Рішучо зле закраюється їх відновлена дружба. От, Васанта тепер уся загорнута в таємниці, боронь Боже тих таємниць доторкнутися! Коли б швидше виплутатися з чужої хати. Тут Валентина Панасівна привітніша із новими друзями, ніж із широко розкритими Мар'яниними обіймами.
І довелося Мар’яні шукати опертя в діловій причині своєї візити. Чи нема де в їхньому будинку вільного приміщення?
— О, і ти також захоплена загальною психозою? Тепер же увесь Київ перебирається.
Мар’яну дошкулила ця патриціянська погорда Васанти до земних справ. Хіба Васанта не знає Мар’яниних вжитків? А хоч би й так, — хіба Мар’яна не має права хоч раз у житті мешкати в модерному приміщенні?
Але любов їх многолітня. Треба прощати спалах лихого гумору друга, треба завоювати, до осереддя дійти, куди нікого не допускається. Мар’яна лагідно каже:
— Ні, німці нащось усіх нас виселяють.
— Добре, ми зараз підемо до двірника.
Проте, перше, ніж до двірника, Васанта запрошує до себе. Мар'яна була тут щось разів зо два. Васанта обставилася. Радіо. Канапа. А дивується, що Мар’яна хоче мати гарне мешкання. — Радіо подароване. А канапу поставили на збереження. — Васанта хоче дотримати позу некористолюбниці.
— Це правда, — міняє вона тему. — Це правда, я вернулася з полону. Але звідки ти знаєш?
— А що ж тут такого? Я думала, — ти пишаєшся цим.
Знову мовчанка. На це Васанта не хоче відповідати. Вона радніша розповісти про ті жахи, що пережила. Гнали їх німці, полонену жіночу санітарну дружину, як худобу, і так не одну добу. Не тільки їсти, — пити не давали, а як спиняли на відпочинок, то вибирали яке найгірше болото. Ні лягти, ні сісти. Ні накритися нема чим. А тут — пронизливий холод, дощ. І ще й підганяють гумовими палицями.
Васанта, трохи всміхаючись, розповідає це, але дві западини біля носа, обтягнуті вилиці, сині обводи очей і злобні іскри говорять більше, ніж ця її скупа розповідь і суха посмішка. Дивна витримка! Як можна, перейшовши через страшні знущання полону, зостатися холодною, такою спокійною? Розказувати об'єктивно про війну зблизька. Німці і наші. Вони, справді, як вища раса, в порівнянні з нашими — оброслими, зачучверілими. Перші, передові німці, що оточили, були всі поголені, чисті, свіжі. Зовсім не перешкодив їм фронт бути пильними до своєї зовнішности. В них же війна — математичне ремесло, виробництво, на всі операції точно визначений час.
— Чи могли ми коли думати, що побачимо німців? — зчудовано питає Мар’яна. — Я, слухаючи ті доповіді про міжнародній стан і поготову до війни, кожен раз була певна, що війна буде аж після мене.
В голові Мар’яні вертиться одне запитання. Цікаво все ж — чого Васанта пішла в цю санітарну дружину? Чи вона вже не мала так себе де подіти? Чи доводила цим свою відданість і радянський патріотизм? Чи її повела жадоба гострих відчуттів? Ну, то вона їх мала. Чого ж ті сухі злобні іскри в очах?
— Я також хотіла в санітарну дружину, але… Що, власне, боронити? Хвалити Бога, ця війна повалила старе. Від німців я також нічого доброго не жду, але хоч не буде тієї брехні на кожному кроці. Здається, — упала неперехідна стіна й бачиш тепер далекі обрії.
— А що кращого принесли німці? — насторожилася Васанта й нервово закурила. В голосі її просковзнули іронічні інтонації, а на обличчі заграла в’їдлива гримаса. — Чи ти може сподіваєшся жовтоблакитної самостійної України?
Ця Васанта таїть у собі страшну озлобленность, — на всіх, на все, на Мар’яну. І хоч як миролюбно прощає сьогодні все змученій товаришці Мар’яна, вона — на випад випадом.
— А тобі вже її не треба?
Гримаса Васантина ще глумливіша.
— Я вчора бачила на базарі одну комедію. Загін самостійників маршував у синіх шараварах. Карикатура якась. Не знаю, кого вони думають у Києві захопити цією допотопною бутафорною Україною?
— Може й бутафорна... — погодилася Мар’яна. — Але чого ти з неї так глузуєш?
Мар’яна все ще сподівається знайти спільну точку. Вона погоджується, є за що критикувати ці перші прояви. Відозви націоналістів якісь маячні, неділові, інтелігентські ремінісценції з погано й тенденційно складених шкільних підручників історії. Вони не знають нашої дійсности, белькочуть про Київську Русь, вікінгів, — а де їх конкретні аргументи, гасла? Дуже добре, що вони хочуть самостійної держави, але чи бачать вони ті сили, які могли б не датися в пащу акулам-сусідам? Ніхто від них цього не почує, бо вони й самі не знають, зате вони досконало знають, що все чуже треба ненавидіти й різати. І коли вже братися до історичних аргументів, то наша історія сягає в глибину сімох тисячоліть, а вони, як недоучки, засвоїли пару штампів із шкільного підручника і далі —аніруш. І все ж — це своє, Україна. Оті хлопці, що в сині шаровари вбралися, — це наше, яке треба…
Васанта дослухати не може. Вона виривається:
— Наше? Україна? Лялькова комедія, інсценізована фашистами!
— А УРСР — не суцільна лялькова комедія, не бутафорія? — скипіла й Мар’яна. — Он я в Миргороді також бачила інсценізацію. Славетну "колгоспну поетесу", яка ніби складає пісні про Сталіна у мальовничій хатці під мальвами. Ніяка вона не поетеса й ніяка не колгоспниця. Посміх миргородський. Знахарка, бабам відшіптувала пристріт, зілля варила та бренькала інколи на гітарі народні гуморески "Сидить баба на печі..." А як почали фабрикувати й фальшувати народній фольклор, то спішно для вигляду зробили її колгоспницею без колгоспних обов’язків, портрети її в музей, — а весь Миргород регочеться. Христя Литвиненко — "колгоспна поетеса"! Жадної поезіїїї ніхто ніколи не чув, аж у п’ятдесят років сталінський талант відкрився! Це, по-твоєму, не фальшивка?
У Васанти з’явилося нове. Вона не терпить заперечень. Нервується, сердиться, курить раз-по-раз.
— Як ти можеш порівнювати? Україна окупована, а ти ніби радієш із цього!
— А то вона не була окупована? — здивувалася вельми Мар’яна. — Я не радію, а знаю одно. Добре, що впала одна окупація. А тепер які не є українські вияви, може й допотопні, — але це наше, ми його маємо підтримувати, дати ґрунт, щоб росло. Воно з нашого кореня. Ми повинні на Україну працювати таку, як вона є. Архаїчне, відстале, слабе, під чужими впливами, — але це ж наше!
— УРСР теж наша!
Васанта закурила нову папіросу.
— Так? "Під проводом старшого брата"! Твого батька розкуркулили за те, що продав власну корову, тебе викинули з наукової роботи за те, що…
— Як треба було, то й викинули, — щораз менше панувала над собою Васанта. — Один випадок не робить погоди.
— Один випадок? Чи тільки одну твою сестру згноїли в тюрмі, на засланні? Чи тільки одного твого родича розстріляли, як петлюрівця? Що ти говориш? Я тебе не можу збагнути! Ти ж із славного українського роду! Якби ти знала, як мені прикро тебе слухати!
Мар'яна не знала вже, яких слів видобути, щоб привести до тями цю упертість, продиктовану не інакше, як озлобленим настроєм. Але помиляється, помиляється Мар’яна, — Васанта теж не може її збагнути.
— Як ти можеш апльодувати низьким інстинктам? Як ти можеш прийняти реакцію?
— Я реакції не можу прийняти. Німці — реакція, але те, що було до них, теж реакція, ще й брехлива. Що ти там ідеального побачила?
— Там не кидали в болото людей… Ми мали все, а тепер, як худобу, пхають у багно.
Мар’яні здається, що Васанта й сама не вірить у те, що каже. Вона з якоюсь незрозумілою Мар'яні злістю заперечує кожне слово, гнівається при цьому і все виходить, що за більшовиків було найпрекрасніше, був рай.
Боже, яка прірва розрослася між ними! Вони вже не знаходять жадної спільної точки. Мар’яна у відчаї відшукує свої найщиріші почуття, найпереконливіші слова, вона хотіла б. щоб повернулося років із п’ятнадцять і щоб вони були такі, як колись, — наївні, віруючі одна в одну, віруючі і сповнені сумніву, критицизму, сміливі, непідлеглі модним чи офіційним поглядам.
— Васанто! Старе минуло й уже не вернеться більше. Треба шукати, що тепер робити, що можна зробити. Так, наш жовтоблакитний прапор виглядає анемічно поряд із більшовицьким чи фашистським червоними. Але це ж наше! Так, обоє вони хижаки, може цей гірший ще за того. Але ж ми живемо в часи імперіялістичних воєн, великих державних потуг, і хтозна, котра з них більше працює на майбутнє. Може Гітлерова агресія, оця поголовна окупація Европи, всупереч його намірам і незалежно від його волі, — позитивне явище? Може те, що здійснюється тепер у формі запеклої національної боротьби і ворожнечі народів, може це природній щабель до співробітництва націй?
— Ха-ха-ха! А я й не знала, що ти аж такої пронімецької орієнтації! — в’їдливо, може штучно, розреготалася Васанта.
Мар'яну цей сміх обілляв холодним потом.
— Що я міряю обох окупантів одною міркою, — це пронімецька орієнтація? А краще було б, щоб усе загнивало й далі?
— Коли виправдуєш німецьких запроданців, то як тебе назвати?
— А хай ліпше будуть московські запроданці?
— Твоїми устами говорить зоологічний шовінізм.
— Аж ніяк! Логіка.
(Продовження на наступній сторінці)