Від залізної брухти, до "аллес фюр ґешенк", — така Максимова кар’єра за німців. За те ж на головному тракті, не треба ні газет, ні радіо. На розі Хрещатика й Шевченківського бульвару в крамничку з усякими елегантними дрібничками заходять і генерали, і солдати, і ті, що на фронт, і ті, що з фронту. І ще деякі.
Рішучо, Максим найбільш за всіх виграв, не пропало марно знайомство в полоні. Хоч обіцяної тоді української держави так і не чути, зате Чагир допоміг узяти дозвіл на цю захисну від усяких німеччин крамницю. Правда, сам він мало коли заходить, а як заскочить, то хай хоч один хто буде в крамниці, він тільки німецькою говорить.
Не всі такі законспіровані, як цей українець у німецькій формі. Солдати з фронту, ті прямо кажуть, що "аллес іст капут", що вже війна "ферлорен", все через того осла, не послухав у свій час Бравхіча. Вони, оце вертаючись, не впізнають українського населення. Воно все дивиться вовком. А зустрічало колись із радістю. Не зробили з населення друга! Що ці наці тут наробили? Геть усіх комісаріятчиків! Прибрати звідси їх, а завести військове керівництво!
На доказ того, що наробили тут "жовтляки", приходить із своїм шефом "переговорщиця" — купувати найдорожчі парфуми. Компенсація за порубаний ніс. Ніс уже трохи загоївся, але краса його зникла ще тоді, як по дорозі до Черкас українські партизани кинули на машину пляшку з бензолом, машина зайнялася, партизани вбили шефа й шофера, а їй тільки порубали носа. Ще щастя. Он під Бородянкою шефові відрубали голову, а перекладачку вбили.
Інколи так розговоришся із фронтовиком і він тобі розкаже, що німців є чотири гатунки. Найкращий ґатунок — на фронті кладе голови, другий — це ті, що лишилися вдома, третій — партійні в райху. А оце сюди на Україну ґебітскомісарами посилають найгірше шумовиння, сміття деморалізоване. Воно розвалює, зводить нанівець всі перемоги вермахту. — Ну, а що ж вермахт казав, що за два тижні тут буде український уряд? А там під фронтом і тепер населення вірить в український уряд. — Ми теж так думали, так нам пояснювали. Переміг Еріх Кох, той що тепер пише пихаті фрази про східній простір та глузує з мрій еміґрантів-націоналістів.
Заходить і той, що колись вони обмінялися подарунками. Приносить раз листа від дружини. Дружина пише: "Нарешті моя мрія здійснилася, я маю служницю. Тільки не знаю, що з нею робити. Вона інженер-хемік, зодягнена краще, ніж я, і цілими днями сидить та плаче. Я пішла до арбайтсамту запитати, як із нею поводитися, мені відповіли: "Як хочете, так і поводьтесь, вона — наша цивільнополонена".
Гм… Максим знає таку, що п’ятьма мовами володіє, а сидить за дротами в таборі. Вона сама вже просилася: "Використайте мене за фахом, я буду корисна". А їй відказали це саме.
Заглядає часом за "ґешенками"-новинами й режисер Віктор Прудиус, що сидить тихо й не вилазить на поверхню. Він каже, що грає тепер ролю обивателя. Ще другий із ним актор, який за ці двадцять три роки, здається, раз ізняв маску, написав "Україна живе", а тепер знов її наглухо вдягнув. Поет Аркадій Відомий тримається абсолютно лояльно, аристократично замкнено, до "Нової Української Смердюхи" руба відмовився дати хоч рядок, а за це його негайно "наділили" орденом Леніна. Знайшлися знавці, які запевняють, що Аркадій Відомий дістав орден Леніна в більшовиків, а тому — "геть червоного запроданця із брудними руками від святої української справи". Як на те, ніякого ніколи ордена він не мав, але чи то важливо? От якби він плазував, писав оди "3 нами Бог і Гітлер" чи "За що ми дякуєм тобі, Німеччино!", тоді загорнув би всю належну йому пошану, хоч би й ордена мав.
Аркадій мовчав. Максим хоча догадувався, але ніколи до кінця не міг збагнути цього майстра. Чи він уже шкодує, що пішов на розрив із совєтами? Там його оголосили націоналістом і зрадником українського народу, а тут зробили більшовиком і також запроданцем. Чи ту раз зняту маску вважає за помилку, чи так воно й потрібно було в його лінії життя?
Як же здивував він раз Максима, звичного вже до його маски, коли зайшли разом: Аркадій, Роман. Та вони, здається, давно знаються? Вони — на "ти". Якесь спільне минуле? Але з розмови не розбереш — друзі це, чи вороги. Жадна тема в них не пішла на згоду.
— Я дивуюся, як могли всі ви кадити Сталінові, як могли ви гнути перед ним спину. І не знайшлося нікого в вас, хто б його підстрелив?
— А я дивуюся, як ти можеш ходити в цій катівській уніформі, — відказував Аркадій, — як ти не вб’єш Гітлера?
— Я — що інше. Форми боротьби вимагають…
Аркадій тільки мугикнув.
— Бо якби маси не були збольшевизовані, то не було б тепер УССР. Хотіли землі та волі, — то й маєте: і землю, і волю…
Аркадій щось хоче сказати. Чи ж обоє вони не з тієї самої маси? Чого ж це так Роман з погордою говорить про ту масу, з якої постали всі ті різновидності, про які оце сваряться? Де це він набрався такої "ментальности", що обпльовує все рідне, як воно не піняво шовіністичне? Цього мало — називати Драгоманова нашим найбільшим ворогом, деклямувати про лицарський дух нашої давнини, а треба ще мати в собі героїчність, щоб разом із своїм народом усю його біду потягти.
— Ну, добре, маса — смерди й гречкосії. Ми, що зосталися з нею, — запроданці, за ласощами потяглися. Та ми ж хоч щось зробили за ці двадцять років, ну, хоч би таке трошки, як ліквідували неписьменність. А чим маєте ви, лицарі, похвалитися?
Роман навіть дивується з такої сліпоти Аркадієвої.
— А нове покоління полум’яних, до зубів озброєних національною ідеєю борців за Україну! Це ж — золотий наш цвіт! Які виховані, які веселі в товаристві, як жартують… Коли ж треба, то з радісною усмішкою йдуть на смерть…
— Шкода, що такі золоті хлопці та йдуть з радістю на смерть за таку куцу ідею…
— Що ж тут ми застали? Комсомольців, рабів…
— І зрештою, як прийшов час діяти, то ваші золоті хлопці влаштували в Житомирі гаракірі? Дивне лицарство. Не служити народові, а панувати над ним збиралися ви, як під брамою столиці побилися за владу.
— Куля, що здогнала зрадника, свята!
— Ох! Забагато на себе берете. Як почнете так розкидатися кулями, то не буде над ким панувати. От того ж то вас і не прийняла теперішня Україна, що ви з чужими гаслами прийшли.
— Як маса несвідома, то треба її вчити!
— Тут уже вчені й без вас чверть століття…
Диво, що вони так рубають одне одному, а це не заважає їм раз-у-раз сходитися в Максима для таких взаємокомпліментів. Тільки шкода, що заважають відвідувачі. Роман зараз німецькою мовою питає, що коштує ця статуетка, а Аркадій, — чи не беруть тут на комісію книжок.
А Максим на все те дивиться й питає себе, як це воно так? З одного тіста, в одному полку воювали, а такі різні особистості виліпили ці двадцять років. Вони, мабуть, далі розійшлися, ніж оте нове покоління, виховане в національних ідеях, розійшлося з нашим доростом, Максим бачив їх раз, цих галицьких молодих хлопців, як був на селі.
Їхали ці хлопці великою німецькою машиною, з німецькими документами, в німецьких військових уніформах. В машині везли якісь великі паки. Купалися в річці біля села й перегукувалися між собою, а сільські хлопчаки сиділи на березі, на них дивилися й уголос обмірковували такий феномен. — Диви, німці, а говорять по-нашому! — Це, мабуть, українці! — Якраз, українці! Це, мабуть, ті, що німцям з…ці підтирають… — У річці піднявся регіт. Ну, й вліпили! А ми їм веземо нашу літературу! — реготалися молоді галичани й тут же вирішили, що їхні паки освідомлювальної націоналістичної літератури треба знищити. Так і зробили. Паки в полі спалили, а самі повернули машину назад. Де тепер ті хлопці? На Волині в партизанці? Там же тепер цілі райони охоплені повстаннями, кажуть, там щоночі горить, німці цілі села випалюють разом із людьми. Чи в карпатських горах? Чи може оце вони Максимовій клієнтці в ближчих підкиївських лісах носа розрубали?
XIV.
Львівська 27, колись скромна школа, тепер збірний пункт для наловлених до Німеччини, стала центром київського многотрудного життя. Щодня під залізними штахетами стоять юрби родичів, що поприносили своїм зловленим (чи то на базарній облаві, чи то на вулиці, чи то на роботі, чи то в хаті на ліжку) — вузлик із одежею, слово потіхи, таємну пораду, надію на визволення. Щодня тяглися туди, оточені поліцаями, жертви Німеччини. Щодня з-за ґратів визирали спіймані незлочинці, громадяни Києва.
Секрети, як викрутитися від Німеччини, валяються просто на вулиці, їх можна почути біля кожної групки.
— Я собі купила за тисячу карбованців довідку, що в мене венерична хвороба і тепер тільки покажу на комісії, мене відразу й пускають, — хвалиться молоденька дівчина.
— А як медогляд? Це ж зразу виявиться. Я знаю кращий спосіб: викликати на руках екзему.
— Та й не позбутися її? Дякую!
— Краще екзема, ніж до Німеччини. Я знаю таких, що спеціяльно заражувалися ще й страшнішою хворобою.
— Он, кажуть, на трикотажній фабриці викидалися з третього поверху. Ї х підбирали, перев’язували й садили у поїзд.
(Продовження на наступній сторінці)