Він не приймав участи в розмові, бо щодня чув те саме на тисячу ладів.
— Спасибі, що зайшли. Та візьміть собі грушок на дорогу. Чекай, Тарасе, я ось трохи в платок зав'яжу. Занесеш Галі й Федькові.
— О, я був би й забув, — нагадав Ладько. — Це ж мама просили, щоб ваша Харитя прийшла щось там трохи помогти в городі...
— Добре, добре! Ми вже обробилися, прийде... Випроваджували їх аж на саму дорогу, кидаючи цим
останні проміння своєї гостинности й родинности.
— А що? — несподівано для себе сказав Тарас. — У індивідуальному секторі таки затишніше, ніж у комуні.
— Але ж груші! —/ відповів Ладько, витягаючи з кишені одну соковиту. — Треба буде такі завести й у нас у комуні.
V.
Щонеділі Тарас приходив додому. Так було вже заведено. Не сподівався там чогось нового. Батько усунувся вже від усього й лише робив сопілки, — з якимось запалом. Часом грався з малим онуком, власне, читав із ним разом дитячі книжечки.
Той уже вимагав:
— Де моя читая? Де моя писая?
"Читая" то була книжка, а "писая" — олівець.
Це викликало усмішку. Та ще веселили його оказії, товариші Андронік і Оверко.
Галя вже з кур'єра зробилася діловодом у тому ж суді. А Федько хотів учитися. Не видко було тільки, як це воно зробиться.
До комсомолу його не приймали, з труднощами закінчив він семилітку. Мав уже сімнадцятий рік, але не бачив ще своєї дороги. З того всього він впросився разом із двома товаришами до страхового аґента, допомагати йому. Може чого навчиться.
Найбільше ж тягнуло додому Тараса, щоб побачитися з мамою, набратися від неї якоїсь душевної сили. Любив дивитися в її задумливі, далекі від життьової метушні, очі, на її зовнішньо строгий вираз, за яким ховалася справедливість, що не вміє бути іншим чимось. Мама завжди мало сміялася, гарне обличчя її було моложаве і зовсім без зморшок.
В цей день у очах її жевріла смутна тривога. Нічого здається, не сталося, — не дуже добре живеться, але й не така вже лиха година. Хай би вже так було, як с. Та не може вона перебороти жаху... Сон такий страшний снився, так виразно, — досі не може отямитися.
Снилося, що відрубала пальці на правій нозі й дуже кров ішла ...
Вона, яка була, така сама й зосталася, вразлива... Для іншого — вдряпнуло й забув, а її до основ стрясає ...
VI.
Директива, тимчасом, спускалася вниз.
Вона недовго забарилася в обласних партійних комітетах, вона там тільки підживилася, погладшала, обросла пір'ям — інструкціями, постановами й плянами, — із тоненького цигаркового листочка перетворилася на солідний пакет із написом: "Цілком таємно".
В Дрижиполе вона спустилася тоді, коли її ніхто там не чекав ажніяк. Вже давно був визначений нетрудовий елемент, куркульня задовольнялася трудовими наділами й потроху пищала, в районі, як у Ноєвому ковчегу, було представлено всі види нового соціялістичного сектора, — і державне радянське господарство, і комуна, і позики, і Сіль-госпром, і Цукротрест. Всім вистачало місця, а якщо трохи й притиснули дядька з хлібозаготівлями та облігаціями, то це не завадить. Революція від цього не постраждає, а тільки виграє. Треба з дядька вичавити капітали, довести його до такого стану, щоб сам відмовився від індивідуального господарювання.
В районі панувала думка, що найвища форма соціялістичного господарювання — радгосп, всі в майбутньому стануть робітниками, а комуна це так, експеримент, таран для вибивання із селянина інстинкту приватної власности.
Тому, хоч до комуни "Вперед" і ставилися поблажливо, багато чого попускали, багато чого Дуб'яга просто видирав, вимолював, — але комуні надали право й волю плисти своїми силами, керуватися лише своєю ініціятивою.
Хотіли побачити, що то з цього вийде.
Дмитро Степанський, який і досі був за секретаря рай-паркому, часто, здибаючись, насміхався з Дуб'яги.
— Вас пообтикали кредитами, то ви сидите. А якби не кредити?
— То ми б розсипалися? Е, ні, голубе, нас і довбнею не доб'єш!
Щось ворушилося, щось крутилося, здавалося, що життя йде вперед. До комуни все частіше й частіше приходили екскурсії з дальших сіл — подивитися, як то люди по-новому господарюють. Комуна вбивалася в колодочки, воювала то з радгоспом за землі, то з Сільпромом і Цукротре-стом за якісь урочища, млини й будинки, то з марісцькою громадою, яка ворогувала на комуну за це все разом.
І от з ясного неба, заселеного лише безневинними хма-ринами,спустилася кара птиця Директива. Спустилася вона непомітно. Степанський тільки скликав черговий пленум секретарів сільських партійних осередків і сказав, що досить уже бавитися в іграшки, пора серйозно взятися за хлібозаготівлі.
— На наш район припадає заготовити хліба ... — Дмитро Степанський назвав якусь неймовірну цифру, від якої у всіх очі рогом стали. — Від вас залежить довести цей плян до села, до двору ...
— Плян нереальний, — запикнувся був Вергун. — Вже що було, то вимели ...
Дмитро Степанський подивився на нього зизом.
— З мене спитають, а я спитаю з вас. Тут є такі, що самі вже поробилися куркулями, — хата під черепицею, клуня з віконечком на горищі, город до берега, три десятини землі
— нащо їм що? — пив він просто до Вергуна. — Та ми розглянемо окремо це, — але як мене гріють, то я й вас буду гріти. І хто зловить ґаву, того будем бити... Будемо добре лупити.
Директива була на столі й уже висиджувала свої пташенята. До кінця пленуму вилупилися пляни-рознарядки, доведені до села, проекти наступу на куркульню й активізації сільської бідноти, розписи зборів батряцьких і незаможницьких активів та куткових зборів по всьому району,
— бо то своїх людей, комсомольців і партійців по селах було мало, а тут треба всі села охопити. Також комісії наступу на капіталістичні елементи села і ще щось.
Секретар райпаркому відкрив тільки краєчок чогось волохатого й знову швиденько запнув, бо воно, покищо, пищало в самій директиві й не вимагало настирливої поживи,
— звіту перед центром, як от, скажімо, плян хлібозаготівель.
— Чого це так, що комуна могла вивезти два вагони хліба, — більш, ніж усе село разом? — питався секретар райпаркому.
— 1 чого це у вас? .. у вас? .. — показував він пальцем на одного-другого, — чому нема ніякої колективізації?
— А як не хотять? — дивуючись на таке запитання, відповідали.
— Погано працюєте! Даєте волю куркулям. Отже, пропоную всім вивчити це питання у себе на місці, виявити в кожнім селі актив, на який можна опертися. На наступному пленумі — доповісти мені.
3. "ЯКОБІНСЬКИЙ КЛЮБ"
І.
Коли Тарас із Серафимом увійшли до маріецького сель-буду, там було страшенно діловито, якщо не сказати — затишно.
Хто грав у шашки, хто стояв та співчував і переживав. В кутку деренчала балалайка. Поміж лавами вешталися все молоді хлопці. Дівчат було мало, а старших майже й не видно.
Всі знають, що сільські збори почнуться не раніш, як об одинадцятій годині ночі, хоч скликано їх на шосту годину. Та й потім — не які там важливі збори. Збори сільського активу: будуть говорити про міжнародню революцію, потім переобирати членів правління спілки батраків... і таке-сяке ...
Але відсидіти треба.
І справді, на одинадцяту годину ночі заля була вже повна! Тільки передні лави були чомусь порожні, хоч там позаду — люди стояли.
— Ану, сідайте наперед, чого вшиваєтеся? — кинув у залю голова сільради.
— Ану, наперед, наперед, — припрошував Кольобашка-"Совєцька власть", який прийшов із Дрижиполя спеціяльно на ці збори.
— Мусійчук, твоє місце тут у президії!
— В президію не хочу. Якби там було чим закусити!
— А випити ти не хоч?
— Ну, йди, тебе ж громада просить, — підганяє хтось із залі.
Мусійчук розвальцем іде в президію.
Так і є. Кольобашка, спотикаючись і пропускаючи слова, фрази, читав акт ревізійної комісії. Часом він спинявся в глибокому сумніві — читати, чи не читати. Акт цей, а потім звіт, нагнали в залю сонного настрою. Ті, що сиділи позаду, вже міцно спали.
Тільки дівчата, сидячи купкою, з чогось собі хихотіли. Кольобашка про себе читав, позаду спали, — і дівчата так розвеселилися, що аж на всю залю пирхнули.
— Тихше, тихше, чого ви тут сміхи розвели? Дівчата промовкли. Але не надовго.
— Ви на збори прийшли, чи на вулицю? — суворо обізвався до них голова. — Не можете якийсь час посидіти тихо?
Проте, це впливає лише на якусь хвилину. Дівчата вже ажніяк не можуть втриматися.
— Та що це таке? — обурився, нарешті, Ладько. — Позбиралися самі дівки й не дають робити!
Тарас подумав, що слід було б їм подякувати, бо вже сміються всі — дівки й не дівки. Трохи розвіявся сон у залі.
— Ну чого ви регочете?
— А хіба що? Як будуть поминки, тоді будемо плакати, — цвірінькнула одна з них.
Але затихли.
На задніх лавах панував глибокий сон, він налягав і на передні лави.
Нарешті, снотворне читання закінчилося.
— Давайте вопроси, тільки не всі разом, — припросив голова сільради.
Всі разом ... мовчали.
— Давайте так! щоб аж упрів, поки відповість. Мовчать.
(Продовження на наступній сторінці)