То, мабуть, тому чули, що Бровари — на Лівобережжі і тепер відділені кордоном від Правобережжя. Там військова влада, то там ще гуляють баєчки про уряд. Тут — цивільна, крайня точка райхскомісаріяту, то тут уже не треба їх. Багато людей приїжджають до Києва й шукають українського уряду, а під Харковом то навіть напевно знають, що в Києві — уряд. Тут уже й забули про це говорити, лише кілька днів повисіла на дверях одної з кімнат Академії Наук від руки написана картка "Національна Рада", та й та зникла. Натомість — ліквідовано вже Український Червоний Хрест, міжнародню установу.
Таня тільки шморгнула носом. Очі її щораз здивованіші.
— А в нас таке говорять! Німецькі солдати ходять на наші вечорниці, гарні хлопці, товариські... Кажуть, що українці й німці — одна раса.
— А в нас ще й досі хліба не дають населенню. Живи, як хочеш. Світла у всьому місті нема, тільки німцям. Тут є, бо стояли німці, але відріжуть.
Е, це вже Тані не подобається! Але музична вечірка все ж має відбутися. Коли прийшла Мар’яна, позаздрити на світло, бо в неї, як п’ята вечора, то й лягай спати, — музична вечірка була в апогеї. Троє німців, три дівчини, одну з них Мар’яна навіть десь бачила, оці вадливі очі. Один висвистує, на столі стоять шнапс і бутерброди. Після того вони всі побралися за руки й ходили кругом столу.
Що це в цього Гната діється? Таке шумовиння сидить у нього за столом. Оцю з вадливими очима вона вже впізнає. Бачила її в санітарній дружині — форма, пілотка, чоботи. Перед вступом німців тягала з якимись військовими додому масло, муку. Як німці входили, притягла до дому шафу й ліжко. А тепер вона живе в сусідньому домі, Мар’яна часто бачить її на бальконі.
Увійшовши в курс справ, як вранці Гнат, Мар’яна сіла. Цікаво подивитися, як розважаються німці. Це може той самий "гибелькомісар", про якого Омелян Якович розказував? Навчав старосту у Володарці. Скликав у селі сход, поставив біля себе старосту й почав лупити його по щоках. А відлупивши, перед сходом же, поляпав по плечі й дав закурити. Таку сьогодні побрехеньку, а може щирий факт, чула Мар’яна, — бо ж усі хочуть знати, як повелися німці на селі, і всі переказують одне одному усе, що хто де похопить.
XXVI.
Трамваї вже ходять регулярно. Київські трамвайники, так само, як і пожежна команда та дніпрове пароплавство, все це виключно українського складу, перші з ентузіязмом узялися за відбудову всього зруйнованого під час відступу більшовиків. Заворожені сплячі царівни на міських коліях ожили, ще й струму не було, — робітники котили їх гуртом до трамвайних парків. Своє ж! Своє життя починається, українська держава. Одне слово, трамвайний рух постав у Києві швидше, ніж українська державність.
Мар’яна заходить у трамвай і відразу бачить знайомого. Семен Кучерявий, ще більше чогось поораний зморшками, очі затуманені клопотом. Не той Кучерявий, що під час облоги хахоньки справляв, запрошував її: "Заходьте, в мене є вино, тюлька, будемо развратнічать". Ні, тепер він — чистий зразок того, що читала раз Мар’яна в газеті, враження якогось закордонця від киян: нема сміху, турбота на лиці і сірість. Де й ущіпливість його вульгарна ділася. Що ж це з ним таке? Невже ж це й на нього, як на багатьох, вплинули ці швидко збляклі надії на національне буяння, оці арешти?
— В передній вагон мають право входити тільки німці, — оголосив кондуктор.
Здивовані пасажири почали переглядатися. Ніби то як? У себе вдома, в Києві, не маєш права зайти в який тобі хочеться вагон?
— Виходьмо, нас не зрозуміли, — кивнув Кучерявий, замість привітання, Мар’яні. — Чорт їх бери, підемо пішки.
— Місцеве населення може їхати в задньому вагоні, — навздогін крикнув кондуктор. Але з образи ні Мар’яна, ні Кучерявий не захотіли. От! За радянської влади було добре, а за німців стало ще краще, — подумала, а може й сказала Мар’яна, бо Кучерявий відповів:
— Та воно було б і з радянською владою добре, якби тільки в наших руках, — зовсім без гумору, лише з мимовільною щирістю подумав, а може й не помітив своєї відповіді він.
Та що це з ним сталося? Він же так радів, що прийдуть німці!
— Оце йду до кооперації, забирати свого пая, — читаючи в далечіні свої думки, промовив Кучерявий. — Жулики кругом, якась вакханалія! Дав пая до трьох кооператив і в жадній нічого не дають. В одній їздили-їздили та й дали кілограм гороху. А другі шахраї зібрали гроші з пайовиків, поїхали на село, а звідти приїхали з небилицями. Не то аварія... не то німці відібрали… не то не доїхали, завернули їх з дороги німці, бо перепустка не така… Тільки витратилися. Ще й хочуть наші гроші повернути в збитки. Біс їх розбере! Мабуть, за наші гроші собі накупили та й спекулюють. З нашого борошна печуть хліб, продають на базарі. Нас обікрали — й ніхто нічого їм не вдіє. Та оце в третій, у кооперативі районової управи, обіцяли картоплю… Так ще й картопля буде. Треба забрати пая.
— О! — потішила ще й Мар’яна. — Тієї картоплі вже ніхто не побачить. Сама на неї надіялася.
— От, і шахрайство нікого й нічого не боїться!
Мар'яна сама лиха на цих жучків із лжекооператив, але тут уже навіть і не шахрайство. Постачання картоплею було задумане широко. Випросила ця районова управа дозвіл у німців завезти для населення картоплю. Скликала всіх візників, просила, трохи лякала, трохи до свідомости примовляла, щоб поїхали валкою в по ближній приміський район. Дозвіл дано лише на десять днів. Минуть ці десять днів, уже перепустка буде недійсна. А притиснуть морози, — тоді картоплі не повезеш.
— Ну, так. Поїхали. Привезли. Раділи, що от хоч щонебудь дадуть. А німці наклали лапу на все привезене і заборонили видавати. Частину самі забрали, а решта померзла й погнила.
Та що вони собі, німці, думають? І самі не організують постачання Києва, й не дозволяють, щоб людність сама собі давала раду. З баришпільських уламків багато вже встигли собі змонтувати машини, але щоб поїхати на село, треба мати якісь спеціяльні дозволи, перепустки, таємничо й за великі хабарі видані. По дорозі, хоч ви й з дозволом, можуть усе від вас забрати. Ну, ясно, жирує спекуляція. Хто може, пішки йде на село, міняти. Як приніс трохи чого на плечах, то вже й ціни йому не складе.
— Кажуть, усі шляхи з Києва чорніють людьми. Рух, як на Хрещатику, туди й назад. Виїжджають з усім своїм скарбом, возики тягнуть, а найбільш — з клунками на плечах. А як хто не може? Старий? Ну, от я пішла б… — примірюється Мар’яна. — Розіб’ю останнє взуття, — а тоді що?
— А ви думаєте, мало в Києві умирають з голоду? Ті всі старі, інваліди, що були на пенсії, вони цієї зими не витримають. В мене під боком сусідка живе. Прибігла оце з плачем: намочила в склянці останній горох, щоб зварити, а паралізований син підглядів, підповз, поїв. І більш нічого в хаті нема, "Чом же він мені не залишив хоч трохи?"
Це, справді, якесь чорне крило над Києвом. Роботи нема, постачання ніякого. Як люди живуть? Хто працює на німців, — бо яка ж є ще робота? — то дістає 300-500 карбованців, а кіло масла коштує 800 карбованців, Кинулися на спекуляцію, одне друге обдирати. Всі щось продають. Ще хто має який ремісничий фах, може на яку майстерню патента дістати.
— Німці й патенти не дуже то дають, — знає вже з практики Кучерявий, який колись вірив, що він на другий день після падіння Києва відкриє власне фотоательє.
Не чорне крило, а залізні кліщі. Здавили за горло й тиснуть. І нема ніякого виходу. Розумні ті, що виїжджають, бо… як не працюватимеш на ці скрутні тарапати, то й тебе змете, капут. А так же хочеться за всяку ціну в Києві втриматися!
Та Кучерявий каже, що в Києві має відбутися багато змін. Із теперішніх чотирьохсот тисяч населення мають залишитися тільки ті, що працюють. А працює дуже мало: дві-три більших фабрики та ще міська управа. Всі оті культурно-освітні заклади — вузи, науково-дослідні різні установи, театри, музеї — не працюватимуть. Школи позакриваються. Отож, усі професори, науковці, вчителі й інша інтелігенція працюватимуть заступом і молотком на відбудові України. Це тисяч із двісті п’ятдесят. Німці своїх фольксдойчів вивезуть, постачати населення вони й не збираються, всі фабрики, що крутяться ще, існуватимуть, поки потрібно на війну, потім їх також непотрібно буде. Київ стане незначним сільсько-господарським центром.
— Не знаю, — правда, чи брехня… Таке я чув від одного німця, таке й вам кажу.
— То ми — непотрібні?
— Ха! А нащо ж ми їм здалися? Он деякі німці, котрі простодушніші, кажуть прямо: "Що це за українці, це якесь барахло! Нам таких не треба. Поморимо їх, понищимо, а простір буде наш".
— Ну, це якась обивательська балаканина, — не захотіла вже цьому повірити Мар’яна. — То це, як жидів?
— А ви думали? — вже просто глузує Кучерявий.
Як наближалися німці, щось інше чути було. Із зайнятого німцями Василькова тоді навіть прийшла чутка, що українці — "арійці", єдині із слов'ян. А тепер вони спішно монтують археологічну теорію про Готське панування на Україні та на ґвалт відкривають сліди цього панування.
— А що кажуть знавці? — цікаво й Мар’яні. — Ви ж там близько.
(Продовження на наступній сторінці)