Нана полегшено зітхнула… Батоно Ніколо, ви такі розумні й добрі, ви сьогодні після вистави підійдете до неї… Вона гратиме в Тобілевичевій "Безталанній" Явдоху, хазяйку на вечорницях. Їй, як бачите, не вдалося зіграти свою Наталку, свою Офелію, свою Амалію, вона втратила час при дочці й при чоловікові, а все–таки захопила хоч краєчок того місця, яке належалося їй повністю; так склалися долі і в неї, і у вас — вам обом дісталися тільки крихти… Можливо, ви були б найпершим вченим, а мама пожинала б славу, подібну до слави Заньковецької… Чи ж можуть ворогувати між собою покривджені?
— Камінь, який котиться, мохом не обростає, — усміхнулася Нана вітчимові, вдячна йому за те, що спитав про маму. — Матуся ще тримається.
— Яким чином вона потрапила до такої славетної трупи? — запитав Гулак, а Нана прислухалася, що в нього зараз говорить: заздрість чи гордість? — У такий театр! — повторив Микола Іванович, і Нана вдруге легко зітхнула: вітчим глибоко в душі пишається Терезою!
— Це сталося дуже просто, батоно Ніколо. Мама запитувала в Костомарова про театр на Україні, і він порекомендував звернутися листом до Михайла Старицького, який очолював тоді в Києві "Перший музично–драматичний гурток", аматорський, — мовляв, так і так, грала ще в театрі Яценка… Відповідь прийшла доволі швидко. 1882 року Старицький і Кропивницький домоглися в губернатора дозволу на відкриття українського професійного театру — набирали акторів. А потім мама переходила з трупи в трупу — за Марією Заньковецькою. Писала мені: вчиться у неї майстерності. Та я інше знаю: їй необхідно стояти в тіні великої слави, щоб весь час терзати себе думкою і винагороджувати себе нею: ким я стала б, якби інакше склалася у мене доля.
— Як жалюгідно… — проказав тихо Гулак.
— А ви, батоно Ніколо, а ви! — враз заярілася Нана і стишилась. — Хіба ви не ходите все життя в тіні… я не так висловилася… у світловому полі генія Шевченка — хочете того чи не хочете? Якби Тарас Григорович не був вашим другом, хіба аж так цікавились би вами Церетелі, Чавчавадзе, Ахундов? А якби Шевченко не був причетний до Братства, хіба воно мало б аж такий розголос? Не гнівайтесь, я правду мовлю, хоч зовсім не применшую вашої власної ваги… Та як колись писатимуть про вас — то як про людину з оточення Шевченка. Така доля… Але скажіть, чи ж то так мало — увійти в історію у ролі чесного друга генія?
— Ти правду мовиш, — спокійно відказав Гулак.
Театр на Головінському проспекті оточила поліція, стримуючи натовп: ім’я Марії Заньковецької, на бенефісі якої ставили нині п’єсу Івана Тобілевича "Безталанна", передавалося з уст в уста — кожен хотів бачити гру знаменитої артистки.
Микола Іванович і Нана зайняли місця у ложі першого ярусу — квитки для них залишила Тереза в батоні Іраклія. Нана терпляче чекала початку — в першій дії виступає її мати; завіса нарешті піднялася… З перших реплік акторів полилася у залу чиста полтавська мова; Микола Іванович весь напружився, слухаючи: це була мова його дитинства і юності, нею він не користувався вже півстоліття, а п’ятнадцять років навіть не чув… Яке диво, як урочисто звучить вона, Гулак пошепки повторює за акторами слова, це йому важко вдається, врешті він втомлюється — та й навіщо пригадувати: йому сповнилося сімдесят п’ять…
На сцену виходить хазяйка вечорниць Явдоха — його Тереза; Гулак вдивляється і не впізнає її обличчя, слухає і не впізнає її голосу. Грає Явдоху незнайома артистка; Нана витирає сльози радості; чужа артистка грає пристойно, і Миколі Івановичу відлягає на серці: зустрічі не відбудеться, немає більше Терези.
А потім на сцені почало відбуватися дивне дійство, власне, не дійство, а найсправжнісінька життєва драма: Господи, і це Полтавщина — весь світ наповнився полтавським степом, і життям, і мовою, наче й не було того безмірно довгого півстоліття; перед очима — сільська парубоцька ватага, така знайома своєю буйністю, і співи, і жарти, і суперечка за красуню Варку і любов тихої ніжної Софії — її щастя, душевний біль і трагедія…
Це неймовірно: Софія–Заньковецька своєю грою заперечує театр — бо ж нема гри, є життя, у всій своїй правдивості; заворожений зал раз у раз спалахує оплесками — і тільки тоді свідомість сприймає театральну умовність, і не віриться Гулакові, який покинув Україну на світанку її пробудження, у такий високий злет народного духу.
— Слава тобі, Господи, що уздрів, — прошепотів, коли вистава закінчилася і зала шаленіла від захоплення. Він хотів тихенько вибратися з ложі, та на сцену до акторів, які кланялися публіці, вийшов схожий на пророка бородатий чоловік, він підвів голову і заговорив — забилося радісно Гулакове серце: він ще раз побачив Акакія Церетелі.
— Тільки великий народ, — пролунав голос поета, — міг виростити таку велику актрису. Якби усі країни світу мали подібних митців, світ був би щасливий. Ви зуміли, Маріє, зрозуміти биття кожного серця і жити муками інших. Спасибі вам від грузинського народу!
Тоді на сцену вибігли молоді грузинські хлопці, підняли на руки Заньковецьку і понесли помостом над оркестровою ямою через усю залу до виходу.
Гулак побачив її зблизька.
"Щасливий я, — подумав. — Ніхто з моїх побратимів не діждався побачити духовне воскресіння нашого народу. Я прожив найдовше. Це винагорода за все… щедра, велика винагорода".
Він тихо підвівся. Нана в самозабутті плескала в долоні й вигукувала "браво!", зараз вона піде за куліси до матері. Микола Іванович якусь мить вагався — йти чи не йти з Наною? Йому хотілося побачити Акакія Церетелі. А втім — навіщо? Гулак давно вже ступив у минуле, і коли щось залишилося по ньому — то пам’ять. Не варто з’являтися привидом з того світу… Він зараз вибереться з театру і знайомими вулицями, провулками, не відриваючи очей від піднебесного, засіяного світлами Авлабару, попри храм Сіоні, через Мейдан, поминаючи сірчані лазні і увінчаний мінаретом Сейдабад, пройде востаннє рідним Тифлісом — до будинку батоні Іраклія.
Качаг Набі
Усе згадав Гулак в одну мить, і солодка втома, як у косаря, що ліг спочити в холодку, огорнула його, мов мево, і знав він, що ніколи вже не повернеться додому — домом для нього стала вся земля, і він вибрав для себе найкращий куток, що пахне духмяним рейханом, — над озером із живлющою водою, куди завжди приходитимуть люди.
Не сподівався вже побачити кого–небудь і не хотів цього. Він вийшов на свою вершину, далі дороги нема. Смерть, яка лякає всіх живих на світі, здалась йому звичайною потребою — так здорова людина готується до сну: вмивається, стелить постіль, шепоче молитву, лягає, і хоче якнайшвидше заснути, і сердиться, коли сон довго не приходить.
Пугукнула сіра неясить, Гулак розплющив очі й побачив перед собою поставного мужчину з рушницею в руці, в черкесці з газирями, в каракулевій чорній шапці, з–під якої вибилися смоляні кучері. В зубах він тримав з кизилового дерева люльку на довгому цибуху, випускав з рота клубками дим і з цікавістю приглядався до старої людини в міському одягу, що спала на горі Ян–тапа поблизу озера Гьйок–Гьйоль — у володіннях гірських опришків.
— Ти абраг? — спитав Гулак.
— Абраги — там! — озброєний чоловік нервово змахнув рукою, показуючи на захід, ніби навіки прокладав межу між мусульманским і християнським світом. — Я качаг Набі!
Гулак підвівся. Дивно було. Його бажання сповнилося вмент: він таки побачив останнього опришка, в якого переймуть зброю новітні борці. Ті, новітні, перекроять межі між народами і зберуть усіх покривджених докупи — інакше не переможуть. Чого ж хоче качаг Набі, про якого народ складає пісні, що дасть він людям, які надіються на нього, за що він воює? Спитав про це Набі
— Хочу повернути честь обезчещеному світові, — відказав качаг. — Світові продажному, прокраденому, братовбивчому, хабарницькому, пропитому. Хочу повернути людям чистоту диких звірів, які самі вміють очищатися від скверни — тілесної і духовної.
— Ти хочеш повернути людство в заге–дзор[36]… — суворо промовив Гулак. — І вигинуть кволі тілом, яких Бог часто наділяє розумом, і не стане юродивих, які мають відвагу говорити правду, і пропаде різниця між порядністю й безчесністю, і не буде більш потреби каятися та прозрівати, і відпадуть сумніви, які спонукають до мислі, і вмре бажання боротьби за поступ… Ти хочеш повернути людям чистоту стада. Це злочинна ілюзія.
— Не знаю, хто ти — хафіз[37] чи хизр[38], — присів качаг біля старого, вибив об чобіт люльку. — Та бачу — розумний… Який же інший спосіб для оновлення світу, крім спускання сукровиці з поспільства, знаєш ти?
Гулакові згадалися: кееноба, і карачохелі Гіві, і кров… Сумнів здавив його серце: а марно пролита кров теж стане кольором нової боротьби?
Марно пролита кров? Ніколи, за всю історію людства, не пролилося ні краплі крові марно. Кров непорочності — для радості, кров породіллі — для продовження людства, кров з пальчика дитини — для гарту, кров з бандита — для очищення суспільства, кров, пролита за вітчизну, найсвятіша кров, а несправедливо пролита залишиться в пам’яті розумнішого за нас покоління.
(Продовження на наступній сторінці)