— А сцени у Губарьова? Ти не обурюєшся проти них? Навіщо він так вивів революційне настроєних людей?
— Ну, знаєш, дурнів і в олтарі б'ють! Не сприймай так прямолінійно. Мені здається, він вивів таких дурних, щоб його не запідозрили в тому, що він надто почервонів, полівів себто, змалювавши так блискуче Ратмірових. Адже основний удар праворуч, проти них!
Того ж дня Марія подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер Тургенєв.
Митя жадібно прочитав його. Спочатку задоволення засвітилося в його очах, які нічого, нічогісінько не вміли ніколи приховати. Та за якусь хвильку він явно зажурився.
Він простягнув листа Марії, від неї у нього не було таємниць. Марія так само, як і він, нетерпляче почала читати:
"Шановний пане Дмитре Івановичу! Я пробув у Петербурзі так мало часу на зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього — по розтопленні того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний, коли б і не зійшлися б, то поговорили б одверто. Я ціную Ваш талант, поважаю Ваш характер..."
Рука Марії мимоволі підвелася і розкуйовдила Митине хвилясте волосся.
— Бач. як пише! Я теж — "ціную Ваш талант і поважаю Ваш характер", — усміхнулась вона йому й читала про себе далі:
"...і, не поділяючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам причину моєї незгоди — не від надії повернути Вас, а маючи на меті скерувати Вашу увагу на деякі наслідки Вашої діяльності. Я не знаю, коли я потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться виїхати за кордон і дістатися Бадена, я з істинним задоволенням побачився б з Вами".
Звичайно. Миті треба за кордон. Відпочити. Побачити світ.
І однаково серце Марії защеміло. Не може, не може вона їхати навіть із ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз.
Що він пише далі, Іван Сергійович?
"Я поставив собі цими днями питання: яке враження справив "Дым" на Вас і на Ваш гурток — чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова і чи не застили ці сцени для Вас зміст усієї повісті?
За всіма звістками, що доходять до мене, "Дым" збуджує мало не ненависть та презирство до мене у більшості читачів: двітри статті, які мені довелося прочитати, — у тому ж дусі. Я не можу не бути справедливим до себе —
Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt —
Und was ich gemalt hab'— hab' ich gemalt ,
(Не стану за працю себе вихваляти:
Я те змалював, що зумів змалювати.
Гете. (З нім. переклала Наталя Забіла.)
а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не відчую ніяковості, коли б і Ви відгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, — бо, хоча я, з одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, дає лише ті плоди, які йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собі ніяких ілюзій щодо свого таланту — мого дерева, — я бачу в ньому досить звичайну, ледь прищеплену, російську яблуню. В усякому разі. Ваша думка — якщо вона буде висловлена і мотивована, однаково буде приємною".
— Бачиш, він хоче з тобою ближче спізнатися, — мовила Марія.
Так, Іван Сергійович жадає знати думку Миті. Він з Митею розмовляє "на рівних". І раптом боляче вколов спогад — до Саші він завжди ставився дуже, дуже приязно, але яка різниця! Та що там! Хіба він так чекав думки навіть Добролюбова і Чернишевського!
— Він тебе цінує більше за Добролюбова та Чернишевського, — сказала вона. — Тих він не любив і зовсім не виявляв бажання зійтися ближче. Він сам мені розповідав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: "Ви просто змія, а Добролюбов — очкова, але є ще й гримуча — це юний Писарєв — той сповіщає про своє наближення".
Митя розсміявся, а потім сумно мовив:
— Яка там гримуча! Про Тургенєва треба писати на повну силу, а я ще неспроможний.
— Але ж ти відповіси йому?
— Безперечно. І я не приховаю свого першого враження від роману. Я гадав, що наше особисте знайомство обмежиться моїм діловим візитом. Слово честі. Марі, його лист для мене несподіванка — значить, він пам'ятає про мене, не хоче забувати, і мені було б цікаво поговорити з ним. Та ти ж знаєш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й ніколи. Хіба мене випустять?
Про це Митя написав на початку свого листа Тургенєву і все-таки не міг не написати хоч кілька слів про новий роман, з відвертістю, яка знову і схвилювала, й полонила старого письменника.
"Я, напевне, не писатиму про "Дым", принаймні тепер, — писав Митя. — Не буду з двох причин. По-перше, мені необхідний деякий простір, щоб я міг висловити ті думки, на які мене наводить Ваша повість. А цього простору в мене нема, тому що на моєму журналі лежить рука попередньої цензури".
О, ця цензура, найлютіше зло, що не тільки гальмує, а спотворює все в літературі!
"По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати добре і захоплююче або зовсім не писати. А я весь цей час, уже близько півроку, відчуваю себе нездатним працювати так, як працював раніше у зачиненій клітці. Вся моя нервова система струшена переходом до волі, і я й досі не можу оправитися від цього потрясіння. Ви бачите самі, як недоладно написано цього листа і як тремтить моя рука. Я почекаю писати про "Дым", поки не відчую себе спокійніше й міцніше. Але я передам Вам, наскільки зумію, основні риси мого погляду на Вашу повість".
І він одверто написав про те, про що говорив і Марії, і що сцени у Губарьова аж ніскілечки не завдають йому прикрості, і так само навів прислів'я: "Дурнів і в олтарі б'ють".
"Я сам, — писав він, — глибоко ненавиджу всіх дурнів взагалі і особливо глибоко ненавиджу тих дурнів, які прикидаються моїми однодумцями та спільниками. Далі, я бачу, що сцени у Губарьова складають епізод, пришитий до повісті на живу нитку, напевне. для того, щоб автор, скерувавши всю силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рівноваги і не опинився в невластивому йому товаристві червоних демократів. Що удар дійсно падає праворуч, а не ліворуч, на Ратмірова, а не на Губарьова — це зрозуміли і самі Ратмірови..."
До речі, про те, що це зрозуміли самі Ратмірови — Іван Сергійович дізнався одразу. Він сам знав, як вони йому добре "вдалися" в. романі, і як він влучно поцілив! Йому розповіли знайомі: "справжні" генерали так образилися, що, зібравшись у Англійському клубі, ухвалили написати автору колективного листа з рішенням виключити його зі свого товариства! Тургенєв шкодував, що Сологуб переконав їх, що це просто безглуздо, і відмовив це робити. А Тургенєв сміявся і скаржився друзям: "Не можу простити цього Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в золотій рамці на стіні повісив би!"
Звичайно, ні Писарєв, ні Марія про це не знали.
А над листом Писарєва Іван Сергійович замислився. Той напрямки писав: "При всьому при тому "Дым" мене рішуче не задовольняє: він уявляється мені дивним і зловісним коментарем до "Отцов и детей".
І він знову писав так, як казав Марії, про Каїна і Авеля, і невже перший і останній Базаров умер у 1859 році від порізу пальця або переродився в Біндасова. Але ж у Писарєва ніяких сумнівів не було, що Базаров існує, як же Тургенєв його не примітив? Не міг він не написати й про те, що його дуже здивувала і ущипливо вразила в кінці повісті одна "глибоко фальшива та несподівано солодка рулада". "Ви, без сумніву, зрозумієте, про що я кажу. Це, звичайно, дрібниця, але я рішуче не розумію, як це вам спало написати таку дивну фразу?"
— Ти натякаєш про "царське слово"? — спитала Марія.
— А звичайно, — пам'ятаєш, як у нього: "... і лише одне велике царське слово "воля" витало, як божий дух, над водами". Ну, просто соромно за нього!
— Я певна, це вставлено для цензорів. Але ти правий, треба було обійтися без цього.
Згодом, в окремій книжці, що вийшла незабаром, вони обоє з задоволенням побачили, що цієї "солодкої" рулади немає, та й у відповіді на цей лист Тургенєв пояснив Миті, чому він написав її, так, саме так, як і припускала Марія.
Іван Сергійович писав, що від душі хотів би продовження знайомства і принаймні листування, поки не побачаться.
На жаль, вони не побачилися з причин, незалежних від них. Трагічних причин.
6
Марія вже помітила: після кожної зустрічі з Благосвєтловим Митя повертається сердитий та роздратований.
— Він не вносить у нашу справу ані розуму, ані таланту. От раніше він був інший. Коли я починав тільки працювати, він добре вплинув на мене, щоб я зрозумів, у чому саме полягають обов'язки чесного літератора, і я зрозумів, — літератор, однаково, чи критик, чи письменник, не повинен бути схожим на лагідне телятко, що смокче двох, а то й трьох чи чотирьох маток. А наші російські письменники — аби гроші платили! Як шевці, хто купує, тому й продають. Знаєш, Марі, я радий, що ти не дала свої твори Каткову. Такої поведінки колись навчав мене Благосвєтлов. Він тоді прихильно ставився до мене.
— А що з "Русским словом" було б без тебе? — заперечила Марія. — Хіба журнал набув би такого значення?
— Ну, не тільки без мене... Ти не згадала Зайцева, інших.
— Гаразд, тим більш обурливо... Що Благосвєтлов без вас? А як він з вами поводиться?!
(Продовження на наступній сторінці)