Мар’яна думає, що Віктор все ж занадто обережний, своєї тіні боїться. Якби це була Льоля, а не Мар’яна, Віктор не зробив би такого ненавмисного жесту, — що він може означати? Виходив з алеї, побачив Мар’яну, саму на лавочці. Перший рух — підійти, а другий — стриматися, театрально розкланятися, повернути в другий бік алеї. Мар’яна — не Льоля, до неї вже ніхто не підходить. Навіть "хор П’ятніцкого" махнув на неї рукою, побачили всі, що Мар’яна безнадійна. Вона може задовольнятися тільки ролею відскочного трампліну для інших. Так воно виглядає.
От хоч би та розмова, для Льолі відновлена. Якось вони знову втрьох сиділи, Льоля відбилася від Вані… Віктор не забув, питається:
— То скажіть, що ото ви мені колись за руки-ноги торочили?
— Мені здається, що тоді говорилося за чиїсь вії…
— Льоля трохи переплутала, але то байдуже.
— Я говорила тільки за руки… — Мар’яна розсіяна. — Так, є тут такі руки…
— Я хочу йти цими днями на водоспад Кадик-Ой. Запрошую вас, — обох, звичайно.
— А ваше почуття обов’язку? — нагадує Мар’яна. Кожен раз, коли Вікторові говорять про обов’язок, він виправдується:
— Бльондинка подобалась мені тільки зовні. А так, — підкреслив він безособово, — не подобалася. Це не мій жанр.
— Гм, гм… Так ми вам і повірили! — хитрющо заскалює око Льоля.
— Тут… мій жанр, — Віктор пристукує свої слова рукою по спинці ослону. — Але що вийшло так, а не інакше, я не винен.
— Хто це? Хто — тут? — питає Мар’яна, переводячи погляд то на руку, то на обличчя Вікторове. — Льоля чи я?
Віктор оторопів трохи й пошукав слова.
— Наталія Федорівна.
Вже Мар’яна знає Наталію Федорівну. Це старенька, що цікавиться колекцією камінців і більш нічим.
— Так, Наталія Федорівна мені подобається, — загадково всміхається Віктор. — Оце й усе.
А того ще не знає Віктор, що Льоля й Ваня вже остаточно відбилися від компанії, і Мар’яна навіть не чує, коли Льоля повертається. Чи може він занадто добре знає? Може той Льолин успіх і йому заморочив голову? Це і є той жанр, що найбільше подобається їм усім? Жінки дивляться на Льолю з глухим осудом і ворожнечею, зате чоловіки — з загальний захопленням. Просто таки з піднесенням. Всі заворушилися, як рій бджіл. Всякий думає: "Ах, чому не я?" Всяка думає: "Я — не така!".
XXII
— А де наша сусідка? — питається за сніданком марієць Азмекей у Мар’яни.
— Вона себе зле почуває…
— Після бурхливої ночі? — перепитує Азмекей.
— Мені здається, ви заздрите? — підсміхнувся Віктор.
— Коли хочете знати, — я обурений! Яка мораль цих жінок, що приїжджають на курорт і другого дня зраджують своїх чоловіків?
Як вони всі помітили? Правда, схоже на те, що вони вгадали, — але які ознаки? Зміна в поводженні? Жінки? Чи чоловіка? Він ходить щасливий, тріюмфальний. Вона — трохи розгублена. За природою — все йшло правильно. Але людські приписи? Ваня на приписи не вважає. А Льоля?
Мар’яна пошукала таки відповіді, поки її знайшла.
— Я не думаю, щоб зраджувала, — врешті, каже вона.
— Як? Льоля і Ваня — не зрада? — Азмекей такого вже від Мар’яни не чекав.
— Ні, вона за два тижні вернеться до чоловіка, і Ваня йде в небуття. Це, як у австралійських племен. В них є постійні подружжя, а крім того, кожна одружена жінка має любаса й кожний одружений чоловік ще й любку. В якісь певні періоди їхні старости, чародії і маги, перепаровують цих тимчасових за встановленими традицією шлюбними клясами. Там у них складна система, яка шлюбна кляса з якою в даному поколінні має шлюбний зв’язок. Ви, звичайно, вважаєте це неморальністю…
— Певно! — здивувався навіть Віктор.
— А в них це лише шлюбна форма і норма. Ще десь, на Курильських островах, неморально показуватися прилюдно чоловікові й жінці, вони можуть бачитися тільки таємно, щоб ніхто не знав. Непристойно навіть на вулиці зустрітися, постояти, поговорити, я вже не кажу в одній хаті мешкати. У курильців це неморально. А в австралійців неморально не мати, крім постійних, ще й тимчасових…
— Кажуть, що так само й у французів, — пригадав собі Віктор.
— Як ви можете? — напався марієць. — Я від вас не сподівався. Замість того, щоб осудити, ви захищаєте!
Ні, вони зовсім її не зрозуміли. Мар’яна не береться ні захищати, ні осуджувати, вона тільки стверджує надзвичайну різноманітність шлюбних форм у людського роду. Одношлюбність, визнана офіційно єдиною шлюбною формою в нас, не ліквідувала старіших, а тільки загнала їх у підпілля. Груповий шлюб у підпіллі щасливо процвітає, а на це маємо ілюстрації з біографій наших знайомих, та й з літератури. Факт той, що люди чогось незадоволені офіційно прийнятою нормою, не можуть в неї вкластися й шукають чогось іншого.
А ще як сказала вона, що й така шлюбна норма була: не мали права на одношлюбність… таких, що вибирали собі одного чи одну з усіх законних групових, а всіх інших геть, — таких зневажали, карали суворими законами… Як сказала вона таке, Віктор вигукнув:
— Мессаліна, їйбогу Мессаліна!
— Я це веду тільки до того, що Льоля не виняток. Різниця тільки та, що в австралійців система шлюбних взаємин базувалася на кількох родах, а в двадцятому столітті у європейців все це дуже ускладнене. Реґляментує випадок та от чародії й маги з курортного управління чи якогось іншого, не при хаті будь сказано. У них лише одна форма, а в нас — безліч найрізноманітніших. Часом здається, що й норми нема. Але я думаю, що якась та є…
Азмекей уже втратив усяку повагу до Мар’яни після того всього, що оце почув. Ще тільки Віктор цікаво поглядав з-під своїх волохатих вій. Мар’яна вже захопилася й не помічала нічого.
— Далебі, порівняння часом не на користь сучасникам. Колишня мораль, допатріярхальна, вважала за сором і гріх бездітність жінки, не так, як тепер. А я не розумію, — чому це неморально дівчині мати дитину?
— А неморально тому, що світ не знає, хто її батько… Батько виконав свою біологічну функцію й повіявся, покинув. То сором не йому, а їй. Дівчина бере на себе подвиг продовження роду людського, а її за це до ганебного стовпа. Ну, де тут здоровий глузд? Було це актуально, коли жінка була власністю в патріярхальному роді, а тепер чому? Здебільшого ж виховує лише мати, бо батько хтозна де, — засланий, на війні… Та, допатріярхальна, мораль не мала цього власницького лицемірства, а тільки створила такі шлюбні закони, що дали вдосконаленішу людину. Замість клишоногого неандертальця, стрункого кроманьонця. Але, мабуть, ті, що виламувалися з ще старішої норми й не хотіли танцювати із своїми "законними" кревними, вони теж вважалися збоченими, неморальними, їх зневажали. Може їм і самим не приходило в голову, що вони — творці нової моралі. От "щось", інстинкт казав їм шукати своєї пари в іншому роді…
Віктор слухав-слухав ці Мар’янині вигадки, результат її нудьги, і тут перебив:
— Але ж ви запевняєте, що груповий шлюб ніколи не вмирав, тільки міняє форми.
— Певно! Навіть на вечірці дівчина горда з того, що багато кавалерів запрошує її до танцю.
— Ах, так! — розреготався Віктор, а за ним і Азмекей. — То це, по-вашому, шлюб?
— Ну, не шлюб, то відгомін, пережиток… — завагалася Мар’яна, але зараз таки додала: — Втім, колишній шлюб то й був танок…
— Та гаразд уже! — веселився далі Віктор. — Танок — шлюб, подумати про когось — шлюб… Цікаві ж у вас уявлення про шлюб, слово чести! Ви мені скажіть краще, чому ви не користаєте з такого багатства шлюбних форм двадцятого століття?
Розсмішилася тепер Мар’яна.
— А хто вам сказав, що всі підлягають законам групового шлюбу? Такі ж самі права має й індивідуальний вибір. І він також має свою дуже довгу історію.
— Ах, то ви одружені! — вдавано зідхнув Віктор.
— А хто вам сказав, що… Втім, ми вже впадаємо в зовсім іншу тему. Це розколення, що постало в усіх галузях, де не глянеш, за що не зачепишся думкою, воно не минуло не тільки шлюбу, а й духових сфер. Мені чогось або ніхто не подобається, або троє відразу. Це неможливо — з трьома разом одружитися, щоб мати саме те, чого потребуєш, і щоб одночасно не було того, чого не приймаєш…
— Говорячи вашими ж словами, — відгомін групового шлюбу…
Мар’яна, вражена, підвела очі на цього Віктора.
— Слово чести, у вас у голові продуває свіжий вітер! — з захопленням вигукнула вона. — Я й досі не могла визначити, до яких я належу. Думала, що я — типовий однолюб, тільки нема того в одній людині, що принесло б повноту. Чи ви не бачите в цьому трагічного парадоксу? Шлюбні форми множаться, а можливості вибору звужуються, люди складнішають, вибагливішають… Одначе, ми відхилилися, й сьогодні не день моєї сповіді. Що передати Льолі? Привіт чи осуд?
XXIII
На тобі, Льоля на Мар’яну розгнівалася. При тому самому столі вона відчитала Мар’яну.
(Продовження на наступній сторінці)