, мені нікуди поспішати… А ти не бійся, я ні в чому тобі не заважатиму. Незважаючи на мій огидний характер, я можу бути доброю колежанкою…
Ми йшли мовчки лісовим тунелем, і коли в далині з–поза старих лип визирнув станційний будиночок, я звернув на стежку, що пробивалася крізь гущавину до Яворівського тракту, поступився, пропускаючи Ліду поперед себе, й вона, минаючи, черкнула мене м'якушем грудей, і тоді наші очі, зніяковілі й водночас утішені, вичікувально на мить зупинилися, й мені здалося, що той дотик — прихований заклик дівчини до чогось зовсім іншого, ніж приятелювання, однак мент був надто нетривким: Ліда вже йшла попереду, й мої очі тепер любовно огортали її виточений стан, довгу шию, на яку спадала пілка коротко стриженого русявого волосся, хода дівчини була гнучка, зваблива, і в мене майнула ревнива думка, що хтось колись пізнає цю досконалість природи й не матиме ніколи сил звільнитися від неї; Ліда йшла й щось говорила наче сама до себе, вона вряди–годи повертала голову, немов давала знати, що її мова адресується мені, а може — намагалася затінити нею своє зніяковіння, і я теж відчував, як її слова тлумлять у мені хвилеве захоплення дівчиною.
— Який парадокс, — про щось розмірковувала вголос Ліда й не дбала про те, чи її слова доходять до свідомості Ігоря, думки якого враз перемістилися до станційної почекальні, де, напевне, ждуть електрички Ореста й Аркадій, а які вони обоє зараз, — підкочувалися до серця хлопця пекучі ревнощі, й він більше не помічав грації Ліди, бачив лише тих двох: стоять вони одне навпроти одного й, може, обнімаються, може, цілуються, а Мирон з Антоном повідверталися і вдають, що того не бачать, але як це могло так статися, що Ореста насправді, мов той шекспірівський Метелик, безтурботно перелетіла з квітки на квітку, й терпкий туск занімів у його грудях; він цієї миті виразно побачив вродливе обличчя Аркадія, поруч з яким він, Ігор, виглядав би мов горошок біля тюльпана; гіркота добиралася до самого серця, й ще дужче згірчував її образ золотокосої Орести, яка впивається великими синіми очима в Аркадія й готова прийняти його поцілунок — зовсім інший, умілий, не схожий на той, яким він обпікав — а чи обпік? — Орестину щоку біля під'їзду на Пісковій.
— Ти мене зовсім не слухаєш, — дорікнула Ліда й, зупинившись, пильно глянула на Ігоря. — Та вийди, вийди врешті на свіже повітря з тієї прокуреної почекальні! — І звідки вона знає, що він там, незримий, дивиться з кута, як вони цілуються, кусає до крові губи й ненавидить себе за свою нікчемність, а Ліда наглить на нього, щоб не підглядав, не ставав жалюгідним. — Отже, слухай, Ігоре, який парадокс: ченці в печерах прирікали себе на самотність, бо вважали її сенсом свого існування, а їхні нащадки косяками тиснуться до лавр, обмацують пальцями мощі, обслинюють їхні зображення на іконах, знаючи, що мертві не запротестують. Й, можливо, душі анахоретів обурюються на таке блюзнірство…
— Й деколи мстяться, — відказав Ігор, відсторонившись від ревнивих роздумів, які щойно діймали його до болю. — Згадаймо лише таємничу смерть деяких дослідників, які зважувались анатомувати єгипетські мумії.
— І ще мені цікаво, — продовжувала Ліда, — як реагує на свою всесвітню славу і всезагальне поклоніння душа Шевченка, який у "Перебенді" висловив найвищу похвалу самотності. Хіба не мучиться, адже усамітнену душу поета невпинно тривожать голоси як прихильників, так і лихословів?
— Помиляєшся, Лідо. Шевченко випрошував у Бога самотності у хвилини втоми. А насправді жадав слави: "А слава — заповідь моя". Я особисто ніколи не бажав би самотності, це смерть, це знищення людського в людині навіть тоді, коли вона ще живе… Небіж Мазепи Войнаровський — високоосвічений муж, знакомитий полководець, підкорювач жіночих сердець — здичавів за час довголітньої самотності в Сибіру.
— Це правда. Тому юнакам треба шукати не лише любовниць, а й співрозмовниць. Кохання для кохання — то теж здичавілість.
Розмова зацікавила нас обох, і ми пішли поруч, торкаючись плече до плеча — на стежці було тісно. Ліда взяла мене під руку.
— А ти знаєш, про що я подумала щойно? — по хвилі заговорила, і в її голосі я вчув довірливість до мене. — Ти пишеш вірші, а вірші пишуть усі — хто вміє і не вміє… Але ж є глибинний і просторий жанр, який, зрештою, визначає рівень літератури, — проза. Ти нам розповів дещо з історії страдчівської печери, а властиво — не сказав нічого… А чому б тобі не сісти за роман на цю тему? Або, скажемо скромніше, — повість. Ми задумали взятися за вистави, та я мало вірю, що це нам удасться. Але ж філомати, а домороси хочуть їх наслідувати, збиралися передовсім для читання власних творів. И серед них формувався Міцкевич. А що якби ти взявся за прозовий твір на страдчівську тему і — звісно, не в печері — читав нам розділ за розділом, а ми б висловлювали свої думки з того приводу…
— А як ти вгадала, що я давно вже думаю про такий твір? — здивувався я. — Ти що — Кассандра?
— Чому — Кассандра? її ж пророцтвам ніхто не вірив.
— Але ж про мене ти вгадала, і я це підтверджую.
— То випадок, не сприймай всього серйозно, Ігоре… О, їде вже автобус до Львова. Бувай здоров!
Я хотів її затримати, чогось ми ще не договорили, та Ліда вскочила в автобус. Я довго дивився, як він віддаляється, з віконця висунулась її рука, й дівчина довго помахувала нею, прощаючись зі мною…
IV
Ігор уперше злякався чистого незаписаного паперу. Досі він віршував: поетичні рядки легко клалися на папір, коли душу опановував щемливий настрій. Міг він бути розбуджений красою страдчівського бору, що прокидався із зимової сплячки й засвідчував оновлене життя липкими ріжками блідо–зелених листочків на гілках сивостволих буків, жовтими котиками на помолоділих вербах, сережками сірих базьок на ліщині — Ігор умів чуйним слухом вловлювати несміливу мову провесни, його втіха першим теплом зливалася із щебетом лісового птаства — такий настрій огороджував світлі словесні образи, а от мінорність навівалася осіннім туманом, що лягав на дзеркало Янівського озера білою пеленою, крізь яку прозирали голівки диких качок, а тонконога чапля вивищувалася над водою, немов щогла корабля, що застиг на якорі; осіння тиша мрячною порошею засівала в душу почуття суму, що сукався сірим шнурком і скручувався в тугий клубок гіркоти, з якої народжувався вже інший, похмурий, словесний образ, а бувало й таке, що папір зітлівав від жару слів, коли перед очима з'являлася золотоволоса голівка з довгою вужівкою коси, — поезія виморювала душу Ігоря; та водночас і зцілювала від ран…
Й розпаношилась вона в його серці, і був він щасливий від Божого дару, що інколи цілком поглинав його сутність, втеплював у створені образи, які наповнювали його вином радості, а деколи, немов зміїна отрута, діймали лютим болем.
А сьогодні папір зворожився: засліплював очі, немов молодий сніг на сонці, глузував з немочі молодого поета, який зраджував подароване йому Богом уміння, поет сам тратував його, шукаючи нового способу вираження, й папір мстився: перетворював чорнило на воду — жодне слово не виписувалося на його білоті, й падали зіжмакані жмутки на долівку, а в Ігоря опускалися руки… Та чув же він чув, що десь глибоко у підсвідомості зачаїлися не торкані ним ніколи знання, вміння й ні разу не використані слова; клубок таких потрібних цієї миті думок ліниво ворушився в тайниках пам'яті, немов спійманий рій бджіл на сливовій гілці, — і де ключ, щоб відімкнути ту скарбонку, де ті важелі, які б підняли шлюзи й висипали слова — той матеріал для нового способу творення, для оволодіння новою й непіддатливою субстанцією, що зветься просто — проза?
(Продовження на наступній сторінці)