— Миколо Івановичу, дорогий, — діткнувся я його руки, яку він бридливо відсмикнув, — мені вас жаль. Ви вчений, розумний, я знаю вас по колишній спільній роботі. Дух ваш гордий, а тіло незагартоване, кволе. Я не схвалюю… мене подібні методи навіть обурюють, але вони, незалежно від мене, можуть бути до вас застосовані… Невже ви думаєте, що часи Малюти Скуратова канули в Лету? Подумайте про батьків, подумайте про те, що вам, після щирого зізнання, будуть надані всілякі пільги… зрештою, не забувайте, що вас можуть засудити до страти. Пожалійте себе…
Я побачив, як у Гулака затремтіла нижня щелепа і судоми перехопили горло — страх валив його, долав, та раптом — ніби дужчий страх перед чимось іншим, мені не відомим, випрямив, і він закричав, потрясаючи переді мною стиснутими кулаками:
— Ви можете мене четвертувати, тягнути з мене жили, переламати кості, зідрати шкіру, але не витягнете з мене жодного слова. Я присягав… Присягав!!
І він упав, розумієте, упав на коліна перед розп’яттям, що висіло на стіні в кабінеті, і застогнав:
— Боже, хоч ти не залиши мене в хвилину зневіри!
А тоді в мене проблиснула думка: до нього, ревно віруючого, треба підіслати сповідника. Я поділився своєю ідеєю з Орловим, і він, не гаючись, написав обер–прокуророві святійшого синоду графу Протасову: "При Третьому відділі його імператорської величності канцелярії перебуває дуже небезпечний арештант, який, незважаючи на всі спонуки відкрити істину, впирається, уперто мовчить, і я маю честь покірно просити ваше сіятельство прислати нам здібного й освіченого священика для релігійних умовлянь згаданого арештанта".
Гулак
Усю ніч я думав: що перемогло в мені страх перед тортурами, які пообіцяв Писарєв? Адже я тоді так чітко уявив: мене роздягають догола і печуть вогнем, мені викручують назад руки і підвішують на гак, мене примітивно б’ють киями, мов кріпака на стайні… Перед очима, немов для порятунку душі або ж її загибелі, постали Ян Гус і Джордано Бруно на вогнищах, і козак, посаджений на палю посіпаками Яреми Вишневецького, — невже вони не боялися, не лякав їх біль, очікування насильницької смерті? Не може цього бути — людина є людиною. Що ж було в них — оте сильніше, яке перемагало страх перед муками? Ненависть… Так, але ненавидіти можна й стогнучи. Віра… Але й віру не зруйнує зойк болю. Вони ж приймали смерть мовчки… Звідки береться в людини та сила, яка перемагає низьке й сильне почуття страху? Звідки вона в мене взялася?
Я думав над цим усю ніч, і аж перед ранком парадоксальна думка осяяла мене — і вельми здивувала, і заспокоїла.
Зі страху! Раз пізнавши звабу чесності — може, й випадково — страшно втратити її. Раз пізнавши силу кохання, страшно втратити його. Зрозумівши принади подвигу, страшно втратити їх. Страшно, що відвернуться від тебе діти, забудуть нащадки, оплюють товариші. Страшно, що зневажатимеш себе самого.
Уранці я був готовий до всього. Та сумніви не переставали мучити: чи вірно вчинив, що пішов на ризик? Я міг стати професором. Що було б корисніше для мене і для тих, які прийдуть після нас? Гулак–учений чи Гулак–мученик? Професор залишив би трактати, дослідження, історичні праці — і нащадки пишались би своїм предком і вчилися б у нього. Мученик покаже приклад мужності, але ніхто цього не бачитиме й не знатиме… Стривай… А колись же розкопають архіви Третього відділу, і знайдуть мою справу, і вивчать, і візьмуть для себе приклад стійкості — хіба не буде він потрібен моїм спадкоємцям? Тож допитуйте, писарєви й дубельти, ретельно записуйте кожне слово, фіксуйте. Ви пишете хроніку життя під’яремного народу, його ув’язненої мислі, ви ведете щоденник чесності людей, які не захотіли жити в рабстві, — щоденник їх духу, настроїв, стійкості і зламів. Тож працюйте в поті чола, простаки!
Ранок кинув білий квадрат, перехрещений лініями, на долівку, тоді я задрімав, та зразу ж розбудило мене тихе бубоніння, ніби хтось молився наді мною. На короткий момент обігріло мене тепло — це батькові дозволили прийти! Мені згадалися його слова з останнього листа: "Ти мусиш вибрати літературу, ти можеш. Ти повинен мати тверду волю і непохитність переконань. Я впевнений, що ти багато можеш. При твердій волі і переконаннях немає нічого неможливого". Ці батьківські слова додали мені тепер сили, вони вестимуть мене віднині не літературними шляхами, а тюремними, каторжними, але вестимуть: я — можу! Невже батько прийшов нагадати мені свій наказ?
Радість моя була короткою, настало цілковите пробудження, і я зрозумів, що не вітець завітав до мого каземату… Хто ж це стоїть наді мною в чорній хламиді, підперезаній ременем, у високій шапці — і молиться?.. Я хотів було запитати, та відвідувач, боячись, що я перепиню його молитву, забубонів голосніше, я розрізнив слова із тридцять другого псалма Давида:
— Блажен, кому проститься беззаконня, кому гріх буде покритий. Признайся перед Господом у прогрішеннях своїх, і він простить несправедливість гріха твого… Не будь, як мул, що розуму не має, — великі болесті уготовані для беззаконника, та хто уповає на Господа, того огорне його милосердя.
— Хто ви? — спитав нарешті я.
— Друг твій, мій сину. Я протоієрей Олексій Малов. Твій батько приходив до мене просити, щоб я утішив тебе Божим напутствієм у самотині. Довірся мені душею, отроче… Яка таємниця мучить тебе?
Він присів біля мене на прічу, скинув шапку і довірливими, немов у собаки, очима дивився на мене, і я відчув, що м’якну, мені потрібна була розрада, я бажав молитися і сповідатися, але думка, що ці масні очі я вже бачив десь раз у житті, схаменула мене: такі очі викликають спочатку довір’я, а потім переслідують сумнівом — чи варто було довірятися; я подумки заглянув у вічі всім, кого знав: Білозерському, Навроцькому, Шевченкові, Кулішеві, Кос–томарову — зовсім не ті, але де я бачив подібні — скорбні й довірливі? Проте, перебуваючи ще під їх впливом, я зітхнув:
— Нездійсненні мрії розбилися, отче. Хтось підслухав нас.
І тоді мій мозок прошила підозра, від якої заболіло серце, бо навіть не засумнівався: протоієрей Завадський підслухав нас! Ханжі, Богові й дияволу воздаєте одразу, то, може, й ти, отче Олексію, такий?
Я помітив, як хижо зблиснули очі протоієрея Малова, забілів вищир верхніх зубів, і тепер я вже не сумнівався: святий отець підісланий Третім відділом! Гнів до міняйлів, яких Христос гнав нагайкою із храму Божого, струснув мною, і розслабленість, і м’якість у мені пропали, я знову став на допит з подвоєною батьковим наказом силою — я можу!
— Ти сказав нас, сину мій. Хто це — ви?
— Отче, отче, — похитав я головою, — подумав я спершу, що, наділені Господнім милосердям, хочете стати посередником між мною і Богом, а ви вийшли з такою низькоземною місією — від Дубельта… Чи личить вона священному сану?
— Усяка душа властям вищим нехай упокориться, — не здригнувся жоден м’яз на обличчі протоієрея. — Так сказав апостол Павло до римлян. Праведні земні путі з Господніми йдуть поруч. Оддавайте всім, що кому треба: кому данину — данину, кому мито — мито, кому честь — честь, кому страх — страх…
— Данина моя, отче, ще мізерна, данина моя попереду, і я сповна її віддам. Митом буде моя молодість. Честь віддам борцям за свободу. Страх став на сторожі мого сумління. Я присягав і не назву нікого. Хто устами губить ближнього свого, той зрадник.
— Ти дав злочинну клятву — вона ж порушила клятву імператорові.
— Імператор перший її порушив, — відказав я. — Ступаючи на престол, він присягав творити добро, а наказав у першу чергу збивати перекладини до шибениць. Я дав слово товариству і ніколи й нізащо його не порушу.
— Мій сину, коли за ближнього ти поручився, то сам собі сильце наставив. Зроби так, щоб звільнити себе, бо ти попався в руки ближньому. Рятуй себе, як сарна, втечею, як пташка з рук птахоловця.
Я підвівся.
— Ваше преподобіє, чи не гріх вам, слузі Божому, штовхати мене в яму, повну моральних нечистот? І як ви потім цими губами, оскверненими лжею, будете дотикатись до золотої чаші з Дарами Господніми? Проповідуючи не красти, самі крадете душі? Ви бажаєте мені добра — щоб я все мав: посади, багатство, суспільні фори. Все — окрім честі. Як ви тільки могли подумати, що я зраджу тих, які мені повірили? Ідіть, отче. Я хочу побути сам.
— Спам’ятайся, непокірний, — підвів отець Олексій уверх два пальці. — З недовірків Господь сміється, а покірним дає благодать. Ти не подумав про батьків: добрий син — утіха вітцеві, лихий син — матері горе.
Мене здушили сльози: якого болю я завдав своїм батькам! Отець Олексій іще поглядав на мене з надією.
— Знаю, ваше преподобіє, що уб’ю їх скорботою. Але вірю, що скаже батько: така його доля, він не міг інакше, бо мав твердість переконань і був рабом обітниці своєї. Як сказано в Ісайї: "Брано його на допит, та він терпів і не отвирав уст своїх".
Малий єфрейтор
У половині травня звели всіх на очну ставку. На той час мене вже відсторонили від слідства, "братчиками" зайнявся Леонтій Васильович. Я тоді вперше відчув, що моя кар’єра почала котитися з гори — і все через Петрова… Дякувати Господу, залишили мене хоч у ролі експерта — ідентифікував почерки. І ще, перед очною ставкою, мав одне доручення…
(Продовження на наступній сторінці)