— Забрали найкращі землі, а тепер і дорогу забираєте? Але вже комунари стояли стіною й видко було, що вони
не пустять селян далі. Якраз підіспіли й хлопці з двома рушницями.
Аж тепер тільки пригадав собі Тарас, що Серафим розповідав йому про якийсь шлях, про якусь плутану і затяжну тяжбу комуни із селом за землі, за шлях, за урочища, за млин і ще щось там. Два роки, відколи існує комуна, вона точиться й не може ніяк закінчитися на користь комуни.
Тоді Тарас не вслухався в це, бо важко було зразу розібратися в цих заплутаних справах. Суди якісь аж до Нар-ком'юсту доходили. Судилися не то з Цукротрестом за дри-жипільське урочище, де були будинки, не то з Райспожив-спілкою, не то з Сільгоспромом за якісь будинки, — все в голові Тарасові тоді перемішалося.
Після такої, аж надто наглядної, ілюстрації Тарас пригадав: село їздило на виселки навскоси, а комуні ця дорога перерізувала землі на косяки. Дуб'яга просив сільську громаду прокласти собі іншу дорогу, але землемір, — це певно отой сивобородий, — та Вергун-партієць, що все виступають в інтересах села, увесь час не допускали цього.
Тоді комунари самовільно перекопали дорогу, розміряли нову й поставили варту, щоб ніхто не їхав їхніми полями.
І це, видко, Тарас наскочив якраз на той момент, коли селяни силою хотіли пробитися по старій дорозі.
Ну, це така дрібниця! Якщо через цей шлях така колотнеча зчинилася, то як тут селян похвалити? Адже ж, справді розумніше об'їхати, ніж псувати посіви...
Жаль, що Тарас так довго шукав орієнтації, — він би з комунарами став ...
Це, певно, якась куркульня заколотила ...
І Тарас уже навчився до всього прикладати клясовий підхід, як єдину мірку, що може правдиво висвітлити всі явища в житті.
III.
— Як? Це ж Хома Вергун доводиться кумом Дуб'язі? Дитину в нього хрестив. Господи милосердний! Та й побив?
— Це ж добрі приятелі! Рідня!
— Побив так, що того підняли, як мертвого, і на воза вклали. А прибігла жінка, скинула з себе свиту та до Ду-б'яги:
"На, їж, бери, давись!"
— І той узяв?
— Узяв! Накрив нею Вергуна.
— Господи! Він же таки хазяїн був, Дуб'яга, поки не пішов у це нещастя. Він же таки жив, як треба ...
— Ото здуріє чоловік... Скільки ми йому не казали, скільки умовляли. "Покинь, нащо вона тобі, ця комуна?"
— Це мало того, що найкращі марієцькі землі забрали, — ще й людей убивають?
— Ще не знати, що то з нами буде...
Тарас сидів на покуті під самими образами і, слухаючи одним вухом цю бесіду, перегортав новий журнал "Червоний юнак". Знайомі прізвища миготіли на сторінках, колись і він там був серед них. А тепер ось — звичайний собі вчитель, куткові збори провадить.
Микитчук очолює бойову комсомольську організацію, дуже часто виступає в журналах та газетах із програмовими критичними статтями... Кузьма Волинець часто друкує ліричні вірші, ще й непогані... Ось і тут є одна його поезійка ... Фіма, той навіть встиг випустити книжку, а Тарас — всього-на-всього учитель мови й літератури в сільськогосподарській школі.
Тарас із цікавістю і якимось ущемленим почуттям розглядає портрети знайомих облич на фотографіях. "Україн-ські письменники на з'їзді...", "Українські письменники на засіданні літгуртка Макіївського заводу..."
А він всього-на-всього вчитель!
"Український письменник, Юхим Загайгора, пише роман "Дніпробуд", — читає далі в хроніці Тарас. Фіма Цудечкіс остаточно відцурався свого прізвища, виступає під псевдонімом.
Комедія! Цудечкіси поставали Загайгорами, а наші Гар-машенки — Гармами, Перепеченки — Ре. На якийсь чужоземний зразок.
— Ще не знати, що то з нами буде, — чує він одночасно із своїми думками розмову. — Може й нам доведеться туди йти?
"Це все про комуну", — догадується Тарас.
— Ну, я вже як одна в селі зостануся, аж тоді хіба ПІДУ...
— А чого? Там, кажуть, добре...
— Господи! Як уже буде так, що всім іти, то я за шворочка та до сволока. Ви б послухали, що розказують, яке там добро ...
— Не вірте! Вони зібралися для того, щоб захопити кращі землі, а тоді, як це лихо перейде, поділяться.
— А ще може придналогу з них не беруть? Не так цуплять, як із нас?
— Еге, чого б то вони так голодували перший рік? Отой самий Дуб'яжка все літо носив мішечками буханці з кооперації ...
Все про комуну. Правду казав Серафим, що всі села довкола пильно стежать за кожним кроком комуни. Але Тарас так надиханий вже цим усім, що знов перестає слухати, думає про своє.
Одного разу він порвав усі свої друковані твори. Кінець мрії! Кінець цьому всьому! З нього письменника не вийшло!
І разом із цим урвалася та єдина нитка, що в'язала його з життям. Як так, то нащо він життю, нащо йому життя?
Тепер уже видко — він кругом нікчема. Він жив у певності, що може здійснювати себе лише в творчості, а яка його творчість? Хіба оті нікому непотрібні й нецікаві переживання, записані в щоденнику?
Те ж, що він не для себе пише, а хоче надрукувати, воно також виїденого яйця не варте ... Та що казати!.. Коли навіть такого простого завдання, як провести куткові збори, виконати незугарний.
Але це може звести з глузду й не таку споглядально-пасивну натуру, як він. Щодня день-у-день ходи, гавкай, переконуй! Всі вчителі зобов'язані провадити громадську роботу, — передплата позики, самообкладання, хлібоздача ... А це заходилися на зразок Марійки, організовувати колгоспи в Дрижипільщині. Знов і в школі з тебе вимагають громадської роботи.
Тарас морщився, кривися і, зідхаючи, ходив. Як він мріяв почитати хорошу книжку, сісти в свій човник свавільних марень і розкошувати, — за топчаком оцим не мав часу.
І головне, — був переконаний, що вона нікому непотрібна, оця громадська робота.
Це треба було в одній хаті зібрати з кутка чоловіків і жінок та й цілу ніч їм токмачити про успіхи радянської влади, про потребу й доконечність передплачувати позику, здавати хліб, про вигоди колективного господарювання, верзти всяку нісенітницю про куркулів, відповідати на кумедні й каверзні запитання.
Власне, він не був проти комуни, він дуже добре розумів усю доцільність і доконечність перебудови сільського господарства. І чого це, справді, робітник та службовець повинен служити в держави, одержувати те, що вона йому дасть, ходити на години, класти свою снагу на індустріялі-зацію країни, — а селянин зараз кричить:
— На часи ходити? Панщину заводять? А як я хочу, щоб було моє!
І Тарас сумлінно все це викладав на отаких куткових зборах. Власність калічить душу людини, — навіть до таких тонкощів добирався він. А у відповідь бачив глузливі, недовірливі очі й читав у них: "Ех, ти, шпінгалет! Що ти бачив? Пішов би попомахав косою цілий день на спеці. Тобі добре балакати на всьому готовому."
Це були очі отих самих дрижипільських його дядьків і тіток — Геменя, Явтуха, баби Горпини, дядини Івги...
—... вони там мало з голоду не поздихали, — знов вривається в течію його захованих дум розмова ззовні. — Геть були розбіглися, тільки четверо їх і зосталося. А тепер усе з чужих сіл до них поприставали. Це вони недавно так почали рости та судитися, та захоплювати нові землі...
— То ж, кажуть, Довга балка вже також їхня?
— Товариші! Будемо починати?
Але він сказав немов про себе, ніхто не почув, — текли й далі неприсилувані, невимушені, а навіть занадто щирі розмови.
Чого ця комуна людям, як полуда в оці? В чім причина? В селянській консервативності? Чому навіть Дрижипіль-ська районова земельна комісія постановила: "Зважаючи, що вищезазначена земля відбирається од бідноти села Марійки для іносельців, районова земельна комісія не погоджується на передачу комуні "Вперед" цієї землі і являється тільки невільним свідком цього захвату".
Тарас зігнав із себе ці думи й розігнав горобців жіночої бесіди.
— Товариші! Час починати, — голосніше сказав він.
IV.
В цей самий час і інші вчителі та вчительки Дрижи-пільщини, мобілізовані районовим партійним комітетом, проводять десь куткові збори. Тарас мав, як і інші вчителі, зробити за тезами райпаркому доповідь на тему: "Міжна-родній імперіялізм та чергові завдання хлібозаготівлі."
Треба сказати, він викликав не одне зідхання, коли мова йшла про можливу війну, про те, що червоноармійці й робітники потребують хліба, про велику підготовку до обороноспроможносте країни. Але як дійшло до умовлянь, щоб люди здавали свій хліб, щоб виказували, в кого є, та не хоче здавати, Тарас почув десь позад себе:
— Хороби вже його є, того хліба!
Ні, він нікчемний агітатор! Ця репліка вже позбавила його промовницького запалу й він мляво закінчував:
— Товариші! Наша єдина в світі пролетарська держава, оточена кільцем, яке щодня ладне зімкнутися, щоб відібрати робітничо-селянські здобутки революції. Докладімо ж усіх зусиль, щоб зміцнити свою державу проти поміщиків і фабрикантів. Хто має яке запитання?
Якийсь дядько аж з найдальшого кутка встав і запитав:
— Дозвольте запитання на вопрос!
— Ну?
— А чом у кооперації нема чобіт? Ось у мене в хаті одна пара чобіт на всю сім'ю й нема де взяти...
(Продовження на наступній сторінці)