А як трохи більшенька підросла Галя, то тато показав їй і ще один секрет апаратика, схованого в одежі. Її чудесна суконка могла випускати із себе ще й парашута, таку квітку, що підносить у повітря й летить, куди захоче Саня. Прилетіла Саня, зробила малий потиск пальцем, і парашут слухняно спускається вниз та м’яко садить Саню на землю. Тато навіть почав був показувати їй, як то зробити з парашута прозоростінну хатку, що висітиме в повітрі... Але ні… Це він покаже, як Саня ще трохи більша підросте.
Саня так полюбила свою забавку, що вже й до школи інакше не прибувала, як парашутом-убраннячком.
III
От одного разу летить Саня із школи, а назустріч їй вервечка гусей. Летять вони високо, ґел-ґел-ґел, ґел-ґел-ґел! Агов, Саню!
Дивиться Саня, — а то ж обзивається до неї її давній приятель, гусак Василько!
— Лети з нами! Прошу в гості! Побачиш, як я живу!
Ну, і як же Сані не відвідати давнього приятеля?
Прилетіла Саня разом із гусьми до Василькової хати, а в нього, — куди там! У Сані просто собі прозоростінна хатка, що тато навчив робити з парашута, а в Василька цілий палац. Такого ще Саня й не бачила. Як же гарно в цьому сосновому лісі! Навколо височенні зелені сосни, пахне живицею й ще чимось таким радісним... На галявині шовкова зелена травичка, а по ній золоті зайчики пробігають, сонце посилає рожеві стріли у ручай… Ну, так же ж гарно, ще Саня й забула, де вона, як сюди втрапила… ба навіть і те, що мама й тато там десь удома на неї чекають.
Не зчулася Саня, — а вони вже на острові, під пальмами, навколо ж, як заглядить око, — море, а там далеко знов якісь острови мріють. Де ж це вона? О, диви… Водоспади клекотять! Де ж це вона? Та невже на коральових островах?
Не встигла й подумати, як уже здіймаються високі снігові гори, аж страшно! А внизу — глибокі безодні, а повітря стало різке, гостре, бадьорливе... Он унизу долина простелилася, вишита яскравими квітами… Саня вже дивиться, як до неї спуститися, — а воно все зникло!
Навколо були звичайні стіни, звичайна хата, а Василько сидів за столом та сміявся:
— А що, гарну я хату маю?
— То це ми в ніякі ліси, ніякі океани, ніякі гори не вирушали? — зчудовано вигукнула Саня. — Як же це ти так зробив?
— А що ж, даром я вчився? Даром до школи та до кіна з тобою ходив? Даром у татовому кабінеті спав? — пхикнув Василько.
— Але ж пахло сосною… — все ще не вірить Саня.
— А я собі зробив до кожного краєвиду відповідне повітря.
Аж ось коли побачила Саня, що той стіл, за яким сидів Василько, був не звичайний простий стіл, а мав на собі багато апаратури, вимикачів, ґудзичків. Справді, недаром Василько ходив до школи.
— Що хочеш, Саню? — питався він — Пустелю? Джунґлі? Зиму?
IV
Та тут раптом прийшли Саніні мама й тато. Звичайно, не особисто. Вони показалися затурбовані й розгублені на екрані телевізії. Вони безперестань вигукували: "Вертайся Саню, додому! Саню, вертайся додому!" І мама була заплакана.
— Ой, Боже ж мій, що ж це я наробила? — перелякалася Саня. — Біжу, лечу, Васильку... Іншим разом...
І кинулась Саня мерщій до своєї прозорої хатки, до свого чудового апаратика, щоб уже чимдуж вилетіти. Та що ж це таке?
Ну, й що ж це таке? Що за лихо? Не хоче слухати її хатка, не зсуваються прозорі стіни, не робиться квітка парашута, не висувається її крісельце, що в ньому так добре сидіти й дивитися на все унизу. Зіпсувалася забавка! І як же тепер вона до мами й тата добереться?
Це, мабуть, оті погані невчені гуси, Василькові родичі, поклювали зернятка на її апаратикові в хатці-одежі. Думали, що то просо. Ну, й що ж тепер? І… аж допіру згадала Саня.
Це ж тато навчив її, як зробити прозоростінну хатку, та тільки не навчив, як назад повернути в парашут.
А Василько, почувши, зрадів:
— Так би й казала! А стривай, лишень! Я ж недаром у тата в кабінеті спав. Все бачив і всього навчився, що твій тато вміє. А постривай, лишень!…
І не встигла Саня оком змигнути, як Василько вже й зробив, що треба. Саня шугнула парашутом додому, в мамині обійми. Тільки тато накивав на неї пальцем, — і Саня знала, за що.
Та й відтоді часто навідувалися Саня і її приятель Василько, вчений гусак, одне до одного в гості.
23
Дитина роздирається, аж посиніла. Де Майя? Чи може вона думає, що знайшла собі няньку в особі Миколи? Йому вже треба виходити з дому, а її ще й досі нема. Певно, ходить знайомитися і тріюмфально представляється: "Я — дружина Мадія". "Дружина Мадія"! В неї ж і прізвище не Мадій.
Невміло пробує він забавити немовля, а воно, на самий вигляд Миколин, ще більше заходиться та верещить.
Залишається тільки скреготіти зубами. Про якусь працю нема чого й думати.
Все ж думає. Як змінити це все? Якийсь парадокс. Тоді, як не було поїздів і літаків, людність мала більшу волю руху, ніж оце тепер. Людність рухалась вільно від Карпат до Кавказу, до Алтаю, — а ми занумеровані й переписані, не сміємо й поворухнутися… Людина стала додатком до могутньої техніки, не має права вибору, безсила вирватися з колії, в яку її вправлено. І навіть у цій призначеній колії Микола безсилий зробити так, як поклав був собі: закупити літературу, закопатися в неї. Закопаєшся, як щохвилини оце Маєня над тобою владу має! О, вже знов квінькає…
Ніяких пашпортів тоді не треба було. Сів на коня й лети, куди хочеш, викликай вовчим виттям свого побратима.
*
… Вбраний у шкіряні шаравари, розшиті золотими візерунками, ще й з напуском над чобітьми, у шкіряному сачку, оперезаному широким поясом із золотими інкрустаціями на ньому, Микола — не той спутаний, а цей вільний — має при собі сагайдака із луком та стрілами, а при поясі висить чаша з рогу. Ні скальпів, ні рушників із людської шкіри не хоче Микола… Він вішає на плече бандуру, п’ятиструнний музичний інструмент. Струни з сиром’ятних жил, а лади накручуються на козячі копитця. Сопілку з кості орла має побратим.
А летять вони з побратимом у друге царство, там царівна Отадіта вибирає собі нареченого.
Багато сватачів з’їхалося у двір Отадіти і вже цар, її батько, пририхтував дочці чоловіка — і багатого, і хороброго, тільки немилого. Але буде.чоловіком той, кому Отадіта подасть чару з вином, як усі гості, кликані й некликані, засядуть за столами.
Та Отадіта закохана в Омарта, а знає вона його — і він її також — лише із своїх снів. Увісні вони знають і люблять одне одного, і увісні подала Отадіта Омартові вістку, щоб прибув, бо як його не буде, вона нікому не подасть чари з вином.
Вийшла Отадіта з чарою, обійшла столи з гістьми — й нікому не подала вина. Омарт із побратимом летів у цей час степом, як вихор, щоб не запізнитися на бенкет. І ось вони вже в дворі. Заспівав Омарт та заграв на бандурі, а побратим його — на сопілці з кості орла. Отадіта почула і вийшла надвір. Було перед нею два молодики, обидва гарні, але Отадіта відразу впізнала того, хто ввісні їй снився. Подала йому чару з вином, і поки гості бенкетували, Омарт із побратимом та Ота-дітою вже летіли із свистом у далеких степах...
*
Так уявляє себе Микола Мадій в ролі Омарта, а ро-мантичну цю історійку вичитав серед згадок про скитів у стародавніх письменників.
Тільки довго мріяти йому під скигління дитини не довелося. Прийшла Майя із своїм відворотно зарозумілим виглядом і накричала на Миколу. То ти не додумався, що треба перемінити пелюшку?
24
Сон… Радість, щастя… Плач, що теж, як щастя… Сон, сплетений із химерних тканин, а Гаїна така щаслива! Ось увісні щастя найдосконаліше.
Чого Пагубі знов від неї треба? Яскраво пережила вона увісні зустріч у книгозбірні, це згубне стеження очима за нею. Все по-старому, навіть увісні. Чи не забагато це? Для Гаїни сон — та ж дійсність, бо увісні емоція нічим не розведена. Увісні, в підсвідомості Гаїна ще від цієї емоції залежна? Те саме напруження, та сама одна дума…
А в’яві ж зовсім інакше. Наче це не давно-давно було, а вчора. Гаїна повна гніву, гнів з’їв усі інші емоції. Гнів і сором, що так наскочила. Ще раз і ще раз оцінює свою поведінку, — і не знаходить у ній кривих кроків. Гаїнина поведінка від початку до кінця була щира, хай і необачна. Вона була така, як вона. Помилялась і спотикалась, але ніде не грала.
А щодо цієї людини, то Гаїну навіть не повинно цікавити, чому була дводушна. Як же цього вона не тямила тоді? Чоло його обдурило. В дійсності він — Тривіял Довбневич Банальський.
А все ж… Що він таке? От дивно! Темно. Наче печера.
25
Микола прокинувся і сів. Де це він? Хто це в тому кутку лежить і чого це тут дитяча колиска? Як шкода, що він утратив ту справжню дійсність, де щойно був! Чого прокидався?
І ще раз пережив цей сон Микола. Він у Києві, в книгозбірні, неподалік Ляодіка. І в душі та незміренна радість, що їй нічого не треба, — просто радість і щастя. Ось він зловив той її погляд у далечінь, що особливо любить у ній. Ось вона зсунула брови і схилила голову до книжки. Яка одвічна ця гра, гра двох! Коли він певен у своїй силі над нею, — починає протеґувати, а навіть, обережносте ради, відсторонятися. Без слів і без жестів, звичайно, але як це відчувається! Він же бачив відразу, що та струна, Гаїною Сай звана, миттю той тон вловлювала й негайно відчужувалася. Але він не знав, що вона йому так потрібна! Лише тоді збагнув, коли втратив.
(Продовження на наступній сторінці)