І раптом Марія відчула, як ще ніколи, — вона зовсім серед своїх! Не в мріях, не в планах! Оце її "сьогодні", отут її робота, її місце в житті.
А будинок на розі Литейного знову ставав центром бойової російської літератури.
* * *
Вранці Митя трохи спізнився на сніданок. Марія уже хотіла спуститися до нього, як він сам вбіг до кімнати.
— Марі! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов книгопродавець Звонарьов і сказав, що Некрасов бажав би побачитися зі мною для розмови про збірник, який хоче видати. "Якщо бажаєте, — сказав він, Звонарьов, — Микола Олексійович самі приїдуть до вас, а якщо ваша — себто моя — ласка, то просять пожалувати сьогодні ж уранці до них, до Некрасова". Я відповів, що "пожалую" сам, і зараз їду. Руку на щастя. Марі! Я поспішаю!
— Ой, як добре! Але ж ти не снідай! Випин хоч молока!
— Потім, потім.
— Ні, ні, випий швидше, це хвилинка. І хай щастить! Я чекатиму тебе вдома!
Він на ходу поцілував її руку й побіг.
Боже мій, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе винною, що через неї він лишився без певної роботи у Благосвєтлова! Та хіба ж не там, з Некрасовим, Салтиковим, Слєпцовим місце Миті, критика Писарєва! Ой, хоч би все було гаразд, хоч би Салтиков не мав зла на Митю за його гострі статті проти нього, Салтикова. Але ж то було давно! Що й казати, хіба Митя не помилявся у своєму запалі? Але ж, певне, коли Некрасов надумав запросити Митю на головного критика в "Отечественных записках", то це вже він погодив і з Салтиковим, і з іншими. А що це за збірник? Це, мабуть, поки все налагодиться з журналом? Не може Некрасов сидіти без діла, справжнього, потрібного діла! Хай що завгодно кажуть про нього — але хто б міг у сучасних умовах, попри всі перешкоди, зробити це для літератури? Яка "зміїна мудрість", як сказав якось Салтиков про Некрасова, потрібна у взаєминах з цензорами! А його ставлення до авторів!..
Як старий боєць, він збирає свою когорту. Звичайно, він перетворить ці нікчемні "Отечественные записки" теж у бойовий передовий орган, у цьому в Марії нема ні найменшого сумніву. Некрасов — великий стратег. А з авторами — їй же богу, як капельмейстер, добирає свій оркестр — з різними інструментами, різними голосами цих інструментів, а все разом залунає, як симфонія. Йому спало на думку запросити Писарєва! Марія не встигла й слова про це сказати, хоча йшла спеціально для цього.
І невже треба "прощати" чи "не прощати" цій людині, цьому найкращому поетові в Росії і карти, й інші "гріхи"? І знову поверталася до думки: "Ну як міг не прийняти його Герцен у Лондоні? Чому вони зовсім розійшлися з Тургенєвим? Ну, хай би різні святенники жбурляли каміння в Некрасова, але ж вони, вони?.."
От і вона "розійшлася" з Тургенєвим. І Герцен не може простити йому відповідей у сенаті... Вона згадувала, аналізувала, якось намагалася відволікти думки, бо дуже хвилювалася, непокоїлася, як там Митя, як відбудеться це важливе перше побачення. Такі ж складні людські душі. Іноді якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть — і потім роки непорозуміння, навіть і тоді, коли нема протиріч. Ні, між Герценом і Тургенєвим не просто якийсь випадок, там значно глибша різниця світоглядів... Але ж Митя і Некрасов мусять, мусять порозумітися!
Вона то підходила до вікна, то сідала за їхній спільний робочий стіл, але не робилося нічого, то підходила до піаніно — хазяйського піаніно. Вона зраділа, коли вперше побачила його, і знову подумала: "Приїде Богдась, вчитиму його .музиці". Богдась був зараз із бабусею в Орлі.
Взяла кілька акордів. Але, звичайно, й не гралося. Господи, боже мій, хоч. би все було гаразд у Богдасика й Миті!.. І сама здивувалась, як це так подумалось поряд — Богдасик і Митя!.. Наче за Митю так само відповідальна, як за Богдасика. Підійшла знову до вікна. Яка холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло...
Вона сама здивувалась тій радості, з якою побачила нарешті високу струнку постать Миті. Його наче вітер підганяв, такими швидкими кроками поспішав він.
— Ну як?
— Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука...
— Що ти? Він тільки спитав мене, де ти живеш. Ну, розповідай усе докладно!
— Знаєш, я чесно признаюсь тобі: одразу Некрасов мені просто жахливо не сподобався, мені здалося в його обличчі навіть щось фальшиве. Ні, ні, не лякайся, за кілька хвилин розмови переді мною виявився такий чарівний діяльний розум, що враження зовсім змінилося, навіть стало соромно мені. за. перше! А може, я просто відвик від такої простоти? Вона мені здалася неприродною, але ж за кілька хвилин я зрозумів — це не вимушено, він справді такий: розумний, простий, діяльний, Ми довго розмовляли.
— Дуже довго, я вже почала хвилюватися.
— З ним цікаво було говорити зовсім одверто, говорити й про журнал, який він редагуватиме, певне, з наступного року. Він сподівається, що незабаром дадуть остаточний дозвіл на цю комбінацію — він і Краєвський. Говорили й про сучасне становище літератури. А конкретно практичний наслідок нашого побачення — Некрасов запропонував мені написати для збірника, який він, хоче видати тепер, дві-три статті аркушів на десять.
— Ой, як добре, — аж зойкнула Марія, — про що ж?
— Оце головне! Про що я сам хочу! Я сказав, що напишу про "Дым". Звичайно, я хочу про "Дым" написати. Потім про роман Андре Лео, а ще про Дідро — я це давно про себе замислив, про Дідро написати, а про Андре Лео саме на часі. Некрасов дуже все схвалив. Я запишався і попередив, що мені в "Русском слове" платили не менше як по 50 карбованців за аркуш і менше я не візьму, я вирішив одразу домовитись, а Некрасов раптом сказав, що він ніколи не наважиться мені платити стільки.
— Він сказав тобі так? —перелякалася Марія: чого ж він радіє, Митя, хай би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла сказати це.
— Еге ж, він сказав саме так, і що норма в збірнику за аркуш буде мені 75 карбованців. Ну, я погодився і на це!
— А ну тебе, ти мене перелякав!
— Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого існування, а для статей треба буде від них відмовитися. Некрасов запропонував одразу дати скільки мені треба, але я відмовився, навіщо одразу починати з авансів? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов просто силоміць дав мені записку — в разі потреби видати мені негайно 200 карбованців — от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвіна й Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладів "для існування" більше не візьмемо!
— Я така щаслива за тебе!
— Це все через тебе так добре обернулося — із Благосвєтловим порвав, і з Некрасовим зійшовся! А він передав тобі вітання і сказав, що чекає на роман. Послухай, та у нас же багато роботи!
— І треба все встигнути! І Жюля Верна я обіцяла Етцелю не тягти. Ой! — Марія аж за голову схопилась обома руками.
— Марі, все встигнемо.
— Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе підганяю. Головне, твої статті чекає Некрасов! Які вони були потрібні одне одному! Здавалося їм — як двоє чесних трударів літератури...
9
— Ти його любиш? — спитала Сонечка Пфьоль.
— Кого? — не зрозуміла одразу Марія.
Перед тю майнуло обличчя Саші.Але ж його нема. Нема.
— Як кого? Митю Писарєва!
Марія глянула замислено й відповіла не одразу.
— Ні, звичайно, ні. Що ти? — і додала сумио: — Це зовсім інше.
Вона розуміла, таке питання цілком природне. Та хіба було щось схоже в її ставленні до "братика" Миті з її почуттям, її нестримним коханням до Саші? Саме нестримним, попри всі роздуми, розголос, лють його матері... А що з Митею? Майже цілий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навіть дивно — вони можуть працювати за одним столом! В"н так заступився за неї у Благосвєтлова, порвав з ним, почув немало єхидних ущипливих натяків, та не звернув на це ніякісінької уваги!
Після її вільного, самостійного життя за кордоном про неї взагалі бозна-що плели з легкої руки Куліша. Хай плетуть. Вона звикла.
Ніхто ж не знав, як щовечора вона виштовхує Митю "з неба на землю" — на нижчий поверх у його маленьку кімнатку. Зовсім не тому, що боїться поговору. Тепер-то вона зовсім цього не боялася! Вона боялася зради Саші.
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Наче молоточком, відбивалися рядки Лермонтова.
Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотності. Певне, так боялася, як кожна жінка.
Інколи жінка, вдова, що загубила коханого чоловіка, раптом невдовзі виходить знову заміж, і її всі ганять та гудять: "Як швидко вона забула". А до того ж часто не може бути й порівняння між першим та другим, і почуття зовсім не ті. І лише деякі чутливі люди розуміють — це від страху самотності.
Але ж Митя...
Ні, вона не порівнювала, вона знала, що саме Митя вище всяких порівнянь. З його дитячих років вона ним милувалася, дивувалася з його розуму, його розвитку, його чесності й щирості... Його й не треба, і не можна було ні з ким порівнювати.
— Коли б ти знала, який він... — роздумливо сказала Марія Соні.
(Продовження на наступній сторінці)