Ні, не може Мар’яна переносити вечорів! Ранки такі прекрасні, а вечори вона вигнала б. І коли б ця нудьга хоч не вибивалась назовні. Коли б Мар’яна не стала хмурна, ізольована. А тут треба нести маску веселої, вдоволеної безжурности. Надто в "найсвітськіший" час, по підвечірку до вечері, коли курортні товариства розмасковуються з напівголих дикунів, убираються в туалети, прогулюються мальовничими групами у парку, алеями, читають, бавлять одне одного, хто як уміє.
Удає й Мар’яна, що розважається. На лавочці перед морем сидять Азмекей-марієць і київський кінорежисер Віктор. Льоля вважає, що Віктор дуже гарний, такі довгі волохаті вії має, як у фільмової артистки. Віктор заклав гілочкою сторінки книжки, вже не читає, він також ладен у поклонники Льолині, принаймні, так удає. Він театральним жестом підкреслено запрошує присісти. Не знати, кому більша увага в тій стриманій урочистості, — Мар’яні чи Льолі. Мар’яна думає, що не їй. Вона така ж сіренька поруч курортної левиці, як і цей марієць. І все ж Мар’яна для світськости розповідає про своє ранкове гріхопадіння. От і вона підпадає загальній психозі, проймається стилем. Вранці зустріла одного з "хору П’ятніцкого". Куди він поспішає? — До моря. Як умиватися морською водою, — кращаєш. Я все ж думаю вас причарувати. — І Мар’яна сама не сподівалась, що отаке може сказати: — Я вже причарована!
Віктор з довгими віями низько-низько схиляє голову, від соромливости.
— Ні, не ви мене причарували,— похопилася Мар’яна.
Віктор від несподіванки випростовується, обшарює очима узбережжя, парк, алеї, веранду, всіх чоловіків оглядає, розчаровано питає:
— Хотів би я знати, хто той, котрий вас причарував.
Мар’яна міняє тон.
— Правду сказати, мені тут ніхто не подобався.
І ще раз міняє тон.
— Мені тут подобались одні руки.
— Що ж то за руки такі? Мускулясті, робочі руки, чи може аристократичні такі? Покажіть мені їх власника!
— Нащо вам? Ці руки я побачила з самого початку, а потім їх не помічала, може відчувала…
— Ой, лишечко! Що ви, Льолю, скажете на таку глибоку філософію? — Віктор особливо тисне руку задавленій кудись Льолі.
Льоля філософії не любить. Вона он здалеку побачила групу волейболістів і, як не помиляється, Ваня там.
Азмекей-марієць у цю хвилину каже:
— Заходив я до Наталії Федорівни. Хворіє.
— Треба буде зайти до неї.
— Хто це — Наталія Федорівна? — цікавиться Мар’яна.
— Одна жінка.
— А, це та бльондинка?
Віктора рятують дзвінки на вечерю. Мар’яна може, і не довідавшись, хто це Наталія Федорівна, сидіти тут ось із морем та зорями, коли всі між собою компанують, змовляються на вино, гру… Їйбогу, в неї серце зараз розірветься від заздрощів, жалю! Це просто лихо, що нема в неї ніякого гріха, ніякої вади! Хоч би п’яницею стати! А то — сама нудьга. Від неї — самопоглиблення, явища розкривають природний свій зміст.
От хоч би й ця заздрість. Негарна риса, а вона ж — побічна дочка почуття справедливости. Мар’яна хоче того, що дано всім, їй жаль, чому й вона не має того, що правом існування їй належить. Це, іншими словами, почуття втраченої рівности, однакової долі, одности. Чому ж заздрість — вада? Не гріх це. Хоч має Мар’яна заздрість, а гріха таки не має.
До цього тільки в нудьзі можна додуматися. Бо й сама нудьга — неґатив бажання бути скрізь, у всьому. Це — нерв втраченої вічности, що живе в людині, хоч від самої вічности одиниця людська відрізана. Це — перестояна, запліснявіла туга за людьми її звучання.
Виходить, що нудьга замінила Мар’яні наркотики, алькоголь і гріх. Себто гріхом, отією неузаконеною пристрастю, стала нудьга?
XX
Вони її починають дратувати. Всьому світові чомусь до Мар’яни діло. Всіх їх дивує її поведінка.
Льолині приятелі, всі семеро, раптом виявили до неї цікавість неабияку і кожен уже збирається її "развращать".
— Тут щось не в порядку! Як можна? Молода жінка, стільки гарних хлопців — і пропадає талант.
— Який талант? — дивується Мар’яна. — Якраз я не маю цього таланту.
— Льолю, ти не образишся? Ми присудили вам, Мар’яно, першість серед усіх наших жінок. Їйбогу! Ви — скульптурне божество.
Мар’яну вони цим не здивували, новини ніякої не сказали. Вона це давно знає, завжди читає це в очах зустрічних, ненароком озираючись. Хтозна, може тому вона й хоче відчувати себе божеством, що на зразок богині збудована?
— Ну і що ж?
— Ах, шкода! Якби вас ще ефектно вбрати! Всі чоловіки попадали б…
Так, фантя ніколи не ставало її культом. Навпаки, воно офірувало себе на користь її інших зацікавлень. З жалем, що не може носити свого найкращого убрання, Мар’яна каже тільки частину думки:
— Найкраща моя одежа — бронзова засмага.
— А-а-а! То ви ще не зовсім пропаща! — зрадів "хор П’ятніцкого". — Надійтесь на нас, як на камінну гору. Будьте певні, до кінця сезону ми вас перевиховаємо!
— Ви тільки тримайтесь нас!
— Я це беру на себе!
— Не ловіть тільки ґав!
— "Ківнуть, моргнуть два раза — будете імєть раба!"
— Ми ще з вас зробимо людину! Льолю, дай губну помаду, ми зараз їй намалюємо уста. Що це за жінка, — з ненамальованими устами?
Цікаво… Ця банда навіть не питає її, чи хоче вона мати "раба", хоч одного такого бевзня.
Банда вже пішла, залишивши Ваню для "ідейної обробки". Ваня наступав за допомогою Льолі, він хотів знати, чому це всі, як тільки приїхали, зразу розглянулися за парою, а вона сама нудьгує, дорогий час марно втрачає. Треба заповнювати своє життя, жити "с треском"!
Мар’яна згодна з Ванею, але чому Ваня не хоче згодитися з Мар’яною, що в кожного свій "трєск" є?
— Ну, чого отак сидіти самій, киснути? Як ви можете? — жалів Ваня. — Признайтесь, чи ви хоч раз колинебудь у житті були закохані? Ви ж — риба! Мабуть, ви не були в "світі", тому така недотика. Або пережили нещасне кохання… — Ваня метикував на всі боки.
— Може й так… — Мар’яні вже надокучила ця довга нотація, треба вже затвердити їм приступний варіянт, щоб дали їй спокій.
Але це тільки піддало Вані охоти.
— Як? І дуже приймали до серця? Льолю, скажи їй що!
Льоля теж каже, що нічого не треба приймати до серця. Не можна так: спізнати життя й зостатися святою. Треба впасти, щоб усе знати.
Як Мар’яна не гнала таку концепцію "московської золотої молоді", але від цих Ваніних слів вона сама собі здалася нікчемною. Нічого вона не досягла, а з таким життям і не досягне. Вона живе, як трава, не має "романів", не грає ні в що, не п’є… І коли за людиною не бачать ніяких слабостей, то приписують якісь таємні. Всім підозріло.
І якщо правда, що без такого "треску", без таких падінь людина нічого не зробить, то гірко-гірко стає Мар’яні. Нінащо й курорти, нінащо це море, нінащо здоров’я. Невже, щоб здобутися на велике, так залежна людина від психологічних гальм? Ці гальма тримають її в обручах, не допускають до еротичних, їм звичних, проявів, а без еротичних проявів нема творчого здійснення, — така їх концепція. Петля якась, самогубство!
І як на горе, нема нікого співзвучного. "Московська золота молодь" з Льолею разом має твердо окреслену лінію: лови життя, курорт для того, щоб "отдаваться і брать".
Голо і просто!
XXI
— Добре, я вам принесу ту книжку, — обіцяє Мар’яні Віктор.
І знову в центрі уваги Льоля. В останні часи Льоля стала предметом цікавости, натяків, — вона цвіте від того. То її атмосфера — почувати себе курортною левицею. Боже мій, кожен раз на курорті вона знаменито заповнює свій час. — А чоловік? — О, Чоловік теж прекрасно себе десь почуває! — А не ревнує? — О, ні!
І за годину по обіді, після мертвої години, Мар’яна помічає: чогось проходить біля їх вікна Віктор, косим кінським поглядом зорить. Іще один Льолин поклонник?
Дивна, Мар’яні незрозуміла поведінка. Зневажливо про Льолю, а сам уперто, настирливо її домагається. Сам дуже вдумливий, повний самоповаги, а так невідповідно поводиться. Не поважає, а домагається. Оті погляди за обідом… І якась таємнича бльондинка, що ніби вже поїхала…
Льоля вже рознюхала, що він має жінку, значно старшу за нього — такий гарний! Якась помогла йому вчитися, він оженився. А дітей нема. І що, вірний Віктор не хоче, щоб жінка могла йому докорити? Льоля не залишить йому мук сумління й почуття зради?
(Продовження на наступній сторінці)