— А чим же другим? — строго подивився на нього редактор. — Ви, пане Шепеличу, не слухайте шептунів. Папір можна дістати з Фінляндії, але це перевантажить усю залізницю, що сполучує Німеччину із Францією. В Німеччині є сила паперу, всі німецькі журнали виходять на прекрасному папері, так що папір є. Але сюди доставити його тепер не можна. "Дойче Україніше Цайтунґ" виходить тепер на чотирьох і шістьох сторінках, бо не вистачає паперу, а ви слухаєте там усяких шептунів і щось собі друге думаєте! Ви еті штучкі бросьтє, пане Шепеличу!
Бідний молодий чоловік витягав свою шию з незручностей комірця, вислухуючи цю палку й мудру промову. Нарешті, не дослухавши, почав виправдуватися,
— Що я таке сказав? Я нічого не сказав!
— Німці показують зразки саможертви, а ви…
Ех, якби це на місці цього Шепелича та Олег! Цей напевно відрубав би зараз:
"Душа українського інтелігента — клоака, куди плюють різні завойовники".
Одначе, Шепелич! Може це брат Андріїв? Яка дивовижна схожість. Тільки цей говорить російською мовою.
Мар’яні вже нема чого тут робити, вона виходить, але її дуже вразив цей молодий чоловік. Вона поволі йде сходами, нарешті, пан Шепелич наздоганяє.
— Вибачайте я з таким дурним запитанням… — Чи ви не маєте брата Андрія? Він казав, що в нього дуже багато братів.
Юнак не вважає це питання таким дуже дурним, Андрюша — його дядько. В діда було дванадцять синів.
Так, Мар’яна знає дуже добре про їх сім’ю. Тато Андріїв, дід цього панича, — трамвайний кондуктор, брати Андрієві — робітники. Щоліта — в гості до села Шепеличів, сільської рідні… Де ж тепер Андрій? На провінції десь?
— О, ні! Він на Далекому Сході, інженером на цукроварні працює.
Так то наші люди розбредаються. Нема їм місця на наших цукроварнях? Вже його діти — сибіряки…
— Ну, а чого ви…
Мар’яна зам’ялася. Так з першого разу й сповідати хлопця? Але Андрій — це шматочок юнацтва, запашна казочка про журавля й чаплю. В тій казочці стільки було задушевного, Мар’яна не раз була повірницею його прикростей. Не раз його викидали з вузу, не раз сам мусів кидати та ставати трамвайним кондуктором, поки довчився.
Мар’яну облягли спогади, вона дивиться на молодого денді з вродженими аристократичними рухами і впізнає в них Андрія. І якби ж то вона тоді знала, що то — родинне, вроджене, а не запозичене десь у графських домах, у балетних школах? Якби ж то не підозрювала в тому "либедському матросові" манірного копіювання з когось. Бо це її й вабило, ця тонкість, і відвертало, бо де ж, — думала вона собі, — де ж у робітничому середовищі візьметься така витончена зграбність, як не змавпована? А воно, виявляється, он що! В цих Шепеличів вроджене, неусвідомлене… За це ж його з політехнікуму викидали, не вірили, що він київський пролетар.
Якби знала Мар’яна! Смішні, запізнілі жалі!
— А чого ви… чому ви лише російською мовою розмовляєте? Ви ж українець! Я дуже дружна була з Андрієм, він може й про вас що оповідав…
Молодий чоловік заскочений.
— Я не розумію вас. А що, вже по-російському говорити заборонено?
— Та я ж знаю, що ваша рідна мова — українська. Ваш дід ніколи й не вмів говорити інакше, як по-українському, Мені це Андрій якось казав.
— Ми ж не в селі живемо, а в місті. Чому ж ми по-сільському маємо говорити? — став уже на ноги молодий Шепелич.
От і ще одна загублена душа. Оце такий він, наш робітничий Київ? Вірніше, молоде покоління того робітничого Києва? Для нього вже Україна лише в селі, йому в місті ніхто її не показав.
Мар’яна втрачає всякий інтерес до юнака. Це довго говорити. Юнак не винен, йому з найменших років у школі, в кіні, в книжці товкли про героїв Алєксандра Нєвского, Мініна і Пожарского, Суворова. Своєї національної героїки він не знає, історії його вчили брехливої. Де ж у нього візьметься національна гордість? Національне почуття, як музикальна вродженість. Його треба розвивати, вправляти, шліфувати. Це дається поколіннями, загальною атмосферою. Як голос, воно може й пропасти, його можна фальшиво поставити, зірвати…
Що могла йому сказати Мар’яна, крім оцього:
— І ви собі, напевно, думаєте: "От, якась шовіністка причепилася". А росіяни дуже дбають про культуру своєї мови, не так, як ми. Зрештою, говоріть собі, як хочете, я тільки дуже здивована.
І видко, сьогодні Мар’яні тільки й роботи, що лічити загублені душі.
От іде ще одна широким коридором колишньої "Советской України" — квітуча, завжди повна успіхів і чарівности Галина Полтавченко. Вона вже, бач, пройшла "націоналістичну еру", тепер робить кар’єру у "Послєдніх Ізвєстіях," вже знов забула українську мову, бо "тепер же опасно". Чи ця хоч має якісь переконання? Вона й сама не знає. Переконання її перевертанські.
— Привітайте мене! — скричала ще здалека Галина. — Я цими днями виїжджаю в Берлін, стенографісткою міністерства пропаганди! Чи могло мені ще рік тому снитися таке щастя? Побачити Европу, Берлін!
— Не знаю тільки, чи ви заїдете туди, куди думаєте, — не втрималася Мар’яна. — Он деякі добровільно поїхали і, замість міністерства, попали за дроти. Хтось мені розказував, що дочка Штепи за його чорну роботу удостоїлася бути покоївкою. Студентка.
— Це я вам розказувала. Але я цього не боюсь. У мене є друг, одна впливова особа. В мене у Ляйпціґу дядя — фабрикант. Бабушка ж моя була німкеня. У мене всі документи є.
— Що, що?
Котре це вже перевтілення? Сьоме, либонь?
Гідна презирства ця перевертанка, але чомусь Мар’яна не каже їй гірких істин, колючих правд. За її людяність? Не знати, як називається те "щось" у Галини, яке прикрашує її, хоч би що. Вона навіть не дуже складна інтелектуально, а от…
— Я думала перед виїздом спеціяльно зайти до вас, — каже Галина. — Ви чули, що з Валею?
— Страшно давно її не бачила… Хто це з вами вітається?
Мимо якраз проходить чоловік, один із тих, що не розбереш: військовий, чи ні. Галина відповідає люб’язно. Він відходить вже далі, тоді Галина каже:
— Це з пропаганди райхскомісаряту. Це він якраз набирає стенографісток до Берліну.
— Німець?
— Здається. Але добре й українською говорить. А що?
"Це ж той, що питався колись за Васанту. Цікаво, нащо вона йому? Треба буде їй сказати… Як це я досі цього не зробила?" — дивується з себе Мар’яна, а вголос каже:
— Я його там бачила. Ну, то як же там Валя? Де вона тепер? Чому її не видно?
— Її, мабуть, уже розстріляли.
Що за нісенітниця? Васанта? Це якась брехня! Мар’яна не хоче цих слів всерйоз прийняти.
Галина також не повірила б, якби їй розказав це хтось. Але ж вона сама бачила, власними очима. Галина розповідає дивовижну історію, як її якась таємна сила потягла зайти, як потрапила у засідку, як перебула ніч у гестапо, як вранці виводили Валю з підвалу, — поламану, чорну від синяків, з розпатланим волоссям, із безумним поглядом.
— Тягнуть її, вона падає, а двоє підганяють, підштовхують за плечі: "Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!"
Туманами обволікається дальша оповідь, Мар’яна чує і ще раз чує: "Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!" І ще раз, і ще раз встає образ поламаної, замученої, з божевільними очима. Боже, коли це було? Вже з місяць, вже тоді було холодно, а вона всю ніч на цементовій підлозі в одній кофточці… Вона ж, якщо не розстріляли її, не витримає тих мук…
Мар'яна впірнає в атмосферу цих мук, зосереджених у божевільному погляді. То ж відблиски цього погляду світили вже давно в її очах, ця трагедія Васантина. Це, що місяць тому відбулося, колись, будучи ще майбутнім, уже дивно позначило її.
— І що вона таке робила? — крізь той туман чує Мар’яна. — Мій знайомий, дуже впливовий німець, навіть боїться питати. Дуже вже вони страшно з нею поводилися.
Ах, Мар'яна добре знає! Не знає деталів, але чи довго догадуватися? Це ж загублена душа. Це ж та, про кого вони вдвох пісню Олеся співали: "Гукайте їх, вони десь заблудились!" Васанта заблудилась. Її треба було гукати, кругом неї якісь тумани повисли, й не могла вона знайти дороги.
… І хоч вони давно з дороги збились,
Хоч небо хмарами над ними залягло, —
Ще сонце не зайшло…
А для Васанти зайшло… Зайшло воно дуже давно, тому й борсалася, тому й кидалася в житті, тому шукала забуття. Не знайшла в любовних утіхах, шукала в мучеництві. Чи знайшла в мучеництві? І за що, за що вона мучениця? За яку батьківщину?
Яке все незначне зробилося у світі! Васанта згинула! І не знає Мар’яна, що її більше прибило. Чи ця вістка, чи ця загадка? Чому Васанта стала жертвою на славу більшовизму, коли усе її життя цей більшовизм притоптав? Хто її затруїв? Чому ми повинні нести ще ці жертви духові?
І коли Галина прощалася, що Мар’яна не помітила? І коли Мар'яна вийшла на вулицю?
Тільки й лишилося від Васанти, що оці пекучі слова: "Знаєм ми ету красавіцу, всю єйо біоґрафію, ну, жівєє!".. Це може ті самі, що послали її? То ж кажуть, що де гестапо, там є й енкаведе.
XIII.
(Продовження на наступній сторінці)