— Ну що ви мені кажете? Я не можу її бачити... не тому, що вона стала гіршою, чи що там, а тому, що я, я рвуся до вас! Я їхав стрічати її і думав про вас, я сиджу з нею, а думаю про вас! Що ж, я стоятиму під вінцем, а думатиму про вас? Заради чого ця брехня?! Заради її батьків? їм, а не мені спало на думку вінчатися нам зараз. Я не знаю, що там робиться зараз у Петрограді у вищих сферах, але повірте, найменше я думав про це, а тепер думаю, що для них це чомусь зручно. Може, я не правий, може, Ада і сама не знає, справа не в цьому. Коли б ви знали, що я пережив за цю жахливу ніч. Я був навіть радий, що Ада втомлена, вередує і, значить, я мушу швидше влаштувати їх у готелі і не залишатися зайвої хвилини. А це божевілля під час обідні в церкві, коли ви ані разу, ані разочка не глянули в мій бік! Ви, тільки ви мені потрібні, як ніхто, ніколи. Я хотів би вам про себе все розказати, все найгірше.
— А найкраще? — раптом спитала серйозно Літа. Адже з найгіршим всі йшли до неї, це вона знала!
— Найкраще! Найкраще — це ж ви, це те, що я вас зустрів! І я вже не можу уявити життя без вас. Повірте, я ніколи ні з ким таким не був. Все було звичайно, легко і просто. Але я зрозумів за цей короткий час, за цю ніч — легкість не в тому, в чому я гадав. Тільки з вами мені легко, і я сам собою, а то все... — він махнув рукою. — І ви ж розумієте, ви ж по-справжньому розумна людина, хіба я можу з такими думками вінчатися з Адою? Заради кого? Заради чого? Я не можу бути з нею. Я не відчуваю себе винним.
Літа схопилася з місця.
— Ви що? Збираєтесь тікати від мене? Хіба я вас чимось образив?
Вона не думала "тікати" — вона не знала справді, що робити, як вгамувати це незвичайне признання. Вона знову сіла поряд, а він тим же пристрасним тоном вів далі.
— Коли я побачив, що ви йдете сюди, до мене" на моє прохання, я стримував себе, щоб не кинутися вас обіймати і цілувати. Але ні, я не цього хочу, хоча, звичайно, я шалено хочу цього, чого б це я брехав! — він відігнав те, що майнуло у нього в голові: о! як би він її зараз пестив, схопив би на руки! Та він сказав: — Але я хочу, щоб ви були зі мною завжди, моєю дружиною, моєю жінкою, щоб я нічого крадькома не крав. Я ж не на адюльтер якийсь вас спокушаю. Я чекатиму вас. Тільки б знати, що ви будете зі мною!
Куди поділася його стриманість, його удаваний спокій. Проте він давав волю тільки словам, і так само, як і раніше, сидів непорушно, і руки були міцно зціплені, наче він боявся, що коли розімкне, він неспроможний буде їх стримати, і вони схоплять, обіймуть, не випустять, понесуть...
Він не хотів цього.
Існували споконвіку слова: "Перед богом і перед людьми". Бог для нього був несприйнятим поняттям. Люди — яке йому діло до них? Але, але якась гордість і чесність не дозволяли. Може, це виявлялася сила віковічних устоїв. Він хотів, щоб вони були разом і сміливо, справжнім подружжям, щоб вона стояла з ним поруч під вінцем, а не Ада, хоча самий обряд для нього нічого не важив. Він не хотів, щоб вона "зрадила" з ним свого чоловіка. Він хотів бути її чоловіком, а не, хай навіть щасливим, таємним полюбовником. І зараз він бажав найдужче, щоб вона повірила, що він ні з ким не зможе бути, крім неї. Просто не зможе. Йому ніхто не потрібний.
* * *
Отак він сидів, зціпивши руки, і тільки обличчя нервово смикалось, і шрам на скроні почервонів. Якоїсь миті здавалось — усе ж так просто і зрозуміло, а іншої — що він стоїть над якоюсь прірвою, знову вгрузає у те болото, де стояв зі своїми солдатами, а йому будь-що треба дістатися другого берега, і тільки в цьому порятунок.
— Гарику, — несподівано назвала вона його так, як тьотя і товариші, — я благаю вас почекати. Заспокойтесь. Коли ви сказали, що в одну мить може настати прозріння і перевернути все життя, то у нас же з вами ще три дні, щоб усе обміркувати. Цілих три дні! — Боже, вона сама відчувала, як це звучало дріб’язково, нещиро перед його пристрасним почуттям, але що вона могла зробити, не ображаючи його? — Дайте мені слово, що сьогодні ви нічого не говоритимете ані Аді, ані тьоті...
— А я вас бачитиму всі три дні? — зовсім по-дитячому спитав він.
— Ну, звичайно, куди я подінусь? Тільки не треба посилати по мене. Я сама прийду до матері Серафими, до церкви. Не треба поговору. Не думайте, я не про себе дбаю, не треба завдавати зайвого болю їм.
— Може, ви й праві. Тільки мені так тяжко бути з ними, удавати, брехати, — признався він.
— Ну трохи, трохи. А зараз заспокойтеся і не йдіть за мною.
— Я пропонував Аді і її матері повезти їх увечері до Скельки — чарівне місце. Ви там були? Може, ви й Ольга Федорівна поїдете з лами?
— Нізащо! Як ви не розумієте, що це було б просто нетактовно з нашого боку.
— А ви прийдете потім до тьоті?
— Обов’язково, — твердо мовила Літа.
Що-що, а до матері Серафими вона прийде обов’язково. Вона підвелася з лавочки, а він так і сидів, зараз підперши голову руками. Вона зробила два кроки, раптом повернулась, нахилилась і поцілувала шрам на скроні, провівши рукою по чорному волоссю, що вже трохи відросло після лазарету.
Він не поворухнувся, тільки заплющив очі.
Вона не йшла, а просто летіла додому. Як це він все так швидко вирішив? Навіть коли б вона полюбила його, хіба так просто і легко порушити життя інших, всіх оточуючих? Хіба можна уявити життя на Різницькій, в Трудолюбії без неї? І чому він такий певний, що вона враз запалилась таким самим бажанням бути з ним?
Вона намагалась настроїти себе проти нього, але ж, що ховати правду, зворушувало і лестило, що він одразу так вирішив для себе — не якийсь там скороминучий флірт, не банальна таємна зрада чоловіка, він навіть не казав якісь звичайні слова про любов, він казав, що хоче, щоб вона була його дружиною і що навіть її дітей він уже любить. Коли він сказав так про дітей, це її розчулило, але не більше, вона запевняла себе, що не більше. Їй навіть замислюватися не треба і розбиратися в собі, щось для себе вирішувати, так це все було неймовірно. Їй тільки хотілося якось не жорстоко, чуло вивести його з цього безглуздого стану, щоб він не накоїв ніяких дурниць.
І в той же час вона вірила, вірила йому, як, може, ще нікому в житті, у це його божевільне почуття, що раптом спалахнуло і, може, від розпачу неможливості міцніло наперекір усьому і всім.
А в неї вже виникло безповоротне, беззаперечне рішення. Як його здійснити і що буде далі, невідомо, але одне — обов’язково: їй треба негайно їхати звідси. Треба одразу, не гаючи й хвилинки, вирішити як. Щоб це було цілком пристойно і не викликало ніяких ані здогадок, ані розмов або несподіваних вчинків Ігоря. Правда, за нього вона не могла вирішувати і ручатися, але те, що залежало від неї, вона зробить. Вона йшла і твердила собі в думках:
— Я поїду, і все буде гаразд. Поїду, і все буде гаразд. Він схаменеться. Мене не буде, і все буде гаразд. Хіба він зробить щось непутяще?
Але згадувала його впертий, наче не при собі, погляд, гіркі зморшки коло куточків губ, і ставало страшно.
— Коли б мене не було, усе було б добре, — і заспокоювала, і картала себе водночас. — Я поїду, і все буде гаразд, — і попри все, вірила усьому, що він їй казав. Що ж може трапитись? Чи вона тікає, як страус, сховавши голову під крило? Чи справді думає, що все без неї владнається?
— Я поїду, і все буде гаразд, — знову вже вкотре повторила вона майже вголос ці слова і зупинилася. Раптом на мить зупинилася.
Вона знову згадала, але з якимось іншим почуттям, його красиві чоловічі руки, міцно стиснуті, його юнацькі губи, то ледь іронічно скривлені, то в такій дитячій усмішці, що враз мінила все тонке, немов виточене, гарне обличчя, темні очі в такому розпачі — і їй хотілося швидше втекти. Від себе... Вона прискорила кроки.
...Як добре, що вона не сказала йому, що її чоловік старший за неї на двадцять п’ять років...
Поряд з садибою диякона у садибі попа вона побачила Володьку, певне, прямував до поповича, такого ж гульвіси, як і сам.
— Володю! — гукнула вона. Володька вмить перестрибнув через тин, як: завжди, зневажаючи всі нормальні шляхи і стежки. —Володечку, ти мені дуже потрібний. А де Сергій?
— Сергій, ги-ги, — пішов з попівськими дочками у березовий гай.
— От і добре, що його нема. Я знаю, ти шалапут, гультяй, але в тебе благородна душа.
Володька аж сторопів, почувши таке, та ще від Літи Миколаївни, якій він вірив, як богові.
— Те, що я тобі скажу, жодна людина не повинна знати. Ти мені допоможеш у дуже серйозній справі, моїй особистій справі?
— І Сергієві не казати?
— Жодного слівця, я тобі вірю. І взагалі нікому, навіть батькові і матері.
— Чого б це я їм щось казав? — презирливо скривився Володька. Йому полестило, що не до підлабузника Сергія звернулася Літа Миколаївна, а до нього.
— Хвилин за десять ти прийдеш додому і скажеш мені, можна і при всіх, як трапиться, що випадково зустрів знайомого з Полтави, і той переказав, щоб я негайно поверталася додому. Ну, скажімо, їхали зі станції і мусили по дорозі заїхати сюди і переказати, а побачили тебе і доручили тобі переказати, що от кличуть негайно... Чого?... Зараз вигадаю.
— Що хтось захворів, — бовкнув Володька.
(Продовження на наступній сторінці)