«Шукаю бідної фарми» Докія Гуменна

Читати онлайн оповідання Докії Гуменної «Шукаю бідної фарми»

A- A+ A A1 A2 A3

Так цього дня не вдалося мені побачити бідну фарму — із свиньми, що чухаються об одвірок хати, із глечиками, що сушаться на кілочках ліси, з плугами-боронами десь там за оборою. То виходить, у Канаді вже здійснено знищення різниці між містом і селом? Так виходить, нема її. Стався шалений скок від забитого селянина до моторизованого інтелігентного майстра сільськогосподарської продукції. Фармер за годину автом опиниться в Едмонтоні, а в такій резиденції, повній комфортів та чистого степового повітря, зовсім не почуває себе на хуторі.

Треба було б десь далі від’їхати, може це тільки під Едмонтоном так, у цих нафтоносних околицях?

2.

І чого тільки не зможуть мої едмонтонські опікуни —— пані Пауш, жіноча організація православної громади, Союз Українок Канади. Ще тільки здумала я собі, це, як уже знайомить мене на найближчому вечорі в залі! ім. Грушевського голова Союзу Українок, пані Софія Василишин, із одним чоловіком.

— Знайомтеся, це обласний інспектор провінційного департаменту аґрикультури, пан Чарнецький. Ви як поговорите, то може пан Чарнецький захоче вам показати дещо в Алберті.

Агроном Чарнецький не заперечує. Так, він дуже часто виїжджає на терени провінції і якщо я хочу, то він може якогось дня заїхати за мною.

І ось цей день настав, ми вже виїжджаємо з Едмонтону в напрямку заповідника Елк Айленд Парк, до містечка Вегревіл, що славиться своїм суцільно українським населенням, нащадками переможців пущі, піонерів з Галичини та Буковини.

Агроном Олександер Чарнецький також нащадок перших піонерів, він мав два роки, як привезли його батьки до Канади. До двадцятьох років був собі хлопцем на фармі в Саскачевані й так був би до кінця своїх днів, якби не інститут. Ці інститути гуртожитки фармерської молоді в містах Вінніпезі, Саскатуні й Едмонтоні, виховали немало сьогоднішніх діячів. Був такий звичай, що вихованці інститутів на Різдво їздили по фармах із колядою та бесідами. Заїхали на фарму Чарнецьких двоє таких студентів із Інституту їм. П. Могили, — наколядували, наговорили, піддали хлопцеві охоти вчитися, а ще й дядько підмовив. Хлопець поїхав до школи, скінчив агрономію, відтоді безперервно працює за фахом.

Ми їхали тією дорогою, якою колись ходили перші піонери. Колись були це кручені стежки, мочарі та озера. Тепер це автострада з Едмонтону до Вінніпегу, по обидва боки розпливаються в безвість лани, гаї, клинці лісів, залишених для затримання снігу, де-не-де блакитні латочки озерець, зрідка порозкидані хатки. У цих хатках фермері тримають збіжжя, це шпіхлірі. Фармер молотить на полі й не турбується звозити зерно додому, аж поки йому не зайде потреба кудись везти. І не боїться, що хтось розкраде? Дійсно, благословенна земля!

Дорога наша проходить через заповідник Елк Айленд Парк. Спеціяльно для нас вийшли з лісу бізони-бофало й ліниво порозлягалися край дороти. Була б не помітила цих колишніх царів колишніх прерій, та агроном запитав мене, чи я вже бачила бізонів.

— Ні, ще не бачила, але вже чула, що Елк Айленд Парк — майже єдина місцевість у Північній Америці, де ще збереглися ці розкішні звірі. Колись цих бофало у преріях Америки були незчисленнії табуни. Гадалося, що вони ніколи не переведуться. Для індіян вони були основним джерелом їх існування, бо бофало постачали індіанському побутові все, що було потрібно: іжу, житло, одежу, знаряддя; бофало відогравали ролю в індіянських віруваннях та церемоніях. Та прийшли білі й дуже скоро витеребили бізонів на м’ясо. Майже всіх винищили, а як зосталася маленька їх горсточка, тоді канадійський уряд узяв бізонів під свою опіку, охоронив у заповіднику. Кількість бізонів у Елк Айленд Парк зросла тепер до 1300 голів. Та ще один бізон, камінна статуя, стоїть на одному роздоріжжі в місті Келґарі.

Минали ми парк — накрапав дощик. Поки доїхали до Веґревилу, дощ перестав і ми під’їхали просто під хату аґроінома веґревідьської округи, пана Василя Підручного.

Чи я, взагалі, тут щось побачу, це залежить від погоди, а воно насупилося дуже. Правда, в цій Алберті скорої й випогоджується, сонце розганяє всі хмари, крім тих легеньких сніжисто-білих. Агрономові Чарнецькому погода менше важлива, бо він поїхав у дальші райони автострадою, але ось у Веґревільщині… Аби тільки хляпнув дощ, то всі фермерські дороги розмокнуть, на фарми тобі ніхто не поїде, бо авто загрузне. Але як буде гарна погода, то агроном завжди має багато справ на фермах, дасть Бог, поїдемо.

А тим часом озираюся, куди це я втрапила. Ніби то я шукаю бідної фарми, опинилася ж у інтелігентському домі. Книжки, картини, квіти. Будинок давно обжитий, в ньому витає традиція сталого побуту, не надщерблена модерним, з крамниці сьогодні привезеним добром. Будинок накритий віковими деревами, що встигли вирости тут, відколи існує він. І стоїть він на плеканому килимові шовкової трави, далеко від домів-сусідів. І в ньому картини тут, картини там, весь передпокій завішаний ними. Хто це тут маляр?

Дружина агронома, Анна Підручна, дуже привітна, та й інакше бути не може, бо ж вона — голова місцевої жіночої організації, а я під опікою організованого жіноцтва й приїзд мій уже попереджений телефонним дзвінком Стефанії Пауш.

Після кількох хвилин інтродукції, що супроводить кожне нове знайомство, я довідуюся, хто маляр. Пані Підручна показує мені картину "Моє життя в Саскачевані". Горбкуватий краєвид, жнива. Замріяні ліси в далині, а на горбистому полі, скільки видно, стоять снопи. Дівчина присіла напочіпки й розв’язує платок з обіїдом, а довготелесий хлопець не має терпцю чекати й п’є із дзбанка воду.

— Це я з пам’яті малювала, молодість свою на фармі в Саскачевані, — каже Анна Підручна, і я вже впізнаю її в цій високій дівочій постаті. Все мені відразу роз’яснилося. Це ж передо мною розгортається сувій причин і наслідків. Ця малярка, з професії учителька, — вона фермерського роду, зв’язана з фармою, з канадійським селом всіма своїми духовими нитками. Звідти росте її надхнення, інтелігенція. Ось іще один, і ще один пейзаж в Саскачевані, що серед нього виросла пані Підручна. А ось — церква в подвір’ї, такому типово українському. Хата під стріхою, журавель біля неї, пліт, люди виходять із церкви, убранії барвисто, етнографічно, як в Україні ще на початку цього століття. Але це не Україна, це Саскачеван часів її дитинства. Малярка нічого не вигадувала, а малювала з плівки пам’яті. Тільки чого це хата й церква так близько одна від одної?

— В ті часи кожен господар бажав, щоб церква була побудована на його подвір’ї, — відказує вона. — Честь, життя вирує коло хати, весело, всі новини разом з людьми з’їжджаються з околиць…

Здебільшого пейзажі Анни Підручної саскачеванські, але ось одна така типова для всієї Канади — "Елеватори". Ось "Залишена хата", така жалісна. Справді, залишена, а там же було колись б’ючке життя…

Дивна малярська біографія. Анна Підручна ніколи не думала маляркою бути. П’ять років тому одна старенька вчителька малярства попросила її, щоб вона записалася до неї на курс і цим піддала охоти молодшим. Пані Підручна з добродійства внесла десять долярів, а відвідувати курс і не думала. Тільки з цкавости пішла раз-другий. Вже перша її праця викликала здивування вчительки й заохоту. З того часу вона працює над собою, знаходить на це час, бо захоплена. Має вже щось із сімдесят полотен, багато продано, роздано. Але яка вартість її картин, вона не знає, ще ніхто їй не дав оцінки. Вона любить малювати і відчуває в цьому потребу.

Я також не знаю, яка вартість її картин. Але ди— влючись на них, входиш душею в канадійське фармерське життя, більше, ніж через заморюючі доповіді-звіти.

Піонерська дочка, сама завжди серед фармерів, вона з тієї породи, що любить осягати важкі щаблі.

— Оце фотографія моєї мами, — показує вона портрет жінки з великим чолом, молодими твердими рисами. — Вона недавно померла. Мама мала надзвичайний голос і великі музичні здібності. Проста селянка, вона була дяком у церкві і диригентом хору. Та мама не була вчена, через це я всіх зусиль докладаю, щоб дочкам моїм дати музичну освіту. Чоловік зо мною свариться, нащо я безпотрібно гроші витрачаю, замість дати практичну освіту. Але як згадаю свою маму, та як бачу ті самі здібності у своїх дівчат, то ладна на всілякі жертви, аби дочок вивчити. Вчу моїх дівчат на піяно, на скрипці і диригувати. Шкода, що старшої дівчини нема, вона ще залишилася у Вінніпезі, а ми з меншою оце вчора повернулися. Я там була за куховарку на Літніх курсах українознавства при Колеґії св. Андрея. Інші дивуються, що я цим хвалюся, вважають, що куховаркою працювати понижує. А я собі думаю: як мені не соромно для своїх дітей варити, то чому ж має бути соромно варити для чужих дітей? Я ж їм там була, як мама.

"Мама" вісімдесятьох дітей ще живе цими курсами і тим ентузіазмом, що з ним роз’їхалися вихованці. Ці курси відбуваються щороку, мета їх — затримати молодь в українському дусі, розколихати любов до рідного, дати знання з історії, мови, української культури, скріпити симпатії між молоддю. Вихованці видають там свою газету, організували хор, влаштовують свої концерти, вечірки, роблять спільні екскурсії, провадять диспути. Ось я вичитала в тім шкільнім журналі, на які теми відбувалися дискусії: "Рішено, що життя на фармі здоровіше, ніж життя в місті". "Рішено, що радіо ліпше, ніж телевізія". "Рішено, що печерна людина була більше задоволена з життя, як теперішня". "Вартість коміксів". "Чому я повинен знати українську мову". Все це "вирішують" Августини, Сільвії, Діяни, Лелії — так звуться ці фермерськії діти.

(Продовження на наступній сторінці)