Куліш почервонів. У нього було відчуття, що його коханка його зрадила і всі про це знають. Він узяв зошит, списаний її почерком, — чого це Опанас не переписав, на Каменецького понадіявся? — розкрив початок, кінець. О! Він добре знав і розбирав цей красивий, тонкий, дрібний почерк!.. "Прокинусь — пусто! Робота дожидає, треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться, чую, що й сама я пилом припадаю — дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу..."
Так. Це вона, її слова, її звороти, її проникнення у людський біль.
Але він стулив тонкі губи.
— Що ж, — мовив замислено Василь Михайлович, — шкода, що нема зараз з нами Марії Олександрівни, шкода, що вона хворіє і примушена лишатися за кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там — вільна, незалежна від тутешніх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь "из прекрасного далека", бачить ще яскравіше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона б не написала таку чудову річ, яку ми тільки-но прочитали — оці "Два сини".
— Мені здається, — сказала Надія, — це оповідання ще краще від того, що вона писала раніше.
— Добре, коли вже не гірше! — скептично процідив крізь зуби Куліш.
Не стерпів-таки — кинув гадючку. Надія з неприхованою злістю глянула на нього.
— Що ви, Пантелеймоне Олександровичу, — заперечив Білозерський, — такого про жінку-матір ніхто ще не писав, крім нашого Тараса Григоровича, звичайно, в поезії. Я розумію мою дружину, я сам не можу отямитися від цього враження. Наче всі наші бідолашні матері постали переді мною — мільйони матерів з їхніми слізьми, з їхнім безправ'ям. А хлопчики як вималювані! Це буде окрасою нашого журналу. А ще ж Марія Олександрівна пише, що закінчує невеличку повість — "Три долі".
— Незабаром уже вийде мій альманах "Хата", — сказав Kvліш. Йому нестерпні були ці похвали новому твору Марії, надісланому з-за кордону. Він хотів звести розмову на інше, але сам не стримався і додав ущипливо:
— Коло неї ж Опанас, так що пишуть, пишуть.
— Що ви хочете цим сказати? — скипіла знову Надія. Але Куліш нічого не відповів, тільки якось двозначне усміхнувся, мовляв: ви мене й так розумієте.
— Вона працює, як несамовита, — сказав Макаров, немов не помітивши камінця Куліша. — Де б не була, як би себе не почувала, щодня сидить і пише, і ніхто нічим її від роботи не відтягне. Хіба можна не захоплюватися такою людиною?
Чи він навмисне дратує?
— Я в своїй "Хаті" теж друкую оповідання Марка Вовчка "Чари", — вів далі Куліш, не повернувши й голови в бік Макарова. — На мою думку, це слабеньке фантастичне оповідання, я не вмістив його в "Народні", і вона навіть дякувала за це!
— Чого ж тепер друкуєте? — спитав Макаров.
— Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подобається, скажімо. Костомарову. У всякому разі, воно не гірше він решти творів, вміщених в альманасі, надрукувати можна. Хай читачі висловлюють свій присуд самі. Я вважаю, що після "Народних оповідань" особливого поступу нема, навіть в "Інститутці" я не вбачаю самостійної творчості. Крізь картину все ще проглядають натурщики і натурщиці, з яких Марко Вовчок списує свої етюди.
— Ви кажете так про "Інститутку"? "Інститутку", яку так хвалив і переклав сам Іван Сергійович Тургенєв! — схопилася Варвара Петрівна.
Куліш удостоїв її побіжним примруженим поглядом.
— Я сам дуже високо поставив Вовчкові оповідання, але вважаю, що це почин новому ділу, а що вийде — те побачимо. Ну, та мою думку прочитаєте в передмові до "Хати".
— Ви прочитайте це оповідання, — гаряче заговорила Надія, — тільки камінь може не зворушитися після нього! — Вона демонстративно встала і пішла з кімнати. — Мені треба до сина, пробачте, — кинула вона.
— Надієчко, розпорядись там чаєм, — попросив чоловік. Вона справді була вже неспроможна вислухувати єхидності Куліша, а крім того, прослухавши це без краю журливе оповідання, їй, молодій матері, захотілося швидше до свого хлопчика. Кілька хвилин вона сиділа коло нього, поправила ковдрочку, відкинула волоссячко з очей і, вже трохи заспокоївшись, пішла на кухню. Вона господиня, треба "розпорядитися" чаєм. Після чаю вийшли разом — Куліш і Макаров.
— Побоююсь, — сказав Куліш, — що наш майбутній журнал годуватиме читачів юшкою непевного смаку.
— Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й Марка Вовчка вже у Василя Михайловича.
— То лише для приманки читачів, а, певне, наш редактор у Кочубея говітиме, у Галагана сповідатиметься, а у Тарновського причащатиметься, щоб йому цей гріх відпустили.
"Що правда, то правда", — подумав Макаров, та мовчав, не хотів підтримувати Куліша.
— Але я дав сам собі слово стояти на сторожі простонародної прямоти в нашій українській словесності, щоб вона не зрадила свого величного тону правди.
Макаров знову ледь стримав себе, тільки плечем нервово здвигнув: "Хіба не найбільша правда у Тараса Григоровича і у Марії Олександрівни?" Розпрощавшись з Кулішем, міркував над тим же. Звичайно, Білозерський дуже-таки поміркований і догідливий з усіма і надто до українських панів прислухається. Але ж і Кулішеві волі не давай — таке тобі хуторянство розведе! Шкода, що Шевченко не може тепер за це взятися, та з його настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Ні, хай пише. От коли б Марія Олександрівна була іншої вдачі! З її розумом, смаком. Енергії, сміливості в ній багато, але лише в своїй роботі, в своїх творах. Вона стоїть зовсім осторонь від організаційних справ — ані тіні честолюбства і владолюбства. Вона б розсміялась, коли б їй сказали, що вона, найкраща письменниця після Шевченка, може і мусить стати на чолі журналу. Йому й самому стало смішно від цієї думки. Хоча й дуже вона змінилась за кордоном, але така діяльність аж ніяк не в'язалась із її принадним жіночим образом!
Дивно! Про те саме, тільки в іншому аспекті, думала Надя Білозерська.
Чому всім завжди заправляють чоловіки, а жінки — от тільки така незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостійними? Та й то вона самостійна, діяльна лише в своїй особистій сфері, в своїй роботі, в своєму писанні, а всі справи — видання, журнали, альманахи — то все ведуть чоловіки. Невже вона, Марія Олександрівна, така освічена, розумна, талановита, як ніхто з цих чоловіків, не могла б бути нарівні з ними? Нарівні з ними вирішувати, редагувати, організовувати, радити? Вона була б вище за них! А певне, вище!
Невже ніколи не зміниться життя жінки? І тільки досягне відносної самостійності, як оця, мила її серцю Марковичка, як одразу починаються плітки, пересуди, і що прощають або просто не помічають у звичайної жінки, те самостійній, талановитій уже поставлять у докір...
12
Марія, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзі:
"Ви б її не пізнали", — але вона й сама себе не впізнавала. Вона тільки відчувала внутрішньо, що заметалась, не може знайти собі місця, то їй хотілось на люди, то зачинялась від усіх і писала, писала. Опанас Васильович зауважував, що і тут, у Гейдельберзі, "як затята" вивчала мови — одразу учитель німецької, учитель англійської, учитель італійської.
— Ти й свою рідну забудеш! — процідив якось крізь зуби. Знизала плечима і нічого не відповіла. Але якою добірною мовою написала "Три долі"! Він навіть не "зчеркнув" нічого.
Як і раніше, закінчивши твір, сказала йому:
— Опанасю, друже, прочитай уважно.
Але не було вже в очах, як колись, учнівської тривоги: а що, як почне багато правити, заперечувати. А Опанас майже нічого и не поправив. Сумно було йому читати. Якісь нові нотки з'явились н оповіданнях, якийсь відчутніший дотик до людських почуттів і аналіз їх, наче щось сам для себе хоче вирішити його Вовчок. Хто ж для неї править за ідеал з цих трьох дівчат, що покохали одного парубка, який пустився берега від четвертої? Ні, нічого автобіографічного не було і в цих оповіданнях, але вона сама, Марія, була в кожному слові, її погляд, її подих, її думки, і у нього щеміло серце, коли він читав.
Навіщо вона пише тепер так багато і по-російськи? Але що він міг закинути, коли опинилась вона в такому товаристві, де з інтересом і з повагою ставились до українських її оповідань, до української мови, до України, — це ж бо були культурні, прогресивні люди, — але ж це не було їм рідне, не пекло, не боліло, як йому. Вони вважали її чудовою письменницею, — а якою — українською чи російською, — для них не мало тої ваги, як для нього.
(Продовження на наступній сторінці)