А Катрусі в цю мить позеленіло в очах, потім потемніло. Боже! Нема анкет! Всю свою душевну силу напружила вона, щоб зберегти світську безтурботну посмішку на виду й не показати страшної тривоги. Нема анкет, що заповнювали репресовані совєтами! В тих анкетах вони докладно розповіли: коли, в якому році, за що були арештовані, вислані, як катовані, до яких організацій належали, які мають заслуги у визвольній боротьбі. Вони ж може ховалися з тим, що розказали в анкетах, усе життя! Це ж, якби ці анкети попалися більшовикам, — кінець усім тим людям.
Проте, Катруся витягає потрібні списки, люб’язно подає панові в зелених із чорним відзнаках і навіть слухає, що той пояснює, йому потрібно розшукати одну особу, на ім’я Васса Чагир. Може пані, евентуально, зауважили таке прізвище? Совєти знищили адресове бюро, ніхто нічого не може сказати.
Слухає Катруся, але чи чує? Яка страшна робота, — ходити по тонкому канаті з радістю на виду, із смертельним страхом у душі! Скільки людей навіть не знають, що це їй вони завдячують своїм життям. Скількох вона витягла з пазурів, лише давши знати тим, які послали її сюди, що от — пастка, засідка, інтересуються "деякі" докладними даними… Васса Чагир? Ні, не чула про таку. — Є в нього відомості, що ніби ця пані працює в школі Богданівської управи. — Може в управі? Списків шкільних працівників у Катрусі нема. — Ні, в якійсь школі, але він мусить спрецизувати…
"Для чого тобі? — думає Катруся. — Хто ти такий у цій катівській уніформі? Знову якась жертва?"
І якби Катруся цю особу знала, дала б їй вістку, що на неї суне біда, щоб тікала світ-заочі, в нетрі, в село, куди хоче... Але анкети, анкети!
Може шефові на що знадобилися? Може знову треба ризикувати своєю шкурою і попередити? А вона не знає тепер — кого. Всіх, хто зареєструвався, як репресований від совєтської влади.
Катруся Богданович ще не знає, чи минулася їй остання її акція. Режисер Віктор Прудиус щасливо висмикнувся, звільнився вчасно з посади керівника відділу мистецтв через хворобу. Нарциса Микольського просто випхала на провінцію, хай там ще одну газету організує, але хвалити Бога, уник він цим разом біди. Та бідного Михайла Івашка забрали просто з відділу архівів і, кажуть, уже розстріляли. Хтось доніс, що колишній член партії. Не встигла Катруся!
— Дуже дякую, перепрошую! — кисло сказав відвідувач, повертаючи списки. Видко, потрібної особи він не знайшов.
І відходячи, він неголосно сказав:
— Слава Україні!
— Навіки слава! — твердо відказала Катруся, хоч може це й до відчаю небезпечно, хоч може цей пан чекав: "Вождеві слава!". Адже ж буває й таке на вулицях Києва, що українець на українця нападає, відбирає портфеля з документами і потім знаходять на вулиці труп невідомого.
XXIV.
Ну, й здивував сьогодні Мирон Льолю! Здавалося б, він повинен прийти лихий, як чорт, бо німці відбирають миловарню. Тільки прибрали, вичистили, змонтували побите, придбали на чорному ринку хемікалій, сировини, — як прийшло двоє німців і повісили на дверях листочок із пташкою: "бешляґнамт". А їм сказали забиратися, навіть хемікалії конфісковано. Ніяких підприємств! Вся промисловість, оті дріжджові, макаронні, оцтові фабрички, взагалі, вся легка промисловість, що зусиллями київського робітництва врятована від більшовицького знищення, — переходить до рук німецьких фірм, а тобі — дулю. Тільки напрацювалися гарма-дарма!
А Мирон прийшов із блискучими очима, з усмішкою, захованою між стиском уст, і першими його словами було, як зайшов до хати:
— Рогач зламався!
Що за рогач?
— Сідай обідати і не плети дурниць. Якісь рогачі йому в голові, — перейняла на себе лихий настрій Льоля. — Як із миловарнею? Не віддають?
— Вже дали по шиї націоналістам! Прийшла цивільна влада і почала порядок наводити. Заарештували редактора "Українського Слова", Рогача.
А-а-а! Аж тепер зрозуміла Льоля. Так би й казав.
— Ну, сідай, сідай уже, їж, а то я думала, що не знати яка подія…А з миловарнею? Не повертають?
— Оця голота? Та німці ж нічорта самі не мають, все, що бачать, пруть до Німеччини. Вони їм тут таку Україну покажуть, що аж шкура тріщатиме.
Докладніше, — такі новини. Військову владу заступила цивільна. На місто — штадткомісаріят, на Україну по Дніпро — райхскомісаріят. Все переходить у власність німецьких фірм, навіть житло, навіть трамваї. Міська управа повинна тільки стежити за санітарним станом міста, заощаджувати воду, та постачати робочу силу. Ніякого довозу продуктів не дозволено. Так буде й далі: за добре пальто — курку, за купку картоплі — "піяніну, тіточко!"
А чого ж радіє Мирон?
Так, просто, в нього прекрасний настрій. Ще один пакуночок "від мами". На вулиці, хлопчиком.
— Призначено мене кербудом, — все ж пояснив він Льолі причину блиску в очах.
— От добре! Тепер виберемо собі, яке захочемо, мешкання.
Мирон зовсім і не думає!
— Ти — можеш, а я звідси нікуди ані ногою. А льох?
Так, льох, спасенний льох стає щодня необхідніший. От і сьогодні вночі, як усі вже поснули, як прослухав передачу від радянського інформбюро, розгорнув Мирон пакуночка "від мами". Знову совєтські листівки. Докладна інструкція, з ким і через кого нав’язати контакт. Тим разом було друковане на машинці попередження декому: як не поховаються, то їм чекати того ж, що дістав уже композитор Ревуцький. Режисер Прудиус десь уже зашився, відразу покинув роботу. Інші в селі, бородами позаростали й носа не показують. Івашко не послухався, — то дістав.
Ага! Ось і нотатка для поліцая та кербуда.
XXV.
Кажуть, що чуд нема, а от воно сталося. Гнат Загнибіда не вірить своїм очам. Якийсь пузатий військовий німець із виряченими очима і триповерховим підборіддям заносить до його новопридбаного мешкання кілограмів із двадцять цукру, його ординарець витягає із військового мішка й кладе на стіл масло, ковбасу, булку. Таня клопочеться, варить у кухні каву. З пограбованого мешкання, якого ще не покинули армійські запахи, і що його оце пару днів тому посів Гнат, зробилося досить таки затишне кубельце.
— Де ти його взяла? Де ти взялася? — питає Гнат сестру.
— Гер Пабст їхав до Києва, а я попросила, щоб узяв мене. Тебе шукати.
— А що це за німець?
— Це — татів начальник. Ґебітскомісар Броварів. Тато працює в районовій управі секретарем, а я — перекладачкою.
— Ти?…— розреготався Гнат.
— Ну, а що ж? Підучилась. Як кращих нема. Я ж учила в школі німецьку мову. Ну, й ми приїхали до Пущі, а там сказали, що тебе нема, ти перебрався. Ну, й ми знайшли тебе.
— А це все звідки? — показав рукою на багатства.
Та що, в німців нема? В їхніх руках усе. Цукроварня, маслозавод, ковбасна фабрика. Він бачить, що в нас нема, то й набрав із собою. Це для нього нічого.
І от Гнат мусить удавати із себе господаря. Ще й люб’язного. Господарем, вірніше, почував себе гер Пабст. Він екзаменував буфет, який там залишився посуд. Сам Гнат ще не встиг роздивитися, що там є, як звалилися з невідомого ці гості. Добре, що Таня є, вона вмить якось усе причепурила, застелила, вимила, накрила рушником стола. Гер Пабст учив, як треба намазувати масло на хліб, — втричі грубше за скибку, а зверху ще й ковбасою увінчати. Шнапс пити аж по всіх смачних стравах. О, а в українців навпаки! Таня, спотикаючись об "єтцт", веде головну скрипку. Гер Пабст підхвалює українців, от скоро вийде закон про дозвіл одружуватися німцям із українками, бо українці — арійці, єдині із слов’ян. Тоді він ожениться із Танею.
Але де ж вони покладуть німця спати? Ліжка є, але матраци хтось позабирав. Та до вечора ще далеко, гер Пабст не журиться.
Він десь ізник. За пів години тріюмфально з’явився, позаду шофер несе пружинного матраца. Щедрий німець за послугу дає кіло масла.
Жах! Кіло масла в Києві коштує п’ятсот карбованців. Але це ще не все. Гер Пабст зауважив, що гер Гнат не має лямпи. Ось дві настільні лямпи, — вони вилазять з німецької течки. Господар, та й годі! За п’ять хвилин шофер принесе ще великого шпігеля — для Тані, як вона сюди приїжджатиме, то матиме в що себе оглядати.
Чудо удесятерясться, поглиблюється. Гнат стає щохвилини заможніший, побут його стає щораз комфортабельніший, — і все це, як сніг на голову. А одночасно й обов’язки гостинности ростуть. Питає гер Пабст, чи увечорі могли б вони влаштувати музичну вечірку. У нього є ще приятелі з райхскомісаріяту, а тут у сусідстві зауважив він симпатичних фрау. З ними встиг він уже заприязнитися за посередництвом чуда — ковбаси.
Що має на це сказати Гнат? Тато — секретар районової управи, не викинеш же ти німця з мешкання? Доведеться за шмат ковбаси й кусінь масла всміхатися ще цілий вечір цьому пузаневі, хоч на душі й шкребе. Втім, німець, здається, добродушний. Розповів, що був бурґомайстром якогось міста та за неввічливі вирази про фюрера його покарано, послано сюди — і то ще добре виплутався з халепи. От закінчиться війна, Україна матиме уряд, вони тут тільки переходящі солдати.
— Ми чули, що в Києві вже є уряд, — додає до цього Таня, але Гнат розчаровує її глумливою посмішкою.
(Продовження на наступній сторінці)