Маруся дивиться, не зводячи очей, і думає: вона, та свят Марія, сповнена найсвятіших материнських почуттів, відчуває, що щось незвичайне буде з її дитиною, в її очах і сум, і любов, і відданість. Але ж хіба вона знає про Голгофу?
Ні з ким не хочеться говорити про Мадонну, отак стояти, і дивитись самій, і ставати причетною до іншого, вищого життя.
Тут, у Дрезденьскій галереї, вона любить постояти .ще в одній залі, коло картини, біля якої гіди й туристи мало зупиняються, — картини, що зображує євангеліста Іоанна. Вона звикла, що на іконах, в підручниках "Закону божого", на молитовниках євангелісти старі, а художник Гваріччіні написав Іоанна молодим, сповненим сили, творчости й натхнення. Хочеться думати, Що він був таким насправді — письменником з палкою вірою і любов'ю до слова, бо це ж саме він наливав, що "вначале бє слово" і "слово бє бог".
"Боже ж мій, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в мене, як я хочу".
Він правий, Іван Сергійович, що немає нових сліп, а старі не годяться.
І, як завжди, пишеш одне оповідання, а вже майорять образи іншого, і гадаєш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закінчити, а оте, друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже не дає спокійно жити. Та й взагалі про який спокій можна думати, коли пишеш? Чудні люди! Вони інколи дивуються, що сидить Марія і мовчить. Коли б знали, скільки розмов уже вела сьогодні наодинці і від себе, і від них, своїх зараз найближчих — Галі, Грушечки, Павла Чорнокрила...
Вона переглядала прислів'я, добирала якесь слово, єдине їй зараз потрібне, і раптово відчувала, як її охоплює наче інше повітря, наче в інше життя вона переходить, її опановувала радість писання, радість якогось відкриття, нового зародження. Тільки б її ніхто не чіпав, ніхто не гукав, вона вже не чула гомону, голосів, усе, крім цього іншого подиху, ставало байдужим. То були найкращі хвилини, не відомі ні для кого.
Так само не відомий ні для кого у неї був свій лік часу. У художника будь-якого мистецтва — найчастіше по творах. Отак і вона вже давно стала лічити час для себе по творах.
Життя було до "Народних оповідань" і після них. Правда, це було датою і для Опанаса — надто вже виразну віху поставили вони в житті і круто повернули шлях. Потім — початок роботи над "Інституткою". Спочатку вона її назвала "Панночкою". Це було зв'язано з першим побаченням з Шевченком. Вона йому присвятила цей твір і вже довше і вимогливіше працювала. Писала і часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов читає його очима. Вона "Інститутку" свою вже зовсім інакше писала, ніж ті, перші. Тоді поспішала, наче хотіла, щоб швидше, швидше всі люди дізналися про них, не про оповідання ці, Марією Марковичкою написані, а про тих людей. Тепер справді, як сказала вона під час подорожі Івану Сергійовичу, та "слава" наклала велику відповідальність.
Вранці Марія встає, коли весь пансіон, у якому мешкають, ще спить. Ще сплять вузькі вулиці з темними будинками, ще не прокинулись ці темно-червоні гостроверхі будинки, від яких віє давнім життям, і тільки з садків долітають ранкові пташині заклопотані розмови, а вже потім лине гомін здалека, з тої сторони, де міститься ринок. "Ідіть просто в юрбу, не бійтесь. "Greibt mir hinein ins folle Menschenleben" (В життя людське чим більше заглядайте (нім.), — казав Тургенєв, цитуючи Фауста... Він іще в Петербурзі подарував їй гарне невеличке німецьке видання. Вона привезла його з собою.
У Дрездені зараз ярмарок, і Марія Каспарівна якось узяла її з собою. Певне, Маруся їй трохи заважала, бо Марусі цікаво було тільки дивитись та прислухатись, а Марія Каспарівна була заклопотана, щоб, скориставшись ярмарком, саме зробити "запаси" — це було цілком зрозуміло. Та упорядкований німецьким ярмарок аж ніяк не був схожий на ті пістряві базари на Україні. на гучні київські "Контракти". Перші дні в Дрездені їй здавалось, що й повітря тут інше...
Вона подумала тоді — це від мови, від чужої мови. Тепер вона опановувала з притаманною їй швидкістю і цікавістю цю чужу мову. З дитинства її вчили і німецької мови, але не так досконало, як французької, якою вона вільно читала і розмовляла.
Дивно, вона завжди робила записи там, у Києві, Качанівці, Немирові. їй Опанас привчив, а тут вона бачить стільки нового для себе, але нічого не записує. В її голові ще ті задуми і плани, які замайоріли ще там, удома, і ще виразніше, відчутніше те далеке і відмінне від цього життя, і коли й зароджуються нові задуми, то знову ж таки зв'язані з рідним, своїм. Але ж і Іван Сергійович пише тільки про російське, про рідне. І Гоголь писав "Мертві душі" у Римі. Батьківщина є батьківщина...
Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякі з них схожі в чомусь на похмурий Петербург, а інші — зовсім середньовічні, вузенькі, з старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давніх-давен, і от вони всі на очах починають щоденне звичайне своє життя.
Поспішають заклопотані хазяйки, служниці. До будинку, де вона мешкає, іде солідно, наче якийсь професор, кухар їхнього пансіону. З почуттям власної гідності, але люб'язно, він трохи піднімає капелюх — він примітив цю молоду даму, бачив її не тільки в пансіоні, а й стрічає вранці саму.
— Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна пані (нім.)
Цей "пан", гер кухар, і покоївки, усі служниці і служники, перед якими часто просто-таки ніяковіють приїжджі з Росії, які вони не схожі на тих наймичок, парубків і дядьків — поміщицьку челядь по селах і в містах, що змальовує вона в своїх творах! Деякі критики їй дорікають, що наділяє вона їх надто тонкими почуттями, не властивими простому народу. Неправда, неправда — і горе, і біди, і кохання у них щирі, глибокі і безкорисливіші, — а певне безкорисливіші, на біду ж собі, — ніж у панів. Хіба вигадала вона з голови долю "Козачки" і зараз переживає за Чорнокрила? Навіть міцніше там у них кохання, ніж у тому оточенні, серед якого сама виросла.
А може, вона сама надто багато надає ваги коханню, якомусь незвичайному коханню, про яке мріяла, як кожна дівчина, і, може, так буває завжди, що, коли віддаєшся заміж, — насправді все не так? Ні, ні, вона не нарікає на Опанаса. Він їй здався кращим за всіх, кого досі зустрічала, і вони були друзі, і він був закоханий, але ж зовсім не так, як вона пише сама. А чоловіком він ставав усе нуднішим і нуднішим, а їй дорікав, що вона надто холодна й спокійна. "Така вродилася!" — інколи весело, інколи ображено відповідала. І звикла вже так і триматися. Та щось, щось змінилося за останні часи. Надто вже багато чоловіків почали упадати за нею, незважаючи на її "холодність" і неприступність.
Вона, звичайно, не знала, що її "холодний" спокійний зовнішній вигляд говорив не про відсутність почуттів, а тільки про те, що вони ще не розбуркані, і це інстинктивно відчувалось і манило до неї і трохи все-таки хвилювало її саму.
Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи отак на самоті, вона думала не про кохання Павла і Варки, а про себе... От про це вона вже нікому не напише... Ну, що за думки безглузді! Треба швидше дати поснідати Богдасеві, поснідати самій з Опанасом і сісти за працю.
Як їй хочеться багато написати. Коли б тільки не заважали люди, а з "дурними" своїми думками вона й сама впорається. Вона вміє. Про це й Опанас не знає — отак збоку глянути на себе і нещадно знайти не тільки слабкі, а навіть смішні свої риси. Сама з собою вона зовсім невисокої думки про себе. Вона не боїться картати себе тільки перед Іваном Сергійовичем, щодо своєї праці, звичайно. А може, це саме й збільшує його симпатії до неї?
Зараз вона про це не думала. Просто їй хотілося бути з ним гранично щирою.
Вона тільки пізніше стала усвідомлювати, що саме ця щирість діяла на всіх дужче, ніж найтонше кокетування. Це було вже пізніше. Інколи навіть як зброя.
* * *
А Опанас Васильович почувався ще гірше, ніж у Петербурзі. Одне заспокоювало — усі жінки, опинившись за кордоном, тримались далеко самостійніше й вільніше, ніж удома. Він з Марусею вже зробили деякі невеличкі подорожі в сусідні міста, курорти, і скрізь, де не стрічали своїх співвітчизників, він підмічав, що тут "барині" верховодять. Але ж Маруся не "бариня". Вона й тут сидить і працює, та якось упевненіше, категоричніше, відстоює свої права на свій час, свої бажання, нові знайомства.
І все частіше й частіше згадує він той "загублений paй" — тихий Немирів, куди тепер пише товаришам, колегам, і які, певне, заздрять йому, що він за кордоном... Поїхав би він кудись або в Полтаву, або в Чернігів, працював би десь у газеті, мандрував би по рідних околицях, а не по Саксонській Швейцарії...
Але ж Маруся тільки розпочала лікування. Щось досі їй не дуже кращає. Усі дами переконують, що коли спочатку стає гірше, то потім обов'язково буде краще. Що ж — "дамам" завжди все видніше, вони будь-якого лікаря заступлять.
Та ще оці постійні підрахунки.
Грошей обмаль. Треба весь час просто копійки лічити і заощаджувати на всьому — до чого він все життя мав презирство, щоб не сказати більше.
(Продовження на наступній сторінці)