— Ви виходили… — почала Мар’яна й не докінчила.
Галина не має чого вже казати. Краще, справді, не прийняти, ніж тягти пута. Інші мучаться все життя, не сміють їх розірвати і тільки мріють про волю.
— Але ще гірше попадаються ті, що одружуються з любови. Кохання минається, а вони гризуться.
— Як на мене… — Мар’яна вносить проект. — Мені здається, кохання треба оберегти від такої профанації й закоханим заборонити одружуватися, щоб врятувати кохання. Я знаю от дві родини. Одна склалася наперекір всьому: велике кохання, заборона батьків, різні національності. Троє чудових дітей. І в хаті вічна гризня. Чому? Недостатки, різні світогляди. Друга — двоє чудових дітей. Є десь кохана, але з нею ніколи не зустрінеться, бо він має обов’язок — діти. Ну, і як? Першій парі розійтися, щоб зберегти кохання. А діти? Другій парі зійтися. А діти? Це я тільки так для прикладу, бо скільки тих чудернацько вибуялих випадків нашого часу…
Мар’янина думка значно складніша, але то вже про себе додумується. Ця ще суперечність: готуючи вищу породу людини, природа загострює інстинкт притягання між молоддю різних націй. Створюються родини. Покоління талановите, але родина не має ніякої підпори, міці, ніякої в домі традиції. І добре, що різні нації, — і зле, зле, зле…
— … найкраще зробила Льоля…
Мар’яна вже засинає. Яка Льоля? Вона теж знає одну Льолю.
— Ні, ви, Мар’яночко, її не знаєте, це моя своячка. Вона…
— Я знаю одну Льолю, познайомилася на курорті…
— Так? — здивувалася й Галина. — Вона, справді, приїхала оце з Коктебелю.
— Я її знаю! — Мар’яна прокинулася. — Що вона там виробляла!
— Це вона. Льоля вийшла заміж в шістнадцять років, за старшого. А потім з’явився Мирон, чоловіка її заарештували, і Льоля втікла з Мироном…
Відгомін колишніх буреломів примусив Мар’яну здригнутися. Вона аж підвелася. Льоля — жінка Мирона? Льоля, що з нею вона прожила місяць у одній кімнаті?
— А тепер… він собі десь шукає, вона — собі. І живуть! І хоч навіть у загсі не були, — не кидають одне одного.
— Він колись запрошував мене на працю, через вас переказував, — почала пригадувати Мар’яна. — Скажіть, чи правда, що він був слідчим? Раз мені хвалився.
— Запік першого Льолиного чоловіка… — Галина стає небагатословна.
Боже, Боже! Мар’яна ж завжди знала, що він — кубло всього найогиднішого. Чого ж Мар’яну так притягає зло, чому вона… відчувала це жаске, а так всією істотою до нього тягнулася? Скільки сил душевних коштувала їй ця боротьба з Мироном, його владою! Отож ж він тоді їздив до Льолі на провінцію!
Втім, у Мар’яни вистачає ще сили розпитувати байдужим голосом про ті деталі, що, якби не випадковість пізньої роботи, ніколи так би й не були вияснені. Нарешті, сон і це зморює.
— Спімо!..
XXX
Нарешті, знаходиться в Мар’яни час поїхати до кінофабрики. У Віктора сидить відвідувач, але Віктор розцвітає люб’язністю, всю увагу переносить на Мар’яну. Відвідувач швидко прощається. Чарівна інтимність. Вони мають якісь секрети й поспішають поділитися, поки нікого нема. Незначні. А виходить несподівана близькість. Мар’яна почуває себе, як жаданий, дорогий гість. Віктор веде її до кабінету керівника відділу, упередливо відчиняє всі двері перед нею, представляє. В коридорі попереджає: "Він про вас уже питався"! І радіє, як власному успіхові.
Тему затверджено, лібретто і сценарій Мар’яні замовлено, Мар’яна має ще раз і ще не раз прийти до Віктора. Так виходить, так улаштовує Віктор, що вона мусить. А Мар’яна не може дивитися чомусь увічі.
І Мар’яна приходить, і слухає ласкаві звернення: "Ви казали, що вам потрібна література. У нас є гарна бібліотека. Ходімо, я вас познайомлю! Знайомтесь, це — моя дружина"!
І перевіряє, яке враження справила його дружина на Мар’яну.
Віктор грає Мар’яні на нервах найделікатнішим способом. Хочеться йому погратися з Мар’яною, як котичок із мишкою.
А Мар’яні хочеться перервати цю павутинку, що тчеться і снується не знати, для чого. Ну, лібретто вже ухвалене, навіть видрукуване у формі нарису в юнацькому журналі з легкої руки того ж таки Віктора. А у Віктора ще є якісь справи, він щораз нові приводи вигадує, аби тільки Мар’яна приходила. Наче втягає. Мар’яна вже кандидатка на засушену дощечку-моралістку, а там — така пишна купа жіночих форм у червонім великім намисті! Нащо Мар’яні влазити у чуже життя мародеркою? Нащо роз’ятрювати себе?
Словом, Мар’яна глуха й німа до цих закликів. Вона зовсім забула, що треба заробляти, дбати, їй припала до смаку бібліотека й вона висиджує там із своїми родичами, примітивними. Скільки не кличуть її Галина й Діна на роботу, вона все знаходить якісь непереможні перешкоди, стенографію збридила. Її борють думи про загублений секрет щастя й гармонійности, такі правом народження приналежні людині. Коротке дано їй життя, — чого має робити немиле? Хай у таких шорах, у безперспективності, безгрошев’і, — а буде робити, що хоче вона.
Вона чесно хотіла будь-що робити, кидалася на багато професій, — та несила. Вона з цими професіями, як з людьми: горнулась до них, летіла, опеклася, — і вже не хоче, а з вимогою ставиться. Тільки те робити, що їй властиве, відкладати тут нема коли. Нікому те непотрібне? Їй потрібне.
А що вже зовсім незрозуміле… Це ж Віктор їй якнайбільше добра робить, руку подає, витягає, допомагає, щоб Мар’яна перейшла місток до улюбленої роботи, — а в неї зростає неприязнь до нього. От штука! Як подумає про нього, його невтомну увагу, його безпересадну люб’язність, — в ній зростає безпідставний гнів. А який би він верх узяв, коли б знав Мар’янині думки! Йому ж тільки доводиться припрошувати… Якби знав питання:
"Чи хочеш ти трохи урвати, вкрасти з пишного дерева життя, що обвішане стиглими манливими кетягами? Але треба вкрасти"!
І що сказав би на її відповідь? "Ні, нічого не хочу, як не можна обома руками, відкрито, з почуттям свого права рвати та їсти до несхочу розкішні плоди".
Мар’яна слухняна велінням природи, але ці людські приписи не дають їй розгорнути всю її людську й жіночу гідність по-божому.
XXXI
З Володимирської можна сходами Малопідвальної вийти до Козиного Болота, що тепер зветься площею Облвиконкому, а колись звалася площею Калініна, а ще колись Думською, а ще колись справді була непрохідним болотом. Ярі сходилися сюди зіркою, а тепер це не ярі, тільки вулиці. Ось тут недалеко — меморіяльний музей Тараса Шевченка, будинок минулого століття з високими ворітьми, з мансардою, де він жив… А на цій Малопідвальній, що виникла за валами старого міста, — так, як на Кавказі. Вгорі над тобою ростуть дерева, стоять будинки, а ти сходами-ущелиною збігаєш у яр. На тих сходах несподівано зустрілися.
Чи справді? Васанта?
Вона. Струнка, висока, і ще стрункіша в прегарно зшитому фіялково-бузковому пальті.
— Як ти гарно виглядаєш! — не втрималася Мар’яна. — Де ж це можна таке диво купити?
Васанті приємно це почути, вона всміхається.
— Тут ніде такого не купиш. Це привезене із Західньої. Кажеш, гарне? — так наче вона сама не знає…
— Куди?
— Обідати. Хочеш, ходімо разом, поговоримо!
Вже справді давно вони не гасили спраги дружби розмовою. Мар’яна завернулася й пішла, куди вела Васанта.
— Чому не заходиш? — запиталися обидві водночас.
— Ти ж іще й разу не була в мене на новім мешканні, — додала Васанта. — Прийди! В мене тепло, гарно, новий будинок, центральне огрівання, завжди гаряча вода… Це так приємно — втомленій прийти, зараз у ванну — і нема втоми. Прийди! Скупаєшся в мене.
Мар’яна слухає, як бабусину казку. В неї — собачий холод. Хоч середина зими, а дров ще нема.
— Я, то я… — ухиляється Мар’яна. — А от чому ти не зайдеш? Прийшла б, згадала б, як то мерзнути… Кажуть, ти стала тепер великим начальством?
— Хто казав? — стрепенулася Васанта. Вона не відчула Мар’яниної іронії, й Мар’яні стало шкода чогось.
— Що ж, це правда! Ти не уявляєш собі, яке велике значення має в установі добрий секретар. Я в наркома — права рука. А який авторитет маю я в начальників відділів! Якби ти побачила, як вони мене шанують, як мені догоджають та запобігають передо мною!
Васанта не помічає, що Мар’яна їй не співчуває й не заперечує. Тільки слухає. Та сама Васанта, що в кожному свойому слові колись сумнівалась, скептично колись глузувала сама з себе, як і з інших, була суддею сама собі, — ось ця сама тепер безконтрольно, з відразливим апльомбом вихваляється своїми бюрократичними успіхами. Вона сама себе переганяє словами, щоб якнайбільше собою почванитися. І чим? Що з неї вийшла добра чинуша. Всі, рішучо всі справи переходять через її руки, нарком запитливо озирається на неї, як має щось остаточно сказати…
(Продовження на наступній сторінці)