Серед хлопчаків, товаришів сина, був один, на ймення Гринь, жвавий, меткий хлопчисько. Він не вилазив з Заблудовської друкарні, скрізь сунув свого носа. Потроху і його втягли в роботу, і Іван Федоров покладав на нього великі надії.
Через вісім місяців, у березні 1569 року, вийшла з друку перша руська книга в Литві — "Учительне євангеліє". І знову, як і в Москві, після випуску першої книги, доля ніби почала глузувати з першодрукаря. Покинув Івана Федорова помічник і друг Петро Мстиславець. Його переманили до себе багаті віденські купці Мамоничі. Та в Івана Федорова були вже учні ж інші помічники, і він виконував те, про що сповіщав у першій заблудовській книзі від імені видавця "гетьмана найвищого великого князівства Литовського, його милості пана Григорія Олександровича Ходкевича", який обіцяв: "А я про інші книги помишляти буду і коштів моїх на те не пошкодую і скоро їх друкувати дам". Така обіцянка надавала нових сил Іванові Федоровичу Москвитіну, як його тепер звали.
Через рік вийшла з заблудовської друкарні і друга книга. Але за цей рік трапилася велика подія в житті Литви, Польщі та України. Відбулася у 1569 році Люблінська унія. У місті Любліні, на сеймі, підписали союз — унію між Литвою та Польщею. Сейм постановив, що Україна, яка була під Литвою, тепер відходить до Польщі. Отож до Польщі відійшли Волинь, Поділля, Київщина. Поки не підписали цієї унії, Григорій Ходкевич боровся проти неї. Він знав, що панська Польща всіма силами запроваджуватиме свої закони та звичаї на українських землях. Та це загрожувало найбільше простому людові, а не великим панам, таким як Ходкевич. Він почав вагатися, не об’єднав незадоволених, не повстав проти Польщі. Унію підписали і ніби обрубали крила Ходкевичу.
Ходкевича не пізнавали його близькі. Він повернувся з Любліна прибитим, дряхлим, хворим дідом. Іван Федоров чекав нових розпоряджень. Книги — це ж була зброя його народу проти іноземних загарбників, він був теж борцем! Але гетьман Ходкевич його не кликав. Він взагалі майже нікого не хотів бачити. Іван Федоров сам пішов до нього. Хлопці нетерпляче чекали його. Вже й ніч настала, а він усе не повертався з панського замку. Полягали спати. Не чули, як прийшов батько. І раптом дивні звуки збудили Івашка. Він підвівся на ліжку, почав прислухатися й приглядатися в той куток, де спав батько. І побачив, що голова батька — велика, з хвилястим волоссям — труситься від стриманих ридань. Він плакав! Так, батько, великий, розумний батько, що перший надрукував книги в Москві, що перший надрукував книги тут, гірко плакав уночі, ховаючи лице в подушку. Може, образив його чим пан гетьман Ходкевич? Може, прогнав його від себе, як прогнали московські попи та бояри? Знову доведеться їм мандрувати, кидати теплу хату, розкішний парк коло замку, де крадькома любили бігати хлопці. Івашкові зробилося жалко і себе, і тата, але він не насмів розпитувати його і, сам того не помічаючи, в сльозах заснув.
Уранці батько говорив і з ним, і з Грилем, як з дорослими.
Ні, не образив його нічим пан Ходкевич, ні не прогнав його, навпаки, дарує він йому хутір коло свого маєтку і землю, дідичем робить.
— Як добре, тату! — аж скрикнув від задоволення Івашко. — Свій хутір! Земля! Ми самі хазяї!
— Добре? — спитав батько серйозно. — Хутір, земля — будемо орати, сіяти... А як же те насіння, що розсівав я досі між людьми своїми книжками? А як же ремесло моє художнє? На рало змінити?
Не хоче пан гетьман більше друкарню тримати, книжки друкували... Постарів, знесилився, зневірився — навіщо йому ця морока? Доживатиме свій вік спокійно.
Хлопці замовкли, принишкли. Мовчазний ходив батько. Цей радісний вигук Івашка, коли почув той про хутір, ця втіха дитяча краяли йому серце. Та й у самого вже срібло пробивається на скронях. Треба подбати про затишний, спокійний куток на старість.
А перед очима раптом з’являється худа, висока постать старого Максима Грека, виснажене жовте лице і полум’яні очі.
— Рабе лукавий та ледачий,— немов чує він голос старого Грека, який розказував йому давню притчу,— навіщо талант, що дав я тобі, закопав ти у землю?..
Невже кине він оці матриці, шрифти, цей верстат, книги, книги... і оратиме, засіватиме землю і дбатиме лише про свій кусень хліба? Він дивився на роботу рук своїх, потім поглядав на Івашка, і гіркі сльози текли по його обличчю.
Він ще жив у Заблудові, коли помер старий Ходкевич.
І тоді він сказав рішуче і своєму синові, і синам Ходкевича:
— Не личить мені в оранні та сіянні насіння життя своє коротати. Замість рала в мене ремесло художнє, замість насіння житнього — духовне насіння повинен я по світу розсівати... і всім роздавати духовну їжу.
Зворушливо прощалися заблудовські жителі, сини Ходкевича, їхні помічники, уся челядь з натхненним друкарем. Дивувало усіх, що не спокушає його мирне, забезпечене життя, що міняє він це життя на невідоме, повне тривог і пригод. Дозволили йому взяти все з друкарні, вирядили його добре в дорогу.
Зарипіла гарба з верстатом та іншим приладдям. Вклонилися друкар Москвитін і два його юні помічники та й почвалали потихеньку в далеку путь — за п’ятсот верст в українське місто Львів.
Ліси, болота, обшарпані села, деякі зовсім вимерлі від якоїсь страшної пошесті, залякані, пригнічені люди — отакий був їхній невеселий шлях. За Любліном пішли пагорки, горби, густі ліси, стрімкі річки — це вже була Галичина— "Червона Русь". Частіше на шляху траплялися багаті замки польських магнатів.
Хлопці як хлопці, розважаються усім, що побачать, радіють з того, що у велике місто йдуть. А на батька глянуть — уперто зсунуті брови на переніссі, очі замислено-натхненно дивляться вперед.
Борець і сіяч.
У СТАРОВИННОМУ МІСТІ ЛЬВОВІ
На пагорках, оточених високою міцною стіною від нападу ворогів, височів Львів — місто, що його збудував для сина Лева у XIII столітті князь Данило Галицький.
Перехрестилися подорожні, в’їхали в міські ворота. Відразу у хлопців аж очі розбіглися. Скільки людей, який гомін навколо! І люди в різних чудових вбраннях, несхожих на їхній московський одяг.
— Ой, сорочки які вишиті! — шепочуть хлопці, дивлячись на барвисте українське вбрання дівчат.
Українські, польські, єврейські, грецькі, вірменські, німецькі слова, слова багатьох інших мов лунають на вулицях. А вулиці рівні, зелені, а будинки кам’яні, чисті.
— Куди це ми потрапили? — питає Івашко.
Іван Федоров знав від Ходкевичів, що Львів — велике і багате місто, де ведуть торгівлю купці з різних країн, де багато монастирів і церков, де живе сила ремісників. Знав він, що має місто пільги і привілеї від польських королів і за це королі мають від міста немало грошей. Городяни міста Львова обирали собі самі міського голову — "бургомістра".
З цікавістю глянули на великий кам’яний будинок з баштою — ратушу, там засідали бургомістр і радники. Хлопці дивувались левами перед будинком.
Нічого, що такий довгий шлях. У такому місті, напевно, потрібна робота друкаря. Хлопці вже ладні забути всі прикрощі шляху, тільки б швидше побігти на величезний львівський ринок, де, мабуть, є все, чого тільки могло заманутися людині: і східні товари — барвисті тканини, килими — і вина, і хутра з півночі, і різна зброя, і овочі, і ласощі — усе, усе!
На вулицях Львова, на його майданах, а особливо на ринку, завжди було повно люду, а в той день було ще й свято.
— Може, це тільки в свято так? — спитав Івашко, але не встиг почути відповіді і замовк.
Саме повз них проходила зараз незвичайна процесія.
— Дивись! Хлібина! — захоплено вигукнув Гринь.
Перед великою лавою людей несли корогву, а поряд з нею,
на довгій палиці, величезну дерев’яну пофарбовану хлібину.
— Це іде цех пекарів,— пояснив якийсь доброзичливий стариганчик у довгих панчохах і купецькій широкій, але куцій чи то кофті, чи то жупанчику з коміром, оздобленим хутром.
За пекарями йшли кравці з своєю корогвою та з величезними ножицями, якими можна краяти одяг велетню. Далі — шевці з черевиком, мабуть, з ноги того ж велетня. За ними — гончарі, ковалі, теслярі, цирульники.
Ремісники об’єднувались тут по цехах.
На свята цехи проходили містом, кожен під своїм прапором і знаком свого ремесла.
— Тату, а друкарі тут є? — спитав Івашко.
Той же стариганчик, очевидно якийсь дрібний купець, похитав головою. Та батько усміхнувся своєю доброю посмішкою:
— Будуть і друкарі. А ми з тобою хто?
Цікавий стариганчик устряв у розмову. За кілька хвилин подорожні зі своїм возом вже повертали на Підзамче. Квартал, де жили купці та ремісники.
У Львові оселився перший друкар.
У лютому місяці 1574 року, через десять років після надрукування першої книги у Москві, вийшла у Львові перша друкована книжка на Україні.
(Продовження на наступній сторінці)