Рудовусий у чорній шинелі знає вже, чим то пахне, — знову поет, що принципово не видрукував жадного слова за ці двадцять три роки, почне загробним голосом шаманити оду. Щоб запобігти цьому лихові, він уже хотів засипати нав’язливу пару градом свого невичерпного красномовства, як тут влетіла жіноча служба із дитиною на руках.
— Пане Андрію, що ми маємо з цією людинкою робити?
Пан Андрій перше елеґансько поцілував паням-добродійкам ручки, а потім вхопився за голову. То це пропаганда вже й підкинутими дітьми має займатися? В дитячий будинок! А де він? — Добре, я дістаю додатковий приділ, молоко, віддаю цій дитині. — А опікуватися? — Ну, ясно, — не я ж!
Загальні веселощі. Хоч який розкиданий цей рудовусий пан Андрій, а всі в нього почуваються дуже добре, всі йдуть саме до нього, а не до кого іншого, рвуть його на шматки. Та він сам за все водночас береться, в цьому хаосі він — у своїй стихії. Зрештою, рятує його те, що він усіх переговорить, усіх своїх найрізноманітніших клієнтів, і хоч нічого реального в його мові нема, кожен відходить від нього з почуттям, що полагодив свої пекучі потреби та справи блискуче.
А секрет такої надзвичайної популярности пана Андрія крився не в рудих вусах і навіть не в чорній шинелі, яку він носив із гордістю, бо це йому якась жінка подарувала тут у Києві, — був той секрет іще простіший. Бо сам пан Андрій промінював бажанням познайомитися з київською людиною. В кожному одвідувачеві, що прийшов до нього, як до "націоналістичної влади", він вбачав свого можливого найкращого особистого друга і розкривав свої обійми. І хоч позаду висли хмари інших можливих особистих друзів, з цим поспішав він досхочу наговоритися, від цього не міг відірватися... А може це й було саме те, що найбільш потрібно в ці дні, коли на руїнах зруйнованої Картагени починається розбудова національного життя: познайомитися, ба ні, кинутися в обійми обом бокам Збруча, подивитися в обличчя тому, кого так довго виглядали.
— Пані-добродійко! — накинувся він на бірюзову панію. — Чи ви вже, нарешті, підшукали мені секретарку? Гину, потопаю в справах!
Пані-добродійки переглянулися. Слово чести, є! Вони тільки не спитали в тієї Галини Полтавченко, чи вона хоче. Але хто не хоче мати посаду? Серед цієї азіатської, безформної маси вона, справді, найвідповідніша. Репрезентативна особа. І, здається, знає стенографію.
Галина в цей час стоїть у коридорі, розмовляє з Михайлом Івашком. І він тут? Так, Івашко працює. Завідує відділом архівів та музеїв. От який він! Протекція, чи що? Ні, сам прийшов, зголосився. Кучерявий правду каже — українці чухаються, коли треба ставати до розбудови українського життя.
— А я й не знав, — дивується Івашко, — не думав я, що ви так добре володієте українською мовою. Диви, заговорила по-українському. То ж я ніколи не чув від вас ні слова…
— Ну, певно, я ж українка! Я завжди вміла, але було небезпечно...
О, це вже вона занадто згущує фарби. Мишко із Славою завжди говорили по-рідному. При згадці про Славу Мишко туманиться, зідхає. Отак по-дурному розбіглися. Тепер чи знайдуться знов? Та Мишко зразу ж заспокоює себе. Советам цими днями капут, німці женуться вперед, червоні розвалюються, повстають національні республіки, в Середній Азії — повстання. Слава незабаром вернеться. Але несила було їхати кудись, коли починається національний розквіт. Між цими двома — Славою й відродженням України — як довелося вибирати, переважила в серці полтавського козака таки Україна. І от він перший став до праці для українського відродження.
Івашко й Галина сміються, як вони в інституті останні місяці "працювали". Тепер уже ніхто не криється, що хотів зостатися. Зустрічав Кучерявого та інших — всі, як на світ народилася, хотіли цілуватися. Одна тільки плямка. Чого та бухгальтерка їхня, Вєра Ніколаєвна, не тікала? Невже вона пішла туди, на Дьогтярівську? Краще б вона виїхала. Івашко її бачив ще перед пожежею. Чоловік її десь тут недалеко під Києвом був, могла виїхати, зосталася чогось.
Галина розкриває очі. Бухгальтерка — жидівка? Ніколи не думала.
— Ви не знали?
— Це — жах!
Галина вже цим разом не каже: "Так ім і нада, пархам", як тоді, коли бомбардували німці пароплави й баржі на Дніпрі з утікачами. Нема нікого в Києві, що не гидував би й внутрішньо не здригався від Гітлерової розправи з жидами.
— Туди до Бабиного Яру нікого не пускають, але є такі, що на інших кручах вилазять на дерева, десь згори підглядають. Один, кажуть, виліз —і не міг дивитися. Зліз блідий і вже більше не поліз.
Хто ж сподівався такого нещастя? Це ж зосталися різні ремісники, ті, що мріяли про власну крамничку, хто не мав заслуг у влади, "бившие", незадоволені, лікарі, вчителі, хто не мав коштів виїхати. Чого ж вони зоставалися, як не для кращої від сталінської долі? Ні, кривава Гітлерова купіль киянам не до смаку, нема тих голосів зловтіхи, на які може Гітлер надіявся. Підло зробив Гітлер із жидами! Краще б вони всі виїхали, ніж у Києві мало таке статися.
Галина ще щось хотіла сказати, але вже її знайшла панія в бірюзовому костюмі і потягла за собою.
— Чи ви любите Пушкіна? — зненацька поставила вона оце чудне запитання Галині.
Галина не второпала. Себто? При чому тут Пушкін? Чому це треба Пушкіна любити, або не любити?
— Ні, я терпіти не можу російської літератури, — навмання відповіла Галина.
І бірюзова панія рішучо заволоділа її рам’ям.
— Ми вам хочемо дати посаду. Чи маєте бажання піти секретаркою до одного відділу?
XVII
Хоч і згоріло шістнадцять вулиць, хоч і відправили німці звірячим способом частину київського населення на той світ, хоч на найкращих будинках і висять німецькі заборони з "пташками", — у Києві відбувається гамірна метушня переселення. Біля нашвидку зорганізованих районових управ стоять черги: погорільці, виселювані з уподобаних німцями будинків, а між ними такі, що вже дістали по два-три мешкання. Є такі спортсмени. Очищують усе, що застали, вивозять на село, в ще одне одержане мешкання. Поки то там хто доглупається, можна добре вправитися в своїх нахилах до такого спорту. Тільки біля Печерської районової управи нема черги, бо з того району тільки виселяють, в тім районі житимуть самі німці.
І на дверях Мар’яниної хатки на курячій нозі висить оголошення. До такого-то дня всі мешканці мають звільнити будинок. Мар’яна з задоволенням те читала. Може, нарешті, й вона заживе по-людському, в якомусь кальориферному будинкові? Тепер же можна вибирати собі, яке хочеш, мешкання. Піти в житлову управу й сказати тільки адресу, — дадуть ордер. Ну, в якому районі? У самому центрі? Десь на Крутому Узвозі із тими грандіозними, з пташиного польоту, краєвидами аж до Святошина? На Житомирській, вікнами на Задніпрянщину? В районі Гоголівської й Тургенівської, де повно внутрішніх садів та новонасаджених парків?
На такі самі трухляві гриби, як її будинок, Мар’яна й дивитися не хоче, вона вже не бажає ходити тільки попід модерними домами, а воліє хоч раз пожити в них.
І вибирати є із чого. За цю пару днів надивилася вона на порожні, розграбовані дощенту, приміщення, — усе на горішніх поверхах. Забрела раз і на Володимирську… Біля університету вулиця спадає раптом вниз. Ось чудесний район. До всього близько, і не гамірливий центр, і зелені масиви. А якби ще в такому будинку, як живе Васанта, а якби ще з завжди теплою водою, центральним огріванням! Теплова електрична станція, правда, тепер зіпсована, але ж німці направлять.
І нема нічого легшого, як ось зайти до Васанти. Може вона в Києві? Цікаво ж тепер з нею зустрітися, коли всі люди змінилися, стали більш-менш собою. Може нова доба випустить нові нитки їхньої дружби? Стара ці нитки зовсім протрухлявила.
Прекрасний новий будинок, чудові сходи з блискучих черепашок, зцементованих у камінь. Приємно такими, наче перловими, сходами ходити щодня. Але на Мар’янин стук виходить не Васанта. — Валентина Ступина тут уже не живе? — Чому ні, живе. — Є вдома? — Ні, вийшла. Ви почекайте, вона тільки пішла обідати, тут недалеко, в цім самім домі. — А я думала, що вона десь виїхала? — Так, пару днів, як вона вернулася з полону.
О, це вже навіть романтично! Васанта воювала, була в полоні, вернулася. А Мар’яна відсиджувалася. Конче мусить із нею побачитися, позаздрити. Мар’яна просто таки біжить. Ентузіязм новоскреслої дружби викресав рішучість вдертися до незнайомих людей. Ждати — довго. Після цього падіння в безодню, здається Мар’яні, й мерці оживають. Давнє тепло їхньої дружби зажевріло з несподіваною силою, вернулося. Адже ж ні з ким не усвідомлювала вона буття так рельєфно, як із Васантою. Ті Галини, Слави, всі ті, — плиткі й замалі. Які ж зміни зайшли у Васантиному світогляді від цієї завірюхи, що здмухує всі загортки й вуалі? Може вернеться те, чого вже ніколи ні в кому не знаходила Мар’яна?
Але Мар’яна цього ентузіязму, увійшовши, не виявила. Чи тому, що залетіла вона саме в ту мить, як Васанта сідала за обідній стіл? Може тому, що тут — московська мова, хоч на дверях і українське прізвище? Ну, Бог з ними, як же виглядає героїня полону?
— Хто тобі таке наплів? — гостро подивилася Васанта на Мар’яну при цих словах. — Я не була в жадному полоні, в селі була.
(Продовження на наступній сторінці)