Її й гарною не можна було назвати — тоненька, висока, з худеньким матовим личком, двома тонкими каштаново-рудавими кісками, з живими розумними карими очима, з чорними густими віями і чорними гарними бровами — вона була сповнена якогось внутрішнього чарування і грації. Завжди надзвичайно тактовна і делікатна, вона ніби боялася когось образити, і в той же час така правдива і чесна в усіх вчинках, словах, переконаннях, що з нею мимоволі всі були одверті і чесні. Про неї сказала колись класна керівниця:
— Таня надто строга у вимогах до себе і до життя. їй буде нелегко, вона дуже відповідально ставиться до найменшої дрібниці.
Так, Таня була не просто собі відмінниця, як інші. З нею змагатися було нелегко, це одразу збагнула Ліна.
Скромна, худенька дівчинка мала великий вплив на весь клас, а от Ліна не завоювала одразу його симпатії.
Вона пам'ятає перші дні, коли з'явилася в незнайомій школі. Її, звичайно, завезла татова машина кольору "кофе з молоком", вона зайшла в клас і удавано байдуже подивилася на дівчаток і хлопчиків, з учителями була підкреслено чемною, але стриманою і на перерві вже почула за своєю спиною: "Задавака". Дві-три дівчинки підійшли до неї, зацікавлені її модним в'язаним джемпером, які носили дорослі дами, і черевиками на каучуці, тоді це була теж новинка, особливо серед дівчаток такого віку, як вона.
На уроках вона відповідала дуже добре, спокійно, впевнено, і карі очі худенької дівчинки дивилися на неї уважно і привітно.
Через кілька днів до неї підійшли дівчатка разом з Танею спитати, в якому гуртку вона працюватиме і, може, ходитиме з ними до піонерського палацу. Ліна трохи гордо відповіла, що вона вчиться "всерйоз" музиці і віддає їй багато часу, а також вивчає англійську мову.
— Але ж у піонерській роботі ти братимеш участь? — спитав сердито хтось із хлопців.
— Звичайно, — спокійно відповіла Ліна, майже не глянувши на нього, — але зараз я готую дуже відповідальну програму з музики до іспиту.
— Ну, тоді коли складеш іспит, — примирливо мовила Таня. — І нам тоді пограєш на піонерському зборі!
Не так уже Ліна була зайнята, і не такий уже важкий був для неї іспит у музичній школі, а просто вона відповідала так, трохи наслідуючи свою маму. Мама завжди трималася так, ніби вона була відмінною істотою від усіх, мала найкращий смак, і все в родині і в домі у них звичайно вважалося найкращим.
— У нас меблі карельської берези на спеціальне замовлення, — казала вона, ніби між іншим, знайомим. — Ви знаєте, ми привезли такий рояль — навіть у філармонії такого нема. А машину чоловікові привезли з-за кордону.
Взагалі мама визнавала лише закордонні речі — джерсі, рукавички, черевики, і з ранку до вечора у неї з подругами тільки й точилися розмови, що про речі. Речі, речі, речі... Що є в універмазі, що бачили в комісійних... речі, речі, речі...
Батько, директор великого тресту, був завжди зайнятий по горло.
То було давно, в ранньому дитинстві, коли Ліночці він розповідав про громадянську війну, бої, Перекоп, про роки навчання на робітфаці, в інституті. Потім веселим, добродушним студентом він безтями закохавсь і одружився з дочкою відомого адвоката. І одразу повірив тому, що намагалася втлумачити в голову вся сім'я жінки. По-перше, що жінка його — неземна істота, по-друге, що тепер головним завданням його життя є вдовольняти всі її бажання, і, по-третє, підкоритись абсолютно її смаку в домашньому побуті. Спочатку це його просто тішило, потім він звик і навіть сам казав інколи з самозадоволенням:
— Бачили мого пса? Справжній англійський дог. Закладаюся на що завгодно, — в місті подібного нема.
— А який сервіз мені дістали, який фарфор — жінка у мене розуміється на цьому!
Але в нього це виходило навіть трохи добродушно і нікого не дратувало.
Жінка не терпіла ніяких його оповідань про роботу, про обов'язки. Це все він мусив лишити "на службі", а дома він був її чоловіком, готовим виконати всі примхи... Може, тому він усе менше й менше бував удома і лише по неділях любив вивезти в театр, прокатати на машині жінку і дочку. Обидві модно вдягнені, гарненькі, ні на кого не дивляться...
Особливо пишався дочкою:
— Ну, правда ж, красуня? А як грає! А як розмовляє англійською мовою і німецькою? Зовсім вільно!
Але Ліночка була по-справжньому розумна: багато читала, прекрасно вчилася, з матір'ю була далека, потай сумувала, що батько вже не розповідає про буряні юнацькі роки, і іноді дуже заздрила Тані. Вона швидко відчула, що зовсім не так треба було познайомитися з класом, і нічого в ній вже такого особливого нема, адже інші дівчатка і хлопці вчаться не гірше за неї і читали не менше. Їй дуже хотілося піти з Танею вдвох гуляти, розмовляти про найтаємніші мрії, які бувають у тринадцять років, і дізнатися, як живе ця худенька дівчинка з ясною, ласкавою до всіх усмішкою.
...Ліна сіла на камінь коло безрогих, побитих кулями диких кізочок, з сумною усмішкою глянула на руїни колишнього дитячого театру....
...Вона сиділа з тіткою в ложі бельетажа, але їй раптом стало сумно ще перед початком вистави.
Там, унизу, в ложі бенуар — директорській, коло сцени, — розмістилась зграйка хлопців і дівчаток. Це все були її однокласники, і серед них сиділа Таня. Вони всі сміялися, жартували, виривали у товстенької Рози програму, Ліда роздавала всім цукерки, там були і Володя, і Льонька, і Грицько, найбільші урвиголови і бешкетники, але сьогодні вони були гладенько причесані, і червоні піонерські галстуки були якось особливо охайно зав'язані.
Їй, Ліні, було б веселіше сидіти з ними, але вона не могла вільно зайти і сказати: "Добридень, от і я!"
Піднялася завіса. Ліна була набалувана московськими, кращими в світі театрами, а ця п'єса була посередня, і актори досить невиразні. Але от на сцену вибіг Василько — такий невисокий, стрункий хлопчина — і все вмить змінилося, все ожило, заграло. Ліночка, сама не помічаючи того, подалася вся вперед, і в залі всі хлопці і дівчатка з багатьох шкіл ніби завмерли.
— Чудесний актор! — сказала навіть тьотя. — Заради нього можна
дивитися всю виставу.
В антракті Ліна сама пішла в фойє і там, коло золотих рибок в акваріумі, зустрілася з Танею. Таня сяяла і променилася від якоїсь незвичайної усмішки.
— Правда, хороший Василько? — спитала раптом Ліна.
— Дуже хороший! — І, помовчавши, Таня спитала: — Ти вперше в цьому театрі?
— Вперше. Я дуже люблю театр взагалі і навіть боялася після Москви йти сюди.
— Ти багато бачила у МХАТі?
— О, майже все.
— Я теж дещо бачила. Мхатівці приїздили сюди. "Царя Федора", "Синю птицю".
— Ну, "Синю птицю" я бачила хтозна-скільки разів. А кого ти бачила у "Царі Федорі"?
І почалася розмова про улюблені п'єси, виконавців, і виявилося, що Таня хоча багатьох не бачила, але про всіх читала і знала дуже багато про театр.
Коли задзвенів дзвоник, Таня запропонувала:
— Ходімо до нас у ложу, там усі наші, ми розмістимося.
— Гаразд! — одразу погодилася Ліна, але зупинилася. — Незручно перед тьотею... Ти знаєш, після другої дії я прийду.
Вона справді прийшла до них у ложу після другої дії.
— От і Ліна! — привітно сказала Таня. — Сідай зі мною на стілець, ми не товсті з тобою, помістимося, і трошки нам поступиться своїм місцем Володя.
— Здрастуйте, — мовила Ліна, — я в захопленні від Василька, а ви?
— О, — багатозначно підвів угору палець Льонька, — не кажи цього при Тані, вона закохана в Василька.
— Справді? — спитала Ліна. І всі раптом почали сміятися, а Таня дуже почервоніла.
— Можливо, — призналася вона і, підморгнувши Льоньці, комічно в розпачі зітхнула.
Ліні дуже подобалося, що вони так просто всі тримаються, і, мабуть, там таки щось є, бо тільки Василько знову з'явився на сцені, як Таня вп'ялася в нього очима. Добре було б посидіти з нею десь у парку під каштанами і поговорити зовсім-зовсім відверто... Але сцена знову захопила всіх.
Василько сидить у тюрмі в пошматованій сорочці, охопивши тонкими руками коліна, зі скуйовдженим волоссям і палаючими сірими очима, він співає "Орлятко":
Орлятко, орлятко злети вище сонця.
І крила над степом розкрий!
Навіки замовкли веселії хлопці,
Один я лишився живий.
Орлятко, орлятко, ти пір'ям блискучим
Проблисни й затьмар білий світ.
Не хочеться думать про смерть неминучу
В шістнадцять несповнених літ.
Голос тонкий, як у підлітка, ламкий і нерівний, бринить так проникливо і так бере за душу, що дівчата починають підшморгувати носиками.
— Лідо, Лідко, дай хусточку, — шепоче Роза. — Лідко, дай хусточку, я забула свою.
А із сцени лунає палко:
Орлятко, орлятко, товариш крилатий,
Бурятські степи у вогні.
На поміч ідуть комсомольці-орлята
Й життя повертають мені.
Орлятко, орлятко, ідуть ешелони.
Незламна Республіка Рад.
Бо є у орлиної влади мільйони
В бою непохитних орлят!
Таня не відриваючись дивиться розширеними очима на сцену, і мимоволі в темряві Ліна бере її за руку, і отак, міцно взявшися за руки, вони сидять до кінця...
(Продовження на наступній сторінці)