— О, секретар це дуже важливий мотор в установі. І ніхто так не вміє провадити протоколів, як я, бо я знаю всю суть і подаю тільки квінтесенцію. Я раз не могла працювати, покликали стенографістку з відділу, то нарком порвав ту стенограму…
"Боже, Боже! — з мукою туги думає в цей час Мар’яна. — Що з тобою зробилося? Ти ж була доцентом на катедрі мовознавства, ти ж — блискуча наукова сила, ти ж п’ятнадцять років училася, ти ж викладала в середній школі, ти ж брала участь у складанні академічного правописного словника! І ти можеш не мучитися, що стала ґвинтиком бюрократичної машини? Ти можеш цим хвалитися? А ті витончені радощі від збагачення мови, а ті зустрічі найабстрактніших понять із народніми джерелами, в яких ти вела перед! І все це ти так лепто забула, зрадівши кар’єрі фаворитки наркома? І можеш бути такою самозадоволеною? Невже твоє падіння таке глибоке, що ти вже й не помічаєш?".
Так приголомшив Мар’яну обмежено-хвалькуватий дух цієї гарно вбраної, розмальованої особи із страшною Гримасою, замість усмішки, — так приголомшив, що Мар’яна нічого й не відповідає. Постаралася тільки якнайшвидше попрощатися, не захотіла й обідати разом.
Вона попрощалася з останнім маривом дружби. Її не так вразили ті лайки й поговір Васантиних друкарниць, як оця похвальба. Васанта вже навіть гумору позбулася, не може насміхатися над собою? — Хай уже не гумор, хай навіть не іронія, хай уже той озлоблений сарказм, — але не оце самозадоволення… О, горе, горе… О, горе, Васанто, дорога могило!
XXXII
Кам’яніє серце, суворішає. Вже Мар’яну не так тривожать ручайки весняні, що збігають із гір. Сьогодні Мар’яна чує натягнену струну, що зв’язує її із Сковородою. Після невдалої мандрівки йде знову в другу, не знає, в яку, йде в життя, у майбутнє. Є так близько щастя — й не добивається його, відсуває, на те, щоб ніколи не випити.
Одначе, Віктор — її добрий дух. Нарис видрукуваний, з лібретто помалу робиться культурфільм. Та може й добре, що він має на ціле літо їхати в Карпати, здіймати свою картину…
Люди їздять в Галичину, в Туркестан, скрізь, — а Мар’яні хоч би сота доля цих подорожей. Та вона повинна помиритися з тим, що невідбитою тінню пройде — навіть не має себе з ким порівняти, крім Сковороди. "Світ ловив мене і не впіймав", — тільки ж хоч би раз на що путнє ловив. Мар’яна ж одна тільки вірить у себе. Віктор? Ні, він хоч і підбадьорює Мар’яну, веде її за руку, але от, — веде… Якби повірив, що слова й думки Мар’яниної ніхто більше не скаже, — був би без гри. Не вважав би, що Мар’яну можна тільки за руку водити. Мар’яна ж більша!
Але в самій Мар’яні змагаються дві сили. Одна каже. "Борись, змагайся за кожний ступінь, за кожний цаль". А друга: "Нащо? Якнебудь дочовпти до кінця, однаково вже нічого кращого не доб’єшся". І що — рація? Рація — боротися за вияв своєї індивідуальности у всьому. А чи легше в занедбанні, в знехтуванні змагатися, чи репіжити абищо? "Друкуватися!" Славине щастя! "Кок-сагиз, кок-сагиз, звідки, хто тебе приніс?".
Ні, Мар’яна воліла б учитися ще й учитися, щоб дати колись одне невеличке, але цінне, якусь "золоту гілочку", а вірніше "Пречисту". Віки, ідеології, культури минаються, а Пречиста сяє з сотень тисячоліть, все присвічує людям дорогу й духу піддає йти у майбутнє. Та в Мар’яну ніхто не вірить, не проб’єшся крізь цю глуху стіну.
І стоючи збоку, Мар’яна анітрохи не шкодує, що її нікчемне й безбарвне "я" загине безслідно. Ні імени, ні життя. Імени після смерти їй не треба, а життя Мар’яна не завоювала собі, — то хіба мало таких? Скільки того насіння гине, що могло б бути крислатим деревом! Вона нічого не дала світові, від нього нічого не має… Повітря, хіба, задосить. І на все гнів, — коли шкодуєш себе. Коли ж не жалко, то думаєш: як при тому, що є, дотягнути до скону? Як улегшити цей настирливий рефрен нудьги?
Часто йде Мар’яна, а кінці її далекі скрізь, — й мимоволі в думці вимальовується теперішнє й майбутнє її психообразами. Ніяка надія не живить її, ніякої ваги не мають її студії. Стенографія з усім убитим часом і заробітком, копійка їй ціна. Без ілюзій бачить Мар’яна своє сіреньке майбутнє, все в тій, все в тій самій маленькій, вітром підбитій старосвітській кімнатці, — і ще добре, як її ніхто не зачіпатиме…
І от… де воно береться? Мар’яна вірить у себе. Мар’яна бачить, що "стеля" її інколи проломується і встановлюється нова, вища. Але "стеля" ще занизька. Її треба раз-у-раз ламати, бо чує Мар’яна сили літати вище.
XXXIII
Але ця весна — понад усі людські сили! Ніякі відомі Мар’яні рецепти не допомагають їй вирватися з лабет апатії. Все нижче й нижче нависають склепіння давучого чавунного підземелля, що ним вона ледве йде, з якого не може вирватися. От-от виривається — і знов… Як же то — "легко жити"? Чи не тому шукає Мар’яна епохи, де не була б придавлена людина і мала крила літати або хоч не усвідомлювала тиску над собою залізного тисячетонного пресу?
Туди Мар’яна не йде. Та й може вже Віктора й нема, поїхав… Бібліотека, коханий Фрезер… не лізе в голову. Отрута апатії забила й смак до книжки. Живого голосу, людей! А їх нема. Тих, про кого здумає, — не хоче.
І от у таку хвилину приходить статечний Ребе із засіяними сріблом скронями, великий майстер гнучкої формули життя. Він розпливчасто, підсліпувато, блаженно всміхається, але не думає дарувати свого.
— Ти повинна оцінити, що я до тебе вибрався. Я так люблю посидіти вдома, у сім’ї, із своїм малим. І як іду куди, то хіба за яким інтересом.
Еге ж, вже Мар’яна досить знає про ті інтереси і вона дуже високо оцінює цю жертву заради безінтересовного настрою. Ребе живе в зовсім іншому світі, ніж її, але настрій, заснований на протилежностях, створюється й запановує цілком. Може то все таки настрій весни, легкого синього повітря?
Ребе хоче знати, чим живе, що робить Мар’яна. Він повний своїми задумами… так багато ще хочеться зробити, життя таке запашне, повне приманок, але…
— От живеш, будуєш свою хатину, нікого не зачіпаєш, а прийде якийсь розбійник — зруйнує, потопче, спалить, дочку твою збезчестить…
Мар’яна вперше чує цей мотив в устах у Ребе. А що вона повна своїх думок, також про хижаків і розбійництво, то вона ставить цю думку трохи в іншу площину.
— Так думають напевно бджоли, коли людина приходить і забирає щільники з медом. Вони мають рацію, а людина також думає, що вона праведна. Щоб жити — невідмінно хтось когось жере.
Та Ребе не філософує цим разом. Щось дуже скрізь говорять про війну.
— Е… — махнула рукою Мар’яна. — Так і постаріємось, слухаючи доповіді про міжнародне становище та "стан бойової поготівлі". Війна буде після нас.
— Ага! Як так, то ходімо десь на природу, — заспокоївся Ребе.
— А куди?
Мар’яна хоче на Аскольдову Могилу, Ребе тягне на Лук’янівку, а як ініціятива вийшла від Ребе, то йдуть, де хоче він.
Спасенний Ребе навіть не знає, яку ролю відіграв він сьогодні, — просто виволік Мар’яну із пащі апатії, а він ще каже, що Мар’яна йому дуже потрібна, бо з нею як побудеш, то наберешся свіжости. То диво! Звідки, коли Мар’яна зачерпнула цієї свіжости від Ребе? І про що вони говорили, блукаючи Лук’янівським кладовищем, Юрківською, тими кручами та яругами, де не розбереш, котра вулиця: поміж ярами поховалися хатки, а там сад, а там провалля?.. Здається, ні про що особливе, лаяли різних кар’єристів і кон’юктурншгів, та й ось дуже повні підходять уже до будинку, де живе Ребе.
— От один такий пройшов, — зауважив Ребе, як уже мали прощатися.
— Хто?
— Кон’юктурник.
Мар’яна дивиться услід. Їй здається, що вона з тим чоловіком знайома. На кінофабриці познайомив Віктор. А він і не привітався до неї.
— Я не думаю, щоб він хотів із тобою вітатися. Ми на одному коридорі живемо, і він мене часто не помічає. Корчить із себе велике цабе. Я тільки не знаю, як це розуміти. Є люди, що бачили його в петлюрівському загоні.
— Як? Та це ж стовп радянської літератури!
— Апльомб, гонор, кар’єризм… — невизначено відказав Ребе. Щось він відмовчується. Додає:— Стовп, а нічого не друкує, тільки в усіх президіях сидить. Завжди в фаворі…
Цей Аркадій дуже великий друг Вікторів, як встигла Мар’яна зауважити тоді, коли їх знайомили. Ребе, такий завжди об’єктивний у оцінках, щось не договорює. Чому так заболів його цей чужий "фавор"? Мар’яна не знає, що думати. Вона далека від цих сфер і кіл. Невже ж і Ребе має личину щирости, а за нею ще ховає свої думки?
— Ти обідаєш у нас. Клава щось зварила. Простеньке, розділимо. Вона тобі завжди дуже рада, — каже Ребе.
— Але…
— Нічого, нічого… В родині одна тарілка ніякої ролі не грає…
Мар’яна скорилася. Було б неповно, якби не побачитися з Клавдією.
Обід, звичайно, чекав, але справа не в обіді. Клавдія зустрічає Мар’яну, як іменинницю. Ще скоро Мар’яна загордиться й перестане до них заходити? — А чого? — Хіба Ребе не розказав уже?
(Продовження на наступній сторінці)