— Я просто злякався за себе. Але ж хіба ти не пам’ятаєш, я весь час просив тебе не йти, ще побути, погуляти, прийти раніше. Ти зникала, і весь світ затьмарювався. Я відчував, що не можу дихати без тебе. Мені вже було байдуже до всіх і до всього. Я тільки стримував себе, щоб поводитись пристойно при Аді, її матері, тьоті Соні. Я знав, що без тебе не зможу жити. Оте падіння врятувало мене. Але яке щастя — ти хочеш, щоб я тебе любив! Що мені ще треба в житті? — І раптом мовив, так жалісливо, іншим тоном, зовсім по-дитячому: — Мені так не хочеться вставати!
— А втім, треба, — з жалем мовила і Літа.
Та зараз вони ще не думали, що їм лишилося тільки кілька годин бути разом. Вони були ще разом.
— Я не можу від тебе відірватися, — зітхнув він, — хоч би швидше кінчалась війна...
J’ai lu, je ne sals oú,
Que les plus doux instans pour deux amants heureux.
Ce sont les enteriens d’une nuit d’insomnie,
Pendant l’envirment qui succéde au plaisir,
Quand les sens apaisés sont morts pour le désir;
Quand la main á la main, et l’áme a l’ame unie,
On ne fait plus qu’un ėtre, et gu’on sent s’elever
Ce parfum de bonheur qui fait longtemps rėver;
Quand l’amie en prenant la place de l’amante,
Laisse son bien-aimė regarder dans son coeur,
Comme une fraiche source, oủ l’onde est confiante,
Laisse sa puretė trahir sa profondeur;
C’est alors qu’on connait le prix de ce qu’on aime,
Et que du choix qu’on a fait on s’estime soi-mėme,
Et que dans un doux songe on peut fermer les yeux!
Я прочитав давно, не знаю де...
Що для коханців найсолодша мить
Зринає в час розмов нічних, безсонних,
Коли любовний шал вже не п’янить,
Та м’яко заколисує здійсненне.
І ти вже більш, ніж є, ти понад себе,
В жаданому, омріяному щасті.
Ти поряд із коханою, як з другом,
Нехай вона загляне в твоє серце,
Пречиста хвиля з джерела довір’я
Глибінь його відкриє невідому.
У мить таку і ти спізнаєш серце
Коханої — як свій єдиний вибір,
Та і себе тоді осягнеш глибше,
І в сні солодкому ми зімкнемо повіки...
(Переклала з франц. О. Крижанівська).
Літа швидко розіклала на столі ще й те, що лишилося від нічного бенкету.
— Ти нікуди не спізнишся? — спитала вона дбайливо.
— Ні, у нас ще є час, — і глянув прохально, — ми могли б пообідати разом. Ти нічого не їси і вночі нічого не їла.
— Ти ж чув, я обіцяла сестрі. І тобі ж треба до твого Бориса. Він з тобою буде на вокзалі. Може, це незручно, що я прийду на вокзал?
— Що ти, інакше не може бути! Коли б мені не треба було заходити за паперами, я б і на хвилинку не відпустив би тебе до поїзда. А Борис — це мій найближчий товариш. Може, ще й тому, що ми обидва змалку лишились без батьків. У мене, правда, була тьотя Соня, інші багаті родичі, правда, дальші, та все-таки дбали про мене потроху, а він нікого не мав, усього самотужки добився. Він, між іншим, єдиний знає про моє весілля в монастирі і хто його порушив, — Ігор підвів ліву брову, і Літа розсміялася. — Ти його побачиш і одразу зрозумієш, що це за людина. Він далекий від того кола, в якому я, на жаль, вештався до війни. Та по службі своїй я не міг інакше, але ж отакі стихійні біди, як війна, ставлять багато чого на своє місце і виявляють, хто є хто і що є що. А втім, Борис, я певний, і до війни був зв’язаний з іншими людьми, не тільки з медицини. Він і мені прочистив трохи мозок. Крім усього, він надзвичайний хірург. От уже лікар за покликанням! І, зверни увагу, він такий наче непоказний, сором’язливий, рудий, а руки в нього напрочуд гарні.
— Не може бути гарніших за твої, — ревниво мовила Літа, — я дуже люблю твої руки. — Вона взяла обидві руки Ігоря і притулила до грудей, як дитину, коли її заколисують.
Руки справді були гарні — вузькі, з довгими пальцями, та зовсім не пещені, просто чисті, міцні юнацькі руки, навіть трохи загрубілі та обвітрені.
— Велика різниця його і мої руки, — зітхнув Ігор. — Його повертають до життя людей, а мої мусять вбивати. Що зробиш? Чи дійдуть люди до того часу, коли не буде воєн, ворожнечі між країнами? Поки що це утопія, і треба захищати свою рідну. Знаєш, правду кажучи, по-справжньому рідною я відчув її тепер, на війні. Тепер часто думаю, скільки не сотень, а тисяч людей розумних, освічених, талановитих міркують, віддають свої сили, всю свою енергію на нові вигадки зброї. Убити — якнайбільше і якнайшвидше, перемогти в цьому вчених інших країн, випередити... Не смійся з моїх дурних думок, це ж я тільки з тобою, Літусю, так можу говорити. Навіть з Борисом не так. Він каже, що я надто абстрактно підходжу до всього. Ти не смієшся з мене? Я з тобою, наче сам з собою, розмовляю.
У нього був такий тон, ніби він сам собі хоче щось довести, в чомусь виправдатись, у чомусь звіритись найближчій людині. І наче самому було дивно, що про такі речі він розмовляє з жінкою, з якою тільки-но провів таку палку, незрівнянну ніч.
— Що ти, Гаричку, я рада, що ти зі мною можеш так говорити, що ти хочеш, щоб я знала всі твої думки, що мучить, непокоїть твою душу, мислі, дратує тебе.
— Справді, я волів би мати іншу професію, та про це нема чого говорити. Я вже змалку втягнувся у військове життя і намагаюсь виконувати все чесно і найкраще, як було в традиціях нашої військової родини за діда-прадіда. А може, моя спеціальність згодиться після війни на щось інше? Я думаю, я міг би бути непоганим інженером, — раптом мовив він навіть якось наївно, по-дитячому, — ти не подумай, що я хвалько. Може, коли скінчиться війна, я все-таки вступлю до військової академії і мої знання і деякий досвід згодяться не лише для того, щоб убивати, руйнувати, але щось творити.
— А я навіть не знаю, в якому ти чині, — сказала Літа.
— Тепер майор. Однаково до генерала ще далеко, — засміявся він. — А ти генеральшею хотіла б бути? Ти для мене сама як генерал! — І знову сказав серйозно: — Обов’язків і відповідальності, повір, вистачає аж занадто. Я дуже радий, що я знову в армії Брусилова, його не порівняти з іншими командуючими. Чесна, пряма людина, ані краплини запобігання перед двором. Солдати вірять йому, бо він і розумний, і сміливий. Знаєш, в давнину люди казали: "Рать воєводою міцна".
Літа згадала слова Вишнякова. Вона з цікавістю слухала Ігоря.
— І він дає нам добрий приклад уваги до солдатів, — продовжував Ігор. — Навіщо брехати, до фронту я не замислювався над цим. Для мене, як і для більшості офіцерів, була наче суцільна солдатська маса на вченнях, на парадах, всі повинні виконувати одностайно накази, а ми їх муштрувати. А знаєш, коли я познайомився з тобою, я дужче замислився над людьми, твоїм ставленням до людей. Я відчув, що в твоїй праці для тебе нема суцільної маси в твоєму сирітському Трудолюбії, ані в твоїй біженській школі, ти про кожного дбаєш, як про рідного.
— А хто ж про них подумає, як про рідного? Пан? Пекарі? Ах, що я кажу, ти ж нічого про них не знаєш! Ти ж не знаєш, як мені доводиться воювати за них з паном, як цього року я полаялася з ним і трохи не покинула Трудолюбія. Але це я тобі потім розповім, як ми влаштували ялинку.
— Потім? Обов’язково потім розкажеш? — Ігор пильно глянув на неї. Як добре, що і вона відкладає щось на "потім".
— Усе, усе чисто розкажу, а зараз я тебе хочу слухати. Адже твій світ, воєнний, такий далекий від мене, а я хочу тебе уявити в ньому, бачити, розуміти.
Вона так слухала, що йому хотілося все розказати. Мабуть, це дуже добре, коли жінка любить так слухати, а не тільки сама гомоніти.
— Я хотів тобі розповісти, як цього року, — я вже був тоді на позиціях, — ми добре боєм відзначили різдвяні свята. Мені вони запам’яталися дужче, ніж колишні свята в столиці. Новий рік зустрів з офіцерами досить нашвидку, а на водохреща приїхав командир сусіднього дивізіону і кличе Брусилова до себе. Це свято, каже, в народі по селах особливо люблять і завжди відзначають не тільки молебнем, а й гулянкою, різними витівками. От, каже, солдати і молоді офіцери концерт підготували, на лісовій полянці збираються цілу виставу показати. Брусилов поїхав і кількох офіцерів з собою взяв і мене покликав. Дійсно, таку виставу і такий маскарад влаштували на полянці! І ведмедями, вовками, козами повдягалися, в різні національні вбрання і чоловічі, і жіночі — і де тільки розжилися усім! Ну, звичайно, примітивно, інколи тільки натяк на татарку або українку, але сміх щирий все викликало, кожна вигадка, і, уяви, хоч неподалік снаряди рвалися, а всі веселилися, танцювали, співали, боролися. Слава богу, жоден німецький снаряд не влучив, а всі, наче наперекір, не звертали уваги, що смерть поряд. До себе повертаємось, чую, Брусилов комусь із своїх штатних твердо так каже: "Хай там що завгодно, я завжди з солдатами буду. Це мій народ".
(Продовження на наступній сторінці)