Еге, а вони скажуть, що надмірна індивідуалізація — заперечення комуністичної ідеології майбутньої людини. То що це, комунізм — уніфікація особистостей? Це ж назадництво, зворот до примітиву! А врешті — який комунізм? Де він? У економіці — державний капіталізм, "царство інків", а в практиці кожного члена комуністичної партії — неприхована жадоба вигідного побуту, щоб було краще, ніж у безпартійного загалу. Він хоче мати все окремо, а не комунальну кухню на сім родин… Наче сліпі всі. Ніхто не бачить, що ні в теорії, ні в практиці, ні в майбутньому ніякого комунізму не видко. То чого ж так себе звуть?
От, цікаво, чи вже Зіна повернулась із Галичини? Гаїна почуває потребу її бачити… І дещо б купити в Києві, бо в її кімнаті ще нічого нема. Якось мусить прилаштовуватися на зиму й калатати далі це немайбутне існування...
29
Як це вам подобається? Майя не тільки хвалиться, а й справді завела собі роман на повну губу. І так безсоромно, на очах у всіх. Ці демонстративні появи на виставах разом із головним інженером, ці прогулянки на будівництво…
Звичайно, вона може це робити, — але при чому тут Микола? Чому має вона удосконалювати свою теорію "вільного кохання", як дружина товариша Мадія, викладача історії в середній школі Вознесенського? Чого було йти до загсу, коли видно й їй, не тільки йому, що то — порожня формальність, а жінкою й чоловіком їм ніколи не бути? Досі в Миколи була ще ілюзія, що Майя через якусь "демонічну" закоханість женеться за ним і не випускає із своїх пазурів. В цьому, — признайся, Миколо! — була якась частка й приємного лоскоту, хай і незначна. А все ж вона виправдувала цю Майїну навратливу поведінку. Тепер...
— Ти могла б зостатися й дівою, — насміхався Микола, скоса позираючи, як вона чепуриться на чергове засідання, одне з тих, що кінчалися таємничою прогулянкою із головним інженером на будівництво. — Вільно! Чи я тебе силував зо мною розписуватися?
— Я не діва, я маю дитину, до твого ласкавого відома, — не відвертаючи голови від дзеркала й вищі-пуючи пінцеткою брови, огризалася Майя.
— В старовину діва була не та, що не мала дитини, а саме та, що вродила, — неквапливо філософував Микола. — А що ти давно порвала із дрібнобуржуазними забобонами й для тебе не існують закони їх моралі, то я, на твойому місці, керувався б зручнішою. Ну, що ж, дитина не сором, може гордість. Я знав одну жінку, що назвала дитину своїм прізвищем, по-материному: Іван Варварович. От і ти: назвала б Жовтень Майєвич! Як чудово! І не конче було гнатися на край світу за нещасним Мадієм.
Майя не тратить своєї самовпевнености від такого зловісного гумору. Вона відплачує своїм гумором. Не сказати б, що злісним, вірніше можна було б назвати його цинічним. Хоч у своїм зарозумілім зухвальстві Майя цього не помічала.
— Але я тепер заміжня жінка! Я маю чоловіка! А те, що в мене є любовні інтрижки, це мені тільки до лиця. Ніхто не кине тепер на мене шматком болота, що я — гуляща дівка.
Яка приголомшлива щирість! Інші жінки може й собі не признаються в думці: "Аби вийти заміж, а тоді я можу собі робити, що захочу!" Ця вивершила собі вже викінчену "теорію": чоловікове прізвище, статус одруженої — і аж тепер можна пуститися берега на всю свою охоту.
Їй треба було тільки становища, ось що! Щось погано діє Майїн емансипаційний кодекс законів! Зуміла взяти собі чоловіка, що намітила, але в самій собі, голубко, не зуміла ти перебороти патріархальної засади, що жінка тільки тоді й має пошану від оточення, як сховається під крило чоловікового престижу. Зоставалась би дівою, та й крутила б собі з інженерами романи.
А син? А Атей Мадій?
Микола почуває несподіваний приплив ніжности. Атей Мадій належатиме тому, хто вдихне в нього душу цих степів.
30
Не нарікай, що не втискаєшся в рамки, наготовлені для звичайних доль. Ти ж завжди жадала, щоб твоє життя не було подібне ні на чиє. Так воно й є. Добилася свого. Хоч би й тим не подібне, що нудьги ні в кого такої не буває.
Ця велика Я увесь час трішечки насміхається з малої. От і тепер! "Не журись, — каже ще вона. — 3 погляду іхтіозаврської естетики перші ссавці теж були виродками, відхиленням від нормального ящура. Може й сотні таких виродків вимерли, а якийсь таки зостався основоположником нового виду. Бо коли не буде різно-манітностей, то не буде з чого вибирати, не буде чого відсіювати, не буде схрещення, буде хиріння… І такі, як ти, потрібні…"
Тільки короткозорі вважають, що повинна бути уні-версальна стандартна безликість, тип "від" і "до", а все, що виходить поза межі їх мірки, то вже й "вилазка клясового ворога". Гаїна мусить знаходити виправдання свого існування, бо як повірити їм, то що ж лишається? Повіситись. Віра в своє призначення охороняє її, як панцер, проти нищівних променів зневаги, пущених на неї...
Гаїна інколи питає себе, — нащо вона сама собі це розказує? — Нема ж кому! Тут у Бучі — туманіє з нудьги. Вже сезон на торфрозробках давно закінчився. Поїхати б у неділю до книгозбірні, — туди їй шлях заказаний. Хоч як відчуває вона недостачу книгозбірні, а ще довго-довго доведеться витримувати карантин, поки не буде Гаїна цілком вільна від своєї пристрасти. Про свою спробу запитати Пагубу, чого він такий сумний, вже перестає думати, вже все в минулому, а от — щодалі, то соромніше, що так наскочила. І тепер одне з двох: або нудьга, або приниження. А це ж було єдине місце, де чулася між подібними істотами, де живила мозок. Як би було добре, коли б з минулої осени й до того пам’ятного дня не було ніяких "павутинок"! Чи то підскочила така пора, чи справді та людина мала щось особливе, невбгане в слова та думки? Гаїна хотіла б це знати, бо цим багато чого вияснилося б.
Бо чого ж з усієї маси людей, що проходили перед її очима, ніхто не будив її сплячки, не викликав аромату життя. А цей? Цей уяскравлював усе навколо, робив життя самоцвітною казкою, створював те учуднення, що наймиліше Гаїні за все на світі.
І от вона відмовила собі самоцвітного багатства. Заради чого? Все — її вдача! Все — її непоміркованість!
А головне — заїдає нудьга. Така нудьга, що навалюється на тебе чорним мішком і не дає дихати.
Під цією білою габою бучанської зими навіть і до Насті не дістанешся. У своїх міських ботиках Гаїна не ризикує вийти з хати далі, як до хлібної крамниці та контори будівництва, де бере та здає роботу.
І от одного весняного ранку вибралася вона до станції й поїхала до Києва.
31
У Києві, мабуть, морози й сніги, а тут на півдні вже в літньому всі ходять, цвітуть тюльпани. Навколо ланцюгом чорніють могили, степ уже зораний і засіяний…
Майя розходиться з чоловіком. Звичайно, ці історії відбуваються дуже драматично. А тут нічого такого драматичного не діється. Як зазеленіли акації, Майя повідомила, що виїжджає на курорт у товаристві свого інженера. Микола навіть допомагає їй збиратися, купив валізку. Відпровадив із малим Атійком до станції, і махав навздогін поїздові рукою. Акації вже скоро зацвітуть, запахне ними, аж учадієш...
Удома Атійко перейшов у руки воркітливої няньки-бабусі, що вміла співати колискових пісень та купала-годувала малого. Чи вміє бабуся й казки розказувати? Ага, то добре, ось як син підросте…
— А що, вже Майя більше не вернеться? — питає бабуся.
— Та чого? — одверто признається Микола. — Може коли в гості загляне… Але зате ось скоро сюди приїде моя мама…
От, як то воно все само собою розв’язується! Коли б тільки з тим інженером не зірвалося. Але Майя не пропаде, знайде собі раду. Шкода тільки, що вона не подбала "законно" прикріпити собі нового чоловіка.
Чому це так? Скільки тут була ця жінка, Микола не мав смаку до своїх тем, не розкрив жадної книжки, що привіз із собою. Якийсь невидний дух беззмістовної метушні привезла вона з собою, й дух той весь час витав у хаті.
Він розгортає навмання Геродота — і книжка розкривається якраз на сторінці, де розказується сумна історія Скіла. Мати його була чужинка і не прищепила Скілові любови до рідних скитських звичаїв... От, як добре, що Майя не прищепить уже Атійкові нелюбови до українських степів-звичаїв…
32
Це інколи налітає на Гаїну — велика радість, незміренне щастя. Пам’ятає раз, в студентські часи... Жила з двома дівчатами у перехідній кімнаті… всі порозходилися, нікого в приміщенні не було. І Гаїна була голодна. Не було ні хліба, ні грошей на хліб, а було тільки трохи гречаної крупи в торбинці та жменя цукру. Не було примуса, зварити. Щоб стишити голод, вона жувала цукор і крупу, а в голову приходили пісні, що цьому відповідали. Перша вийшла на кін бідна вдова, що орала свою гору, волочила, слізоньками примочила. І брат її на зиму не приймає, бо вона має багато дітей, але вона обіцяє: "Як ти будеш обідати, то я вишлю дітей з хати". За нею прийшла та, що просить нерідную матінку поколисати її дітей. "Бодай же ти не діждала, щоб я твої дрібні діти колисала", відказує мачуха. І тоді приходить на допомогу одвічно щедра українська природа: "Буде вітер повівати, буде мої дрібні діти колисати. Буде дощик накрапати, буде мої дрібні діти умивати!"...
Так перша пісня привела другу, з тихенького співу Гаїна непомітно виповнила голос. Третя пісня вже брала верхи, все ще боязко, — але ж нікого нема у приміщенні! Голос розходився уширшки, угору рвався, як і Гаїнине почуття легкости. Співати хотілось, і хотілось виспівати все, що знала, душа виповнювалася вібраціями безпричинного щастя. Чи це сп’яніння від співу, коли нікого й нічого не треба, чи має воно якийсь фізіологічний підклад? Та хіба можна голодом впитися й злетіти до такої нагірної радости? Чи може була тоді Гаїна закохана? Ні, в той період із важким зусиллям пробивалась вона крізь мури освіти і не до закохувань їй тоді було, — кожну хвилину могли викинути з інституту... Кожна тодішня днина була тоді дорога й заповнена напруженням на тлі безперестанних спазм голодного шлунку.
І от тепер. Гаїна не закохана ні в кого. Вже перейшли її "судні дні", вже вона викинута із літературного життя геть назавжди. А це, що відчуває, — вершини її існування, найбільше щастя, що йому любовна емоція — слаба відбитка. Раювання виповняє всі атоми істоти, всі закамарки нервів і навіть пори шкіри.
Такі душевні стани приходять до Гаїни зрідка, але навіть і один такий — винагорода вщерть за віки принижень, злиднів, сірого животіння, депресій, вигнано-сти і браку друзів. Виступає наперед та Я, що її Гаїна називає раз Сторожем (бо не допускає до спідлення), раз Внутрішнім Сонцем (бо прозирає воно тоді, коли сині тужаві хмари затьмарюють її дух геть зовсім). Виступає ця володарна Я і думає про цю малу я з малої літери та з мімозистою вразливістю, як про пацієнта лікар. І ця Я анітрохи не заражена стражданням маленької я.
Все цікаве стає, наче вперше побачила, прибувши з іншої плянети. Все — яскраве, кольористе. Наростає в собі багато сил до праці. Все хочеться переробити, всі книжки перечитати, негайно взятися за те, до чого досі була несила.
І ця невразлива велика Я не знає ні страху, ні втоми, ні камінного мішка самоти. Вона знає, що їй призначено виконати місію — велику місію — і шлях до неї це щирість, прямодушність та правдивість. Яку місію, — Гаїна ще не знає. Знає та велика радість,, що в неї одягається Внутрішнє Сонце, щоб показатися Гаїні.
Сонце в ній самій. Нащо ж їй іти по тепло до них?
"Манія еротика" минулася. Чому б їй не зайти до книгозбірні у цю неділю?
33
Кожен раз, як під’їжджаєш до Києва, проймає легке хвилювання. Показується Київ лише невеличкими клаптями своїх краєвидів. Верхи Лаврського золота. Кучерявий Звіринець. Відтинок Собачої Тропи, а потім зелений масив поліклініки, горб Левашівської з червоним тринадцятиповерховим будинком на шпилі… Десь тут і Батиєва Гора, ось уже Київ-Другий, пасажирська станція…
А за цими шматочками внутрішнє око бачить сади над Дніпром. Дніпро-Славута-Бористен унизу розлився безкраїм морем. Поділ, Кирилівська вулиця, Глибочиця із своїми покрученими вуличками, широка Володимирська, парк із пам’ятником Шевченка у квітах і напроти — колони бордового університету, а за ним...
Микола приїхав до Києва з великими надіями. Рік учительського стажу вже за плечима. За цей рік він встиг опрацювати нову тему, вже й вислав її на перегляд керівникові катедри історії. Професор хотів би бачити серед аспірантів і Миколу, — так написав. Що ж, перешкод особливих нема. Майя вже перестала піклуватися його долею. Захоплена своїм інженером, не обіцяє більше рятувати його. Малий Атійко росте у Миколиної матері…
Часу він має дуже мало. Микола приїхав, щоб включитися в експедицію, що мас провадити розкопи на Кубані. Ось, яке щастя йому всміхнулося! Але як же може він, у Києві бувши, та не зайти до дорогої книгозбірні, де проминуло стільки незабутніх годин і днів? Зайти? Не заходити? Ще якийсь хвостик думки прошмигнув… А може не заходити? Така чудова неділя, таке синьошовкове небо, — чого б то сидіти у книгозбірні, коли твоє місце на Дніпрі, на піску?.. А ще ж до Тараса-Аріядни зайти б, Василя може побачити...
Але ноги вже самі понесли вгору сходами, вже він відчинив двері тихої залі з грубими хідниками, з високою скляною стелею, з приглушеним шелестом сторінок.
Уже здалека бачить він струнку, гарно окреслену постать. Вона сидить у глибині залі близько вікна. У тім самім легкім картатім пальті. Сидить вона спиною до входу, можна бачити тільки пів її обличчя. Але Микола відразу впізнав. Той самий чистий овал, пряма лінія переходу чола в ніс, твердо закраяні уста з вигинами в куточках, пшеничний німб волосся навколо голови. Щось зосереджено читає і часом записує в зошиті. Все, як колись. Наче вчора тут був.
Ні, не все. Колись — оберталася відразу, щотільки відчувала його погляд. Ось уже з пів години сидить Микола, ніби читає, а насправді не спускає уваги з однієї тут стрункої постаті, єдиної для нього в цій залі із схиленими головами.
Нарешті, Микола зважився. Це ж вперше бачить він її після того пам’ятного звертання Гаїни до нього. От і підійди, й запитай, що турбувало її тоді та яка була її потреба до тебе!
Він прийшов і став, застуючи простір вікна, тінь його впала їй на книжку. Гаїна підвела голову, глянула нетямущо-невидющо на заваду, потім обілляла Миколу потоками ясного погляду й поклала олівця. А що Микола ще й досі мовчав, то вона підбадьорливо запитала:
— Ви до мене? Я вас слухаю…
Нью-Йорк, січень, 1967 р.