— Ой, ваший Тарасик має така розумна голівка!
— Що це таке? Де цього Фіму не посій, то вродиться!
— Що ви хочете! Діти!
Ця, з покоління в покоління переходяща, добросусідська дружба й приязнь була порушена струсами революції. Під час війни занепала ювелірна справа, ніхто не виправляв шифкарт до Америки — але це ще півбіди. Щоб ворогам стільки болячок, скільки ще років може Аба Цудечкіс жити й нічого не робити. Тільки ж розвалився фронт, "жидки в місті грали, як перед погибеллю", Аба Цудечкіс навіть об'явився революціонером, прибічником Керенського. Та скоро зібрався — він перший у Дрижиполі — і десь виїхав.
І звідки міг би думати тепер Тарас, що Фіма в Дрижиполі?
Він повертається з городу, несучи на плечах півмішка всякої городини, і бачить — іде якийсь хлопчина середнього зросту, стрункий, з веселими очима, кучерявий, — щось знайоме. Йде не поспішає, — хіба Фіма міг би так? Привітався, порівнявшись, Тарас здивовано відповів на привітання.
— Це що за проява? — весело пожартував кучерявий. — І чом не впізнаєш?
Мама помогає:
— То це ти може Абів син? Господи, як же тебе впізнати? Коли приїхав?
Тарас безмірно дивується:
— Може я й проява, але де ти взявся?
— Не впізнали ми тебе! Багатий будеш, — так мама. Фіма приїхав до батька кілька днів тому, бо вже давно
старий Аба вернувся до своєї хати, вставив двері й вікна та й живе.
— Вчишся? — запитав лаконічно Тарас.
— Е... — невиразно махнув рукою Фіма. — Працюю...
— Знаєш що! — перебив Тарас. — Почекай мене, я ось занесу мішка до хати... Поговоримо. Я ж не знав, що ти в Дрижиполі!
II.
Вже смеркало. Сходив молодий місяць.
— Так ти студент? — заздрісно питав Фіма.
— А ти — робітник? — із заздрістю перепитував Тарас.
— Робітник Одеського заводу "Лічильник". Тепер ти зо мною не жартуй!
— А скільки ж ти заробляєш?
— Ейсих! Хіба в тім собака зарита? Маю перший розряд, це дуже мало, але папаша мені підкидає грошенят. У Одесі я маю родичів і в них є чудесна, комфортабельна кімнатка, спеціяльно для мене призначена... Мені б тільки пристроїтися в вузі вчитися, а там...
Тарас трохи не розуміє. Хлопець хоче вчитися, а пішов працювати на завод. Невже це старий Аба не може потрусити для одинака золотою калиткою? В них же того золота!
— Дурний! — палко скричав Тарас. — Кидай ту роботу та їдьмо зо мною разом.
Фіма поблажливо й .презирливо засміявся:
— Може хто й дурний, тільки не я. Ну, а як ти розумний, то скажи, — чи довго ти продержишся там у вузі? Хто ти такий?
Обоє мимоволі подивилися на список, прибитий до зеленої брами.
— Я...
Тарас хотів сказати: "член комнезаму", але затнувся.
— Я, розумієш... той... Мене прийняли... Я вчусь... Фіма зацікавлено почав придивлятися до Тараса.
— Та ти не мни! Зразу видно, що хочеш щось ізбрехати.
— І брехати нічого. Я — член комнезаму і...
— Ти? Ха-ха-ха!
Фіма лунко розреготався. Він навіть не спитав, як доп'яв Тарас це комнезамство, його не цікавила пекельна гама переживань, що зв'язана була з тією жовтогарячою карткою. Виявилося, сміявся він не тому, що вважав смішним Тараса в ролі члена КНС.
— Наївний ґою! — скричав він, пересміявшись. — Є приказка: "Мужик хоче відразу заробити руб на руб, а жид — тільки копійка на копійка". Сьогодні ти студент, а взавтра тебе викинули... якщо тобі не вдасться довести, що ти пролетарського походження", продовжити комне-замську картку... як хтось зміниться... чи не догодиш може кому. Це — димок із папіроси — фук! Та й нема! Нащо мені так?
— Цікаво! Ти знаєш, як інакше? — щиро розплющив очі Тарас.
— Я собі за рік-півтора зароблю робітничий стаж і тоді хто я за соціяльним станом? Ану, спробуй сказати, що я не робітник! Начхоз мені тоді на всіх!
— А зв'язок із батьком?
— Ейсих! Хто там про це знатиме?
Якже він, цей Фіма, далеко в майбутнє прозирає! Адже Тарас ніколи не думав про такі речі, він тільки борсався в тих нерозв'язних обставинах, які складалися мимо його волі.
Він ніколи не будував свого майбутнього, як Фіма. О, ще й обмірковано, непохибно, з холодом математичної точности й цинізмом вигоди!
І образливо було (хоч це можна було вважати і за вияв делікатности, чи може солідаризування), що Фіма ані натяком не прохопився: яким способом? хто поміг? Він напевно думає, що батько— комусь могорича поставив. Або підкупив. Думає, що Тарас має нечисту руку...
Як не терпів він цієї каламутної атмосфери двознач-ностей, він у ній досить уже душився ці два роки! Любив чисте повітря ясної відвертости, правдивости, потребував "цього, як легені повітря. Лише тоді був сміливий, рішучий і наполегливий. Коли заходила якась брехня — спотикався, непевнів, як сліпець.
— Ти знаєш, я вже більше місяця вдома, а ще й досі ніде не був, — здалеку почав він своє признання. — Це вже давно треба було б зайти до Дмитра...
— До якого це Дмитра?
— Степанського.
— Як? Ти з ним знайомий? — з величезним здивуванням і цікавістю запитав Фіма.
— Не тільки знайомий, але ще трохи й родичі.
— Чи це ти може не про секретаря районового партійного комітету?
— Авже ж, про нього... — сказав Тарас, не розуміючи, чому так підкинуло Фімою.
— Та це ж найбільша шишка в Дрижиполі!
— Уяви собі — дуже гарний, простий хлопець. Він років на два старший за нас, але страшенно здібний. В вісімнадцять років він був у нас уже райпродкомісаром. Не знаю, коли він учився, але дуже розвинений, з ним про все можна говорити. Такий якийсь природний розум. Ми так цікаво цілими вечорами говорили з ним...
Фіма перебив цю нескінченну тираду.
— А який він тобі родич?
— Він тут оженився, взяв дядькову Осташенкову Ніну, що з Києва переїхали в вісімнадцятому році.
— Це він повивішував ці списки з нашими родителями на першому місці? — показав Фіма рукою на зелену браму.
— Ну, ясно!
— То може він тепер з тобою й говорити не захоче?
— Батько що одно, а я що друге! В батька він хату забрав, батько судився з ним, а мені він дав відрядження до інституту. Кажу ж тобі, що це не якесь косолапе бурмило, а' зовсім молодий ще, інтеліґентний хлопець. Він втратив батьків за часів громадянської війни, зостався вдвох із сестричкою на вулиці й пішов угору...
— Цікаво його побачити... — задумливо кусав губи Фіма.
— То колись зайдемо!
— Може зараз ходімо? — стріпнув кучерявою головою Фіма.
В голові йому блиснуло: "Чорт візьми! Познайомитися з секретарем райпаркому..." І додав:
— Я, знаєш, люблю так: задумав, зробив! А то тягнути, чухатися...
— Та ні... — зам'явся Тарас. — Бачиш... Він кожен раз, як зустріне, то питає, чи я вже комсомолець... Дав рекомендацію, а я...
— А ти, дурний ґою?
— Я її нікому не показував та й усе. Якось незручно було.
— Боже, який святий! — глумливо промовив Фіма.
— Та, власне, треба було б зайти, — вагався Тарас. "Все одно, колись треба", — подумав він.
— Ми пройдімося так, коло вікон, — вирішив Фіма.
— Може вже пізно... може він ліг спати? — знову запитався Тарас. — То колись було, як упадав він за Ніною, просиджували ми цілі ночі, а тепер, як уже він жонатий...
Йому, страх, чомусь не хотілося йти. Ще якби сам...
— Е, начхоз!
Тарасові чомусь дуже не подобалася ця розв'язність Фіми, особливо оце "начхоз", таке модне серед "пролетар-ствуючої" молоді.
III.
— А, пролетарський скубент! Довго ми тебе чекали! — зустрів їх Дмитро Степанський. — Загордився дуже, що носа не показуєш?
Він, Ніна та сестра Таня сиділи на ґаночку під двома липами, що підносили свої могутні крони над парканом.
Це було таке знакомите Тарасові! Місячна ніч, товариство сидить на ґаночку, забируща пісня якась, невимовна...
— Та я тільки оце перший день, як вийшов! — виправдувався Тарас. — Дуже був хорий. Мокрий плеврит, — десь захопив.
— Шкода, що ти там голови собі не одбіг.
Дмитро за цей час не змінився. Може тільки підкресле-ніше виступає його звичка, підсміхуючись, кепкувати, — добродушно й протеґуюче.
В світотінях, під промереженим зеленим світлом липовим гіллям, Тарас впізнавав юнацьке гарне Дмитрове обличчя, завжди сміхотливе, трохи насмішкувате, але не зле. Тарас не пам'ятав, щоб Дмитро про щось говорив серйозно, — все смішками. Але цими смішками говорив путнє, часто Тарас зостановлявся й думав над тим уже серйозно. Серйозний Дмитро був, як говорив прилюдно, тоді всі ті, що мали його за балагура, бачили, що помилялися. Своїм, даром красномовности підкоряв усіх і завойовував собі завжди перше місце, попри всю свою молодість.
— Сідай, чого стоїш? — посунулася Ніна.
Вона була з київського візницького передмістя Шулявки й їй не дуже доводилося призвичаюватися до містечкового життя.
(Продовження на наступній сторінці)